Вії страуса
Далися ці вії! Колись давно зачепилася пам’ять за побачену страусову цікаво-привітну мордочку з абсолютно неповторними віями — таких, напевно, немає ні в кого — і картинка коли-не-коли та й вирине в пам’яті вже у вигляді своєрідної метафори, навіть точки опори чогось, що прийшло з дитинства, а значить, дуже значущого. Один цікавий хлопчик побував нещодавно з батьком на страусячій фермі й потім замучив нас розповідями про побачене, і буквально вразив подібністю сприйняття: він також краще за все запам’ятав незвичайні їхні вії.
— Вони так стирчать, — збудження наростало, — такі довгі, як... крила бабки, такі весело-сумні. З них виготовляють дуже хороші пензлики. Цікаво, через який же час відростають такі вії, не знаєш?
Він, на щастя, не зрозумів — у дитинстві цього не знають, і слава Богу, що вії — частина бізнесу і життя в них коротке, як і у страусової шкіри, м’яса, пір’я... Усе піде в діло — так життя крутиться. Він запам’ятає подорож, і, можливо, пам’ять візьме з собою вії як сувенір із дитинства. І тому, ніби не сказала неправди, не злукавила: завжди підростають нові вії в інших птахів.
Нещодавно абсолютно випадково стали в одній хлібосольній компанії згадувати те, що кожен вигадував у дитинстві, точніше, про те, що закарбувалося в пам’яті на все життя.
— Мені запам’яталося, — одразу чесно зізнаюся, — як бабуся, медсестра госпіталю, взяла мене, дев’ятирічну, з собою в літній табір, де працювала медсестрою. Поряд із табором, де проходили військові навчання, відпочивали молоді дружини лейтенантів, щоб хоча б іноді бачитися з чоловіками. Чотири 22—24 річнідамочки дружно заздрили п’ятій — найгарнішій і завжди свіженькій. Крутячись біля дорослих, на всі вуха прислухаючись до їхніх розмов, прагнучи, щоб мене помітили, визнали своєю хоча б трішки, несподівано для себе почала натхненно брехати: «Знаю, бачила, що вона робить кожного ранку. Бере жовток і додає різні трави (і почала зривати все, що мені сподобалося на луці, де гуляли), а потім кладе на обличчя».
Вони були приголомшені, що так несподівано дізналися про секрет суперниці, й того ж вечора влаштували собі сеанс масок. Найдивніше, що обличчя їхні дійсно посвіжішали (напевно, від молодості й повітря, як зараз розумію, але тоді все приписали маскам). Пам’ятаю, подумала: наскільки дорослі жінки дурненькі, й пораділа, що ще дівчинка, а значить, розумніше за всіх.
— Коли мама пекла «наполеон», а в моєму дитинстві на столі він був на всіх сімейних святах, — почули новий приклад, — мені завжди заборонялося брати крем. До того, доки будуть намазані коржі, щоб вистачило для просочення.
Заварний крем так пахнув ваніллю, його особливо кисільні береги так займали всі мої думки, що, звичайно, не витримувала і тихенько, потай коштувала крем, що холонув у каструлі, й швидко облизувала ложку. Не було нічого смачнішого в цілому світі, тому ложку мила язичком багато разів. Нарешті коржі вже стояли покриті кремом, і мені діставалася каструля із залишками крему, мого блаженства...
Зараз, як і мама, випікаю разів шість на рік «наполеон» (домашні чомусь не полюють за кремом) і, не чекаючи, поки крем вихолоне, пірнаю в каструлю та їм досхочу, начисто забуваючи, що можу випірнути зовсім в інший розмір одягу. Мама давно бачить це і дивується — що ти в ньому таке знаходиш? Так і не зрозуміла — здійснилася мрія дитинства! До наступного «наполеона» і не згадую про заварний крем, але коли прийде момент істини — гальма геть! День крему — найкраще свято року.
— Мене запрошували до шкільних подружок, щоб розпалити апетит, — пригадала третя, — була в нас у класі Томка Соколова — худенька, бліденька дівчинка. Примусити її з’їсти обід було справжньою мукою. Після шкільних занять запрошувала її мама до себе додому на обід. Пам’ятаю, все приказувала: «Дивись, як Оленка їсть, і ти, Томочко, не відставай, ще хоча б кілька ложечок». Я вже з’їла перше, і щойно мама вийшла на кухню, Томка підсунула свою порцію і попросила спустошити. Так було і з другим. Мама Соколової дуже раділа, але недовго. Днів через десять таких обідів усе розкрилося, і спільні трапези, як такі, що не виправдали сподівань, припинилися.
До речі, нещодавно на зустрічі випускників бачила Томку — вона така ж худенька і тепер переймається тим, щоб її діти їли нормально. Сміючись, розповіла, як нещодавно, виховуючи свого п’ятирічного сина, годуючи його, примовляла: «Коли я буду старенькою, ти будеш мене годувати, правда, рідненький?»
— Не хвилюйся, мамo, — відповів хлопчик. — Старенькі самі їдять, їх не потрібно примушувати. Я бачив.
Ще одна співрозмовниця, яка брехала до 14 років, а потім сама собі сказала «стоп», зізналася, що всерйоз хвалилася друзям про те, як їх у музичній школі навчають грати на занавісках. «Це так, — показала нам, — тоненьку матерію притискуєш до шибки і граєш, як по клавішах. Абсолютна нісенітниця, але найдивніше, що мої ровесники вірили».
Майже всі ми грішили дитячими вигадками. Закарбовуються в пам’яті маленькі дитячі хитрощі й майже ніколи не набувають кольору торішньої картоплі.
Цікаво було б розпитати публічних птахів політичного польоту, чи пам’ятають, про що брехали в дитинстві, й в якому віці зупинилися. Багато хто, схоже, ще не сказав собі «стоп», а якось невмотивовано, ледь не сексуально загоряючись зсередини від своєї привабливості, все лукавить і лукавить. Дивлячись на їхні утомлені, а іноді неприродно загорілі, після дорогих косметичних процедур обличчя, на накладні нігті та вії у дам, слухаєш мелодійні, що нагадують гру на занавісках, промови, і думаєш — хороших пензликів з усього цього не вийде. Якби ж то лишень пензликів...
