ВТЕЧА З РАЮ
Початок був, звичайно, не тотожнім: подружжя художників завжди працювало не стільки разом, скільки поруч, але дуже близько. Героїні, тендітні окаті дівчата, схожі на прекрасних безкрилих янголів, гуляють у безмежних парках, збирають квіти, займаються медитацією або музикують (Олександра Бахіна: «Весна», «Літо», «Мелодія», «Молитва», Сергій Новохатько «Прогулянка», «В горах»). Їхні супутники — павичі, коти, маленькі пухнасті собачки — одне слово, щось живе — або чудове, або зворушливе (Сергій Новохатько: «Мишка», «Синій птах», «Птахи»). Головне для художника і художниці — досягнення гармонії, світлої і сумної, ледь щемкої.
Проте часи змінилися, і тепер шляхи Олександри Бахіної та Сергія Новохатька розходяться все очевидніше. Нічого неприродного в цьому, певна річ, немає. Мабуть, гірше було б законсервуватися і безпардонно тиражувати вишуканий світлий смуток на радість його численним шанувальникам. Та для самого подружжя художників перебування у створеному ними гармонійному раю, здається, незворотно закінчилося — а може, вони самі, цілком свідомо, втекли звідти.
Втім, розриву, провалля, безодні, крізь які перестрибнуло артистичне подружжя, в цьому випадку немає. Героїні Сергія Новохатька — генетичне продовження безкрилих янголів. Проте завдання, яке нині ставить перед собою і вирішує художник, абсолютно інше. Вціліла умовна сюжетність — легкий абрис на бурхливому, емоційному, різнобарвному тлі («Дівчина з глеком», «В альтанці», «Місто»). Олександра Бахіна теж нікуди не виганяє своїх героїнь. Але головним героєм її нових картин став колір — чи то глибокий і чистий («Східний мотив»), чи то пронизливий і неспокійний («Олена в синьому плащі»), чи то урочистий і, попри все, оптимістичний («Дорога»). Можливо, ця її остання робота — наразі — автобіографічна?
