Вуличні репродуктори рятували блокадний Ленінград
Iван МАЩЕНКО , незалежний експерт з питань ТБ та РМ:
— Ми не маємо права відмовитися від проводового радіо. Чому? Тому що треба буде скрізь переходити на FM-діапазон. А проводове радіо обслуговує в першу чергу села. Колись у селах на центральному майдані постійно бубонів гучномовець. Хтось сьогодні має надію, що селянин, який отримує 50 — 60 грн. на місяць — і то не завжди — купить приймач? Найдешевший приймач — китайська мильниця — коштує саме 50 — 60 грн. Це те саме, що сплачувати за радіоточку десять років. А тут він повинен придбати приймач та ще й постійно докуповувати батарейки. Подекуди намагалися це впровадити, наприклад, у Вінниці — і на тому закінчилося. Та й не вистачить на всіх FM-частот. Ну, а як бути з точки зору цивільної оборони? Яка FM дасть такий ефект? Жарти жартами, але якесь лихо, як це було у Закарпатті, — і в який спосіб оперативно звернутися до народу? Тут не все так просто. Звичайно, Держкомзв’язок хоче позбутися проблем з проводовим радіо. До речі, 50 копійок за «брехунець» — це єдина ціна, яка залишилась від радянських часів. Раніше в Україні було 16 млн. радіоточок, зараз — 8,5 млн. — і все одно вони дають достатній прибуток — понад сорок мiльйонiв гривень надходжень щорічно. Так що тут є над чим подумати — і з точки зору надзвичайних подій, і з точки зору обороноздатності. А якщо звернутися до історії, то вуличні репродуктори рятували Ленінград. Тоді ленінградське радіо працювало 24 години на добу. Коли не транслювалися програми, звучав метроном. Зазвичай він «давав» 50 ударів на хвилину, а якщо пришвидшувався до 150-ти — то усі знали, що це наліт. «Брехунці» рано списувати. Вдома у мене — у двох кімнатах і на кухні — є приймачі — і це дуже зручно. Можна зранку, поки не увімкнули телевізор, почути про останні новини, прогноз погоди.
