Видавничий мазохізм
Рекомендують книжку: Ян Валетов — український Юлій Дубов.
Дубов, нагадаю, колишній заступник Березовського у «ЛогоВАЗі». Разом iз патроном потрапив під деоліґархізацію. Еміґрував. Написав книжку «Большая пайка», за якою кілька років тому знято пристойний фільм «Оліґарх». По тому вийшло іще дві його книжки, обидві засвітилися у хіт-параді московських продажів.
Для успіху такої квазібіографічної белетристики літературна якість — справа третя. Головне — ім’я або посада автора в ієрархічній системі часів первісного накопичення капіталу. Аби претендувати на роль «українського Дубова», треба бути Бакаєм або, принаймні, помічником Лазаренка.
Ян Валетов такого рейтинґу не має. Єдина його «рекомендація» — працював у славному місті Дніпропетровську часів бізнес-ініціації Лазаренка, Тiгіпка, Пінчука і Тимошенко. Тож, мусить пред’явити літературні козирі.
Зробити це дебютантові без опіки видавця неможливо. Колись харківське «Фоліо» повірило в ринкові перспективи пред- оліґархічної тематики і надало статус найбільшого сприяння Юрієві Рогозі та Світлані Зоріній. Літературно невиразні, назагал, тексти — «День народження Буржуя» та «Наїзд» — були грамотно відформатовані, опалітурені, відпіарені. Згодом безумовну спостережливість авторів конвертовано у телесеріали, й тепер кожна новинка під цими іменами приречена на прибутковість.
Текст Валетова від початку набагато ближчий до літератури. Але київське видавництво «Альтерпрес», де книжка побачила світ, поставилося до талановитого новачка, як до жертви аборту. Ані тобі коректора, ні мовного, ні технічного, ні літературного редактора. Та ще й підкинуло читачам це чомусь нелюбе немовля в обкладинці без смаку і глузду.
«В авторській редакції» — це, як Мауглі в мегаполісі; природна спостережливість без вербальної адекватностi. Що дивуватися, коли початкуючий літератор намагається у першій же книжці сказати все, що знає? Технологічні хиби роману, ніби навмисно випнуті горе-видавцем, можна завважувати й далі. Але книжка, попри те, не відпускає до останньої сторінки. Либонь, тому, що перебуває таки у полі літератури, а не комунікативної адаптації a а-ля Устінова, Донцова та іже з ними.
І тут виникає вічне запитання: що то є література? Можливо, це спроби розібратися із власними реакціями? Оте мудре античне «спізнай себе сам»? I тоді літературу можна означити через формулу «emocio поділене на racio», а розважальне читво — як «racio плюс emocio»?
Для Валетова все, що він пише, має пряму життєву цінність. Інакше кажучи, не розібравшися через рольову літературну гру з підступами екзистенції, він не ладен нормально жити далі. Резонанс від таких глибинних занурень є завжди. Резонанс, що руйнує байдужість сторонніх.
А це вже — ознака мистецька. Й саме це ускладнило долю роману «Лівий берег Стіксу»: написаний ще за попереднього режиму, цей політичний трилер вивів на кін персонажів, за якими виразно проглядають Лазаренко, Тимошенко, Гетьман, Тiгіпко, Медведчук. Рік тому друкувати таке ніхто не наважився. Можливо, й нинішній видавець так демонстративно дистанціювався від власної книжки через те, що навіть прихильники цих персон здатні перейти від любовi до ненавистi пiсля прочитанні роману? А ще тому, що «опасная, чистая правда» Валетова віддзеркалює незмінність політичних координат у нібито «новій» Україні?
Справді, невже характеристика «помесь чиновника, политика и бизнесмена» стосується лише колишніх чільників, а для всіх нинішніх держслужба вже не є «сочетание приятного с полезным: властных полномочий и предпринимательской деятельности» ? Хіба політика перестала бути дідівщиною всеукраїнського мірила? А пригадайте релізи нинішніх силовиків щодо розшуків утеклих ворогів народу — чимось це відрізняється від схеми, до якої дійшов персонаж Валетова («цельной картины, конечно, не было, ее и не могло быть без Тоцкого или кого-нибудь еще, того же ранга, но Григорию Ивановичу и не нужна была цельная картина. Более того, она ему была не нужна категорически… Нам надо, чтобы он бегал, а мы его ловили, обозначая активность»)?
А погляньте на вовтузіння, що почалося довкола партійних списків на майбутні вибори. Ні, не лише про минулі часи пише Валетов: «Примкнуть к политической силе… Вне стаи вы, со всеми вашими деньгами, предприятиями, заводами и пароходами, — всего лишь лакомый кусок. Бутерброд с маслом и икрой на белой мягкой булке. Ничей бутерброд, аккуратно перевязанный подарочной ленточкой... Политиков не надо покупать, ими надо становиться, присоединяясь к стае… Вы уже не олигархи, а священные коровы. Вы решаете политику целой страны, согласно своим интересам. Вы формируете законодательную базу, бюджет! В перспективе — свой суд, свой парламент, свой президент, в конце концов!.. Или ты по наивности до сих пор считаешь, что президента выбирает народ?»
«Лівий берег Стіксу» починається з історії реінкарнації комсомолу, як її описав би Артур Хейлі. Далі оповідь стрімко заходить у володіння Кононовича з його робінгудіадою: «—Ты понимаешь разницу между защитой и нападением? — После того, что произошло? Нет! … Не жалей ни о чем. Это были нелюди. Вурдалаки. Убить такого — хороший поступок… Бывает ли аморальным автомат Калашникова?» . Завершується усе в дусі кримінально-політичних кошмарів Катериничева: «Оказывается, есть мир, где для того, чтобы выжить, надо уметь убивать. Он не в романах, он рядом с нами, каждый божий день, только мы об этом не знаем». Після такої книжки можна багато до чого змінити ставлення. Тим-то й небезпечна література — грає на емоційному полі, куди немає доступу пресі, що живе за законами racio. Літературу неможливо спростувати. Замовчувати її — собі дорожче. Автор, спроможний емоційно віддзеркалити моторошний причинно-наслідковий механізм нашого сьогодення, — та сама вакцина. Вона мусить бути чистою від домішків «авторської редакції» і вироблятися в достатній кількості.
Хтось із персонажів Валетова у розпачі зривається: «Жопа — это не орган. Жопа — это состояние души». Для читача — це назва видавництва, котре нехтує потенційним бестселером.
Ян ВАЛЕТОВ. Левый берег Стикса. — К.: Альтерпрес, 2005.
