Як не стати атавізмом

26 червня відбудеться перше після Євромайдану засідання Ради Федерації профспілок України, яке має всі шанси стати історичним, оскільки головним питанням на ньому є вибори нового голови ФПУ. Від того, кого буде обрано, залежить подальша доля об’єднання — або воно і далі залишиться придатком держави і узбіччям суспільства, або стане тим, чим і має бути: надійним захисником інтересів працівників і гарантом цивілізованого розвитку держави.

Якщо запитати пересічного українця, яка всеукраїнська організація є численнішою,  навряд чи ви почуєте правильну відповідь. Федерація профспілок України, яка об’єднує понад сімдесят галузевих і територіальних організацій загальною чисельністю близько восьми млн. чол., тобто кожного четвертого дорослого українця, є чимось невідомим для суспільства.

За загально прийнятим визначенням, професійна спілка — це добровільна громадська організація людей, які пов’язані спільними інтересами по виду діяльності. Вона створюється з метою представництва та захисту прав робітників у трудових відносинах, а також соціально-економічних інтересів організації.

За часів Радянського Союзу профспілка була «школою комунізму», невід’ємною складовою системи: «Комуністична партія — комсомол — профспілки». Голова профспілкової організації — від первинної до центральної — був членом «трійки»: «парторг — комсорг — профорг», і його головними функціями були: забезпечення підтримки масами політики КПРС та унеможливлення протестів, а тим більше — страйків. Задля цього було створено цілу систему з «батогів» і «пряників», зокрема інфраструктуру санаторіїв і профілакторіїв, путівок, до яких розподіляли керівники профспілок.

Що змінилося з тих часів, окрім назви? Україна стала незалежною, а ФПУ — найнезалежнішою від потреб своїх членів організацією, навіть не консервативною, а законсервованою  1991 року структурою. Профспілкова система в сьогоднішньому вигляді не може й не має права далі існувати.

Вона не потрібна найманим працівникам — бо вони не отримують від профспілок ні підтримки в разі трудового конфлікту, ні путівок до санаторіїв-профілакторіїв.

Вона не потрібна суспільству, бо, будучи формально частиною громадянського суспільства, вона жодної видимої участі в житті цього суспільства не виявляє. Згадаймо всі три Майдани, включно з податковим, — ні ФПУ, ні жодна з її складових не встала пліч-о-пліч з протестувальниками.

Ми не потрібні світові — бо самоізолювалися, не є реальною складовою загальноєвропейського робітничого руху, нас немає в загальноєвропейських акціях, навіть таких традиційних, як «весняні наступи».

Більше того,  ФПУ, по суті, не потрібна навіть її функціонерам, бо не дає їм можливості виявити себе саме як профспілковим лідерам. 

Українські профспілки мають прокинутися від сплячки, точніше, — вийти з коми, повернутися до своїх витоків, стати справді загальнонаціональним рухом, головна функція якого — бути «сторожовим псом» інтересів найманого працівника. Якщо поставимо собі запитання: а якими саме є ці інтереси, ми побачимо, що це, по-перше, права людини, права громадянина, закріплені в Конституції України. По-друге, це несприйняття будь-якого виду монополій — бо вони закріпачують працівників. Тому наші завдання з організаціями громадянського суспільства — особливо правозахисними — багато в чому ідентичні, а значить, ми просто приречені працювати разом і спільно, якщо хочемо ефективно протистояти державі та бізнесу.

Хтось скаже — а чому протистояти? Тому що логіка і практика розвитку європейських країн показує, що саме профспілки є запобіжником від переплетення бізнесменів з політиками, і тому реальні профспілки приречені бути не тільки в опозиції до бізнесу, а й в опозиції до влади, і ніколи до неї не входити.

Нестійкість Української держави не в останню чергу спричинена тим, що ми з часів розпаду СРСР і дотепер намагаємося зберегти єдність необ’єднуваного: влади, підприємництва і громадянського суспільства. Між тим вони в цивілізованому світі — природні опоненти, які, взаємодіючи в протидії, урівноважують баланс загальнонаціональних інтересів. Якщо порівняти державу зі столом, то для його стійкості ці три компоненти — як ніжки стола! — мають бути міцними і рівновіддаленими один від одного.

Нам життєво необхідне роздержавлення ФПУ, відокремлення її від влади.

Бо ми як представники найманих працівників приречені бути завжди в опозиції до будь-якої влади, як і до будь-якого бізнесу, бо наш інтерес протирічить їхньому логічному інтересу — обмежити права громадян і збільшити прибуток.

Завданням ФПУ є домогтися, щоб будь-яка влада будь-яке рішення щодо тої чи іншої категорії працівників узгоджувала з відповідною профспілкою.

Це — багаторічна європейська практика, але в нас це вдалося на сьогодні лише Профспілці таксистів України. Ціною трьох загальнонаціональних протестних акцій вона не дозволила владі та олігархам монополізувати ринок таксі, на якому зараз головною особою є вільний таксист — самозайнятий перевізник. Уже протягом кількох років прийняття будь-якого нормативно-правового акта зі словом «таксі» без узгодження з ПСТУ неможливе.  Так має бути в усіх сферах трудової діяльності.

Гаслом нового Президента є: «жити по-новому», і воно чудово підходить для нинішнього, на наш погляд, — переломного етапу в українському профспілковому русі.

Щоб остаточно не виродитися й нарешті почати повноцінно жити, він має стати справді рухом.

Для цього, не будучи політичною силою і не маючи жодних намірів нею стати, профспілки мають позиціонувати себе в суспільстві й державі, тобто чітко визначити своє місце, свою роль, свій напрям.

Щодо позиціонування, т, на мій погляд, нам, знову ж таки, не треба вигадувати нічого нового — теорія і столітня практика профспілкового руху однозначно говорять, що він не може бути не лівим. І це так само логічно, як і те, що бізнес — правий фланг суспільства,  а баланс між ними має забезпечувати незалежна від них обох влада.

Тому профспілки мають на всіх рівнях відокремитися від влади, активно повернутися до громадянського суспільства, стати його найактивнішою частиною.

Стати частиною громадянського суспільства — це значить співпрацювати з усіма його складовими — громадськими організаціями, рухами, ініціативами. Більше того, організації ФПУ мають технічні можливості стати штабами громадянського суспільства. Але спочатку вони мають унезалежнитися від держави — і це в наших руках і наших інтересах.

Про відокремлення бізнесу від влади говорять вже десять років; про відокремлення профспілкового руху і від влади, і від бізнесу маємо і говорити, й домогтися цього.

Тристоронні генеральні угоди між владою, роботодавцями і профспілками мають стати не формальним папірцем, не декларацією бажань чи «протоколом про наміри», а юридичним договорами, в яких прописано реальну відповідальність кожної сторони за виконання їхніх положень.

ФПУ має стати дієвою складовою європейського профспілкового руху, органом, який координує діяльність галузевих профспілок і власність якого працює виключно на поповнення страйкового фонду. Всі надходження до цього фонду та його витрати мають бути абсолютно прозорими для всіх членів профспілок. Тільки в цьому разі профспілкові нерухомість і фінанси перетворяться з гирі на ногах профспілкового руху на потужний двигун його розвитку.

Суспільство набило добрих гуль, поки не пересвідчилося: бізнес не має бути у владі, інакше владу він робить своїм бізнесом, і це має стати добрим уроком усім нам: закони суспільного розвитку є спільними для всіх країн, немає ні української таблиці множення, ні української моделі олігархічних профспілок, ні українського стола, який стоятиме на трьох наглухо з’єднаних між собою ніжках.

Отже, вибір у Федерації профспілок України невеликий: або вона сама ініціює і проведе адекватні вимогам часу і суспільному запиту зміни — або просто зникне, як атавізм.