Які ж зелені ми були...
Як же ми вірили в тебе, як щиро любили вигини твого вічно звабливого зображення, яке, здавалося, обіцяє від твого імені всі заповітні плоди. І ось усесвітня доларова павутина, заплутавшись в аеродинамічній трубі помилок самовпевненої країни-мамки, готова потягти за собою будь-якого ближнього і неближнього. Сад грошей в одну мить і перегрівся, і затремтів від ознобу. Закоротило — попливла кам’яна стіна, хоч і рятує її мимоволі півсвіту. Ніщо, начебто, не нове — завжди хтось втрачає, хтось знаходить. Коли ж довкола тільки ті, хто втрачає, якось не до інших, хто завжди у плюсах.
Я певна, вислів «гроші не пахнуть» вигадано для люду біля підніжжя, на вершині ж завжди стоїть чудовий аромат і, звісно, апріорно відкинуто тих, хто нині дружними струмочками поплив до обмінників зі своїм доларовим досьє — малою зеленню. Масиви ж грошей живуть в інших спальнях і рухаються іншими коридорами, щоправда, і штормить там набагато сильніше і болючіше падати.
Озираючись на час кінця 80-х — початку 90-х, коли трепетне почуття до долара лише активно стартувало, дивуюся: які ж темні ми були. Проте й зараз не кращі — відрізнити фас чергової чарівної особи від профілю хижака не в змозі. Усім зрозуміло, що долар у нас взято за петельки щільним корсетом — і хотів би зрушити, та структура не дає, що євро роздутий, наче хвора печінка. Хто й коли зуміє навчити любити свою валюту, кому буде під силу забезпечити й упевнено шепнути: довіряй, та так, щоб повірила. Ще ненароджені немовлята — не знаю — чи зуміють пишатися своїми грішми, адже цей процес схожий на закріплення доброго імені: він довгий-довгий. У нас, схоже, ще і не починався, а ілюзії все худнуть і худнуть.
Років із 20 тому ентузіазму простонародного було дещо більше, і хоча способи добування валюти були примітивними, багатьом здавалося, що вони вписуються, принаймні, не сидять на печі, а добувають свої шершаві кому як карта ляже.
Ми, газетярі, висміювали їх, та недовго. Деякі журналісти також возили часом якісь товари до Польщі. Пам’ятаю, один колега мені показував, яка завтовшки в нього вже утворилася пачка зелених завдяки поїздкам. Було чомусь соромно слухати — дріб’язково якось. Проте стартувавши на цих європейських наївних ринках, деякі втяглися і згодом навіть продовжили, але ніби отримавши середню спеціальну освіту, вже майже цивілізовано.
Син моєї подруги, тоді школяр, поїхав із групою однокласників до Польщі. Лише потім мати помітила, що зникла тенісна ракетка. Там продав — зумів кілька разів відвідати кафе-морозиво і платний туалет. Ще привіз доларів із 20. Потім вони місяць намагалися купити ракетку, щоб не пропускати тренування, та не змогли. Інші також покрутилися — та й вивозили те, що самим потрібне. Зараз, уявіть собі, у цього дорослого хлопчика — невелика мережа спортивних магазинів, а у його кабінеті висить футляр від тієї давньої шкільної ракетки. Талісман.
Особливо запам’яталася розповідь очевидців про бензопилку «Дружба». Зізнаюся, що виробу з такою ностальгічною назвою ніколи не бачила, та скільки наслухалася! Бувалі стверджували, що ця пилка — «затарка» першої категорії. Якщо, скажімо, її розібрати на частини, розкидати кожному по деталі, а, проминувши кордон, усі вузли зібрати воєдино — навар може вийти пухкенький. Речові ринки колишньої Югославії, Угорщини, Польщі надзвичайно вабили наших мішочників — один ринок закривався, потік відразу ж стартував в іншій. Хтось просигналив, що в Угорщині добре йде хлорофос, та настільки добре, наче всі страждають від нашестя різних несимпатичних кровососів домашніх і недомашніх, то прошелестить натяк, що гарантія фарту — якась копійчана пудра. По цілому долару йшла! Яка висока конвертованість спостерігалася на ринках для челяді, де пролетарі багатьох країн об’єдналися, щоб надути одне одного. Дві-три ночі в автобусі, дні, приковані до своєї тари на ринку, і ось дитячі носові хусточки, голки, простенькі найдешевші кеди перетворювалися на заповітну зеленку. Вона ж вічна, — думали люди, — її ж вітер не торкнеться.
«Абжурд» якийсь вийде. Слово це зовсім не таємниче, просто слово дружба, але навпаки. Зрештою, як і наше життя, що в зелених окулярах, що іншого кольору. Добре б зовсім без них, однак тоді зір давай чудовий. Кажуть, морквяний сік допомагає, та сама рижуха нині по сім гривень — куди там кволому долару.
Може, накопичувати морквину...
P.S. Зелений пустує, нема-нема та й заграє, відвойовуючи пункти-позиції. Що ж, будь здоровий і не кашляй, але без моєї донорської крові.
Як не крути, ми не пара... Пробач.
