Євросоюз — це не для «бiдних родичiв»

— В нас побутує досить примітивне уявлення про те, що для вступу в ЄС треба досягти якихось міфічних стандартів. Упор часто робиться на законодавство. Але ж законодавство може працювати, а може й не працювати. Можна ухвалити закони, тотожні законодавству Євросоюзу, — і від цього нічого не зміниться. Якщо йдеться про «придатність» для вступу в ЄС, то законодавство вінчає процеси, а не зумовлює їх. Інша річ — внутрішня ситуація. Тут слід додержуватися певної ітерації, завдяки якій закони в одних випадках виступали б як передумова, а в інших — легітимізація змін, що відбулися. Тобто йдеться й про те, що закони нам самим часто потрібні, щоб справи зрушили. Для Заходу ж це потрібно як доказ, що справи вже завершилися. Отож саме по собі законодавство — річ потрібна, але не достатня. Головне тут — реальні процеси. І стандарти повинні бути не техніко-економічними, й не тільки правовими — це все другорядне. Головне — повинні бути стандарти рівня розвитку економіки, добробуту. Ну а далі вже йдуть права людини, демократія, громадянське суспільство тощо. Чому «далі»? Та тому, що інститути свободи й демократії неминуче спотворюються, стають карикатурними (зокрема продажними) в умовах, коли (як нині) суспільство деградує.

Є ще обставини (крім формальних вимог), через які я на перше місце поставив саме стандарти у вигляді рівня розвитку. Річ у тім, що сам по собі ЄС радикально відрізняється від усіх інших співтовариств тим, що конкурентоспроможність у цьому випадку забезпечується не тільки розширенням простору, а й можливістю застосування єдиних регуляторів на всій багатокраїнній території. Розширення простору — це також перевага, але не головна. Головне питання конкурентоспроможності — це якість цього простору. Європейське співтовариство — єдине у світі, яке досі могло застосовувати приблизно однакові процентні ставки, проводити однакову монетарну політику на всьому просторі, застосовувати єдину валюту без особливих проблем, вирішувати бюджетні проблеми. У цьому сенсі європейський простір унікальний.

Але ці переваги легко руйнуються, щойно туди входять слабкі. Досить було увійти Іспанії й Португалії, щоб у цьому просторi пішли тріщини, проявився асиметричний шок. Вийшло, що в Німеччині процентна ставка з розрахунку на залучення інвестицій повинна бути низькою, а в Іспанії, куди ринув потік капіталу й де треба було трошки відлякнути інвестиції, щоб уникнути перегріву, — треба було встановити високу ставку. Тобто вже єдина ставка стала неможливою. Крім того, включення цих двох країн дало такий перерозподіл ресурсів, від якого загальний бюджет затріщав. І особливо захвилювалася Німеччина. Німеччина дає на підтягнення відстаючих галузей цих країн найбільшу частку капіталу. Тоді європейці усвідомили, що прийом слабких — це руйнування єдності й втрата конкурентоспроможності, адже ЄС створено не для того, щоб допомагати бідним родичам, а щоб конкурувати передусім зі Сполученими Штатами.

Коли було усвідомлено, що прийом нових членів з низьким рівнем розвитку, веде до таких міні-катастроф, країни ЄС стали чинити опір. У чому цей опір полягав? Він відчувається в прагненні відтягнути терміни прийому нових членів. Потім пішла пропозиція на шість років не надавати Шенгенських прав — позбавити на час можливості вільного пересування. Активізувалися праві — наростав опір проти чужоземців. Але оскільки політичне рішення щодо прийому нинішніх новобранців було прийнято (не без тиску Сполучених Штатів) набагато раніше — не приймати ці країни вже було не можна. Тому їх скоро приймуть — і в ЄС з’являться абсолютно нові проблеми. Вже тепер вони зменшують допомогу цим країнам. Якщо Іспанії давали мільярди, то Польщі й іншим — лише мільйони. А це зменшення процесу перерозподілу означає, що всередині вирівняного плато з’являться западини, через що буде утруднена робота регуляторів на всьому просторі, відповідно знизиться конкурентоспроможність. Тобто Європу чекає підрив економіки — величезні ресурси доведеться все одно витратити на облаштування цих нових держав. А це — підрив конкурентоспроможності. Ось це питання досягнення рівня — це і є питання стандартів. І я абсолютно впевнений, що після прийому сьогоднішніх претендентів в ЄС, прийом «на рівних» закінчиться. З’являться інші стандарти. Або приймати взагалі не будуть, щоб не підривати ідентичність. Або створять у рамках Євросоюзу дві або декілька зон: одна зона для елітних держав, де будуть усі права, де будуть працювати всі регулятори, й друга (а може й третя) — своєрідний відстійник для маргіналів, у яких не буде ніяких прав, зате самі зобов’язання.

Питання: чи варто входити в ЄС у цій ролі? Гадаю, не варто. Я скептично дивлюся на перспективу входження в ЄС таких країн, як Україна й Туреччина. Але припустимо, я не правий: двері в ЄС для нас будуть відчинені. За такого підходу (а на цей варіант навіть для «самолікування» слід зважати) треба думати не про те, як догодити, як умовити прийняти нас. І не треба смішити світ, клятвено запевняючи, що ми європейці. Питання має полягати в тому, щоб добитися успіхів, які дозволять назвати нас європейцями в значенні, що відповідає критеріям ЄС. Треба не стільки кричати, що ми європейці, й радіти кожному голосу, поданому за нас на Заході, скільки радикально змінювати внутрішнє середовище й міняти вектор розвитку.

Що значить перетворювати внутрішнє середовище? Перше найбільше наше зло — криміналітет. Наш криміналітет відрізняється й від американського, й від європейського не лише за масштабом і злоякісністю. Він відрізняється й тим, що там економіка працює навіть при криміналітеті. А наш криміналітет паралізує все наше життя. Він позбавляє нас можливості рухатися шляхом прогресу, виключає появу конкурентоспроможних структур, повноцінного наповнення й раціонального використання бюджету. Ми позбавлені можливості переорієнтувати кошти. Тобто перше, що треба, — перемогти мафіозність. Зникнути вона не зникне — але вона не повинна впливати на рух суспільства вирішальним чином. Інакше рух буде лише інерційним, і у нас і надалі будуть переважати архаїчні галузі. Хоча наша країна мала всі можливості бути першокласною в сенсі народногосподарчої структури. Ми могли просунутися за ці десять років уперед щодо підйому високотехнологічного рівня навіть порівняно з тим, який був. Ми вже були б у Європі й, вважаю, перевершили б не тільки такі країни, як Іспанія й Португалія, але і як Італія. Не кажучи вже про Польщу. Ось це завдання. Адже справжній успіх дає не чорнозем. Зрозуміло, що він нас годує й виручає, адже саме в галузі сільського господарства всі країни ЄС захищаються від чужих сільгосппродуктів. І це ще питання, як його перетворити на експортний потенціал. А от, скажімо, якби перерозподіляли кошти з експортних галузей, які у нас «жирують» і які породжують олігархів (хоча в основному наші олігархи виросли на імпорті, й в якомусь сенсі вони — компрадори), у бік високотехнологічних, то нас могли б в Європу прийняти без найменших труднощів. Причому «приростали» б і свобода, і демократія, і права людини високими темпами.

«День» запрошує своїх читачів та експертів приєднатися до обговорення проблем, що порушуються «Громадським форумом». Нагадаємо, що попередні два випуски було присвячено престижу професії у випускників шкіл та вибору молоді між політикою і бізнесом («День», 15 і 28 травня). Ваші відгуки та пропозиції тем для обговорення чекаємо за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л; ф. 414-44-26, e-mail: master@day.kiev.ua — із позначкою «Громадський форум»