З вишиванкою в душі

Українська вишиванка… Це, безумовно, велике диво, що прийшло до нас із глибини віків, донісши втаємничений зміст прадавнього коду нашого етнічного буття. Саме тому при комуністичному режимі за неї могли записати в націоналісти, а то й до в’язниці запроторити. А сьогодні – на черговому піку боротьби українців за своє українське майбуття – вишиванка б’є рекорди популярності. І красномовним доказом цього є зокрема впроваджений в Україні День вишиванки й традиція вишиванкових маршів, які вже кілька років поспіль проходять і в Кривому Розі. І якщо перші марші відбувалися в місті виключно за ініціативи патріотичних організацій, то останні два роки вишиванкова хода проходить у Центрально-Міському районі міста як загальноміське свято завдяки ініціативі Першого міського каналу та підтримці районної влади. І це є свідченням того, що патріотична традиція набула більш широкого звучання, поєднавшись із медійними можливостями міського телеканалу та адміністративними – райвиконкому.

Отже, про вишиванку та вишиванкову ходу говорять її безпосередні учасники.

Сергій НЄЖЕНЦЕВ, голова Центрально-міської районної в місті ради:

– Більш масштабної вишиванкової ходи, ніж у нашому районі, поки що в місті немає. Тому ми вважаємо її загальноміським святом.

Ангеліна ВЕРХОГЛЯД-КАНІБОР, військовий рекрутер полку «Азов», піаністка, концертмейстер:

– Любов до вишиванки я всотала, як кажуть, з материнським молоком. Обидві мої бабусі чудово вишивали – як хрестиком, так і гладдю. Мама дбайливо зберігала свою вишиванку, яку вдягала ще в дівоцтві. Були також світлини та історії з її дитячих років, пов‘язані з вишиванками... Коли вперше вдягла вишиванку, не пригадаю, але в підлітковому віці часто прагнула вдягати ту… мамину – психологічно вона була для мене, як оберіг. Тоді ж батько подарував мені сорочку, вишиту блакитним по білому. Власне, з цього, мабуть, і почалось моє активне самовираження, так би мовити, невербальна декларація власної позиції, поглядів і цінностей. Вже в 15-17 років я вдягала вишиванку не лише в святкові дні та на тематичні вечірки, а й на дискотеки, в кіно ба навіть йдучи просто «на вулицю». З тих пір вишиванки стали моєю жіночою слабкістю – купую їх не лише собі, а й на подарунки батькам, друзям. Але десь підсвідомо продовжую внутрішньо сприймати їх, як оберіг, бо виходячи на сцену або якісь масові заходи, я вже не уявляю себе без них...

Вишиванкова хода – це чудова ініціатива, це можливість у наймиліший спосіб висловити свою любов до рідного краю, його традицій і цінностей. Причому в даному разі це є можливим попри всі принципові політичні й ідеологічні розбіжності, різне розуміння цих цінностей, різне бачення щодо методів вирішення проблем тощо. Беру участь у таких заходах, починаючи з перших спроб їх проведення у Кривому Розі. До війни намагалася не пропускати в принципі жоден патріотичний захід у місті. Лише в 2014-2015 роках «випала» з життя міста.

Для того, щоб такі заходи ставали більш масовими... потрібен час для збільшення відсотка тих, чий латентний патріотизм прагнутиме вираження бодай пару разів на рік.

Наталія ЧЕРВОНА, підприємець:

– У ході вишиванок особисто я беру участь вже вдруге. Вважаю, що для нашого міста, яке є далеко не однозначним, це дуже важливий – гарний і сильний засіб у потвердженні української ідентичності. Для нас – це необхідність бодай один раз на рік одягнути вишиванку, разом пройтися вулицями рідного міста й відчути себе українцями. Це спонукає до багатьох речей – з більшою повагою ставитись один до одного, бути більш чемними, багато хто починає спілкуватись українською…

На жаль, я не завжди говорю українською, але якщо трапляється така нагода, то намагаюся. І в цьому я завдячую своєму чоловікові й своїй свекрусі, яка родом зі Львівської області. Мої ж рідні – росіяни. Мама з Барнаула, тато – з Уралу. Якщо взяти по родоводу, то десь на 75 відсотків я росіянка. Тобто я на собі відчула, на скільки важливо визначитись, чи я українка, чи росіянка. Коли познайомилась зі своїм чоловіком і ми почали їздити до його мами в Західну Україну, звісно, стала більше відчувати себе українкою.

Хоча доводиться чути й таке, що в країні, мовляв, війна, велика криза, купа проблем, а ви у вишиванки виряджаєтесь і якісь марші влаштовуєте… Чи дійсно це потрібно саме зараз? Уявіть собі, якщо б у цьому плані взагалі нічого не робилося... Якраз для згуртування українців і підсилення патріотичного духу це й потрібно.

Ігор МЕЛЬНИК, працівник Південного ГЗК, активіст ВО «Свобода»:

– Я не вперше беру участь у таких заходах і вважаю їх дуже потрібними. Це не лише свято вишиванки, а й власне свято України. Адже окрім українського прапора і гімну у нас є ще й вишиванка, яка, вважаю, за своїм значенням десь на рівні з ними. Тому коли країні важко, коли триває війна, ці символи мають особливо нас надихати, піднімати патріотичний дух і гуртувати для спільних злагоджених дій. Коли люди бачать, що ми, українці, разом, це надихає на більш рішучу боротьбу проти ворога і більш активні дії в наведенні ладу в країні.    

Був час, коли вперше такі заходи в місті починали проводити патріотичні організації, у тім числі й ВО «Свобода». Однак наразі можна сказати, що час, коли «Свобола» це робила й у цій справі була першою, вже пройшов. І слід зазначити, що тоді у місті такі заходи, як вишиванкова хода, не дуже й віталися. А тепер, коли організацію ходи взяла на себе офіційна влада, можна вважати, що ми просунулись у цьому відношенні вперед. Хоча спостерігається й певний вплив адміністративного ресурсу у вигляді так званої «обязаловки». Я вважаю, що головне – не привести сюди когось за руку, а щоб кожен сам сюди намагався прийти.  

Василь СЕМЧУК, пенсіонер, активіст ГО «Криворіжці» та ГО «Еко-Кривбас»:

– Особисто для мене вишиванкове свято існує фактично все життя. Але сьогодні це й сумний день, тому що ми ховали нашого бійця Миколу Ткаченка, який загинув на Донбасі, захищаючи територіальну цілісність України у війні з російським агресором. На жаль, міська влада нічого не зробила для того, щоби широко поінформувати про це громадськість, тому багато криворіжців не змогли провести свого земляка в останню путь.

У зв’язку з цим багато хто закидає, мовляв, іде війна, а ви паради вишиванок влаштовуєте. Що я можу сказати з цього приводу? А навіщо тоді дітям навчатися в школі? Навіщо вчити історію? Навіщо до церкви ходити? Так можна взагалі все заперечити, мовляв, нам тепер нічого не потрібно. Такі заходи гуртують українців, піднімають патріотичний дух, нагадують тим, хто забув, хто вони є. Ми фактично народжуємось у вишиванці, тому вона завжди у наших серцях і душах. Це наш генетичний код.    

Лідія ЛЕСУНЕНКО, активістка Криворізького майдану:

 – Я вважаю, що такі заходи нам дуже необхідні, особливо зараз, коли українцям надто сутужно і багато хто почав втрачати віру й надію, що в країні і нашому місті нарешті відбудуться позитивні зміни. Напередодні журналісти Першого міського телеканалу питали в мене, чи потрібно наразі гучно відзначати День міста, коли в країні йде війна? Я відповіла, що не потрібно, тим більше, що на це святкування, яке у традиційному виконанні міської влади якогось особливого українського культурно-ідеологічного навантаження не несе, передбачаються чималі витрати – десь чотири з половиною млн. гривень. Але кошти – то таке… А як ми можемо виспівувати і витанцьовувати, коли йде війна і ми втрачаємо наших захисників. Не буває такого дня, щоби в Україні не ховали когось із загиблих воїнів. Що ж до вишиванкової ходи – це власне громадська патріотична акція, яка жодних витрат з міського бюджету не потребує, жодних веселощів зі співами, танцями і застіллями не передбачає.

Оцей український прапор ми за власні кошти придбали. Вишиванки теж. Тому День вишиванки і День міста – це зовсім різні заходи і ставлення до них, принаймні у мене, дещо різне. Ми вийшли на цю вишиванкову ходу як патріоти, як волонтери, а хто буде «гуляти» на День міста, ми добре знаємо. Тому ми прийшли на цю акцію не лише у вишиванках, а й з українським прапором, щоби всі бачили й знали, у тім числі й наша міська влада, що ми – українці і наше місто – теж українське.

Ганна КРАВЧЕНКО:

– Такі акції проводити потрібно. І ще бажано, щоби українці вдягали цей чудовий національний одяг не лише в День вишиванки, адже це дуже гарно і яскраво. Як твердять етнографи, у старі часи в скрині української господині були вишиванки, так би мовити, на всі важливі випадки життя – і на весілля, і на Різдво, і на Великдень, і на жнива, і на Покрову, і навіть на сумний день… Тож варто відновити цю чудову українську традицію.

Галина СМЕРЕЧИНСЬКА:

– Я дуже рада, що в Україні і в Кривому Розі зокрема почали відзначати День вишиванки. Для нашого міста, де, на жаль, ще дуже багато сепаратизму, такі патріотичні заходи надзвичайно потрібні. Треба піднімати наш патріотичний дух. Війна – це дуже погано, і маємо робити все для того, щоби настав мир. Нехай буде мир, любов і щастя в нашій Україні!

Олег БУСЕНЬ, учасник російсько-української війни, волонтер, голова ГО «Сприяння Збройним Силам України та Національній Гвардії України»:

– Мене сповили у вишиванку ще в колисці. Моя мама вишивала, то були вишитими в мене сорочечки, подушка, пелюшки і покривало. З тих пір, як зіп’явся на ноги, пам’ятаю наш дім на Кіровоградщині весь у маминій вишивці. Ікона та портрети на стінах – у вишитих рушниках. Скатертина на столі, серветки і навіть чохли на стільцях – теж у вишивці. Штори на вікнах  – і ті у візерунках. А на підлозі – домоткані смугасті ряднинки. І все це створювало настрій свята, квітучого життя. І справді у повоєнні шістдесяті роки, в період так званої Хрущовської відлиги, українське село почало розквітати. Люди стали трохи заможніше жити, активно будувалися. Мало не всім селом толокою зводили один одному лампачеві хати. Як ми знаємо тепер, після засудження культу особи Сталіна комуністичний режим дав певні послаблення на місця, і в Україні поволі знову розпочалася українізація. Мама якраз закінчила Криворізький педінститут і отримала направлення в село Лозуватка на Кіровоградщині. А до цього вона проходила педпрактику на Волинщині, де й познайомилася з моїм майбутнім татом. Напевно там вона й захопилася вишивкою і вже не полишала цього захоплення аж до своїх сивих літ. Не розлучався з вишиванкою і я – і в шкільні роки, коли брав участь у художній самодіяльності, і на військовій службі, і в роки своєї політичної діяльності, і навіть на війні. Там без неї взагалі не можна. І не лише я, а майже всі хлопці носять її під сподом як оберіг. Тому у військових, які боронять країну на Сході від зазіхань російського агресора, щодо таких маршів у День вишиванки жодних заперечень, звісно, бути не може.

Лариса СИЧЕВА, бандуристка, колишня учасниця зразкового самодіяльного хору «Краяни» ім. О.Кравцова, нині учасниця хору «Ветерани»:

– Ми сьогодні працювали на своєму городі, дуже втомилися, але все-рівно прийшли на це свято. І маємо гарний настрій. Ми є учасниками художньої самодіяльності. Співаємо в хорі, виступаємо на концертах і, звісно, маємо вишиванки і для свят, і для повсякденного вжитку. Я трохи вишиваю сама, тож вишиванки, які в мене є, вишиті мною власноруч. А перша вишиванка, як на диво, з’явилася в мене в Росії – у місті Мурманську. Там дуже сильна українська діаспора. Певний час я працювала там. Як учасниця художньої самодіяльності з 2000 року брала участь у концертах, що проходили в Мурманську, то мені там і подарували вишиванку. У 2003 році у мене з’явилася вишиванка, яку подарувала мені мама моєї подруги – вишивальниця з Марганця. Потім у мене з’явилися ще чотири вишиванки. Ось ця вишиванка з моєї батьківщини – Івано-Франківщини. Дуже добре, що в нас є тепер свято вишиванки.  

Георгій ШРАМОВ, колишній соліст зразкового самодіяльного хору «Краяни» ім. О.Кравцова, нині соліст ВІА «Джерело»:

– У колективах художньої самодіяльності я почав співати з 1958 року. Чотири роки служив на Північному флоті, то там теж у хорі співав. Майже все моє творче життя було пов’язане з хором «Краяни». Тепер є солістом вокально-інструментального ансамблю «Джерело», що працює при Палаці культури «Карачуни». А яка ж художня самодіяльність без вишиванки! Та й свята наші без вишиванки тепер вже не свята. Дуже добре, що й свято вишиванки вже маємо.

Олександр МЕЛЬНИК, заступник директора Криворізького історико-краєзнавчого музею:

– Вишиванкова хода – це один з яскравих проявів патріотизму, який консолідує людей, громаду, націю.  Тому ставлення до таких заходів безумовно позитивне. Шкода лише, що ця хода є поки-що не достатньо масовою, адже 3-4 тисячі учасників – це навіть менше одного відсотка населення Кривого Рогу. Так що тут є над чим попрацювати і громадському активу, і керівництву району та міста.

Історія української вишиванки та її символіка сягають глибин духовного світу нашого народу, тому без розуміння основ цього світу неможливо сформувати й сучасний український світогляд, який не може не спиратися на потужний духовний спадок, залишений нашими попередниками. Скажімо, основні елементи національної символіки, які фігурують в орнаментах українських вишиванок, як то ромби, трикутники, квадрати, ялинки, ламані та хвилясті лінії, можна прослідкувати і в найдавніших орнаментах, скажімо, на стародавній кераміці ще 3 тис. до нашої ери, яка широко представлена серед археологічних знахідок, виявлених у ході досліджень стародавніх пам’яток Криворіжжя. І основна функція цих символів, звісно, не декоративна, а найперше мають вони глибоке сакральне значення, зокрема виконують роль своєрідних оберегів тощо. Що стосується досить багатої музейної колекції української вишивки, вона вартує того, щоби з нею не лише ознайомлюватись в ході екскурсій і тематичних виставок, а й вивчати і досліджувати більш ґрунтовно. До речі, лекції та музейні виставки могли би бути елементами таких загальноміських заходів, присвячених українській вишиванці.

Оскільки я родом із села, то спогади, пов’язані з вишиванкою, дійсно сягають ще мого дитинства. В усякому разі розуміння того, що вишиванку вдягають у найурочистіші дні, з’явилося саме в дитинстві. Щоправда, за радянської доби вдягнути вишиванку можна було хіба-що на концертах художньої самодіяльності, а в побуті користуватися нею, на жаль, було не прийнято. Принаймні, переїхавши до міста, ніхто в сім’ї вишиванку вже не носив. Уперше вдягнути урочисто вишиванку мені довелося лише в незалежній Україні. Мені подарували її в 1993 році і з тих пір на свій день народження, День Незалежності України, а останніми роками і на День міста я обов’язково вдягаю вишиванку. І в цьому є щось магічне, адже в національному одязі ти відчуваєш себе причетним до багатьох поколінь українців, які творили нашу історію, якщо хочете, до певного кола і певної касти людей, яким не байдужа доля України.

Ната МАЙДАЧЕНКО, працівниця Центрально-Міського районного у місті Кривому Розі відділу державної реєстрації актів цивільного стану:

– Моє ставлення до вишиванкової ходи дуже позитивне! Взагалі я б зробила День вишиванки святковим. Нажаль, я вперше одягла вишиванку лише в 2010 році. В Україну приїхала  з Росії, і до цього якось ніколи не звертала уваги на такий одяг! А першу вишиванку подарувала мені мама моєї куми. Вона з Західної України і вишила її сама!

Чи потрібно впроваджувати національний дрес-код для урочистої реєстрації шлюбу? У деяких відділах нашої області керівники проводять реєстрацію шлюбу і народження у вишиванках або в українському костюмі! Це Софіївка, Петриківка, Індустріальний район Дніпра та інші. Впроваджувати потрібно, до речі у «шлюбі за добу» є 3 варіанта урочистої реєстрації: у національному форматі, європейському та індивідуальному!

Інеса ДОЛЕННИК, поетеса:

– Вишивка – це закодована мудрість українського народу. Я й сама трохи вишиваю, тож знаю, яка це кропітка й довготривала справа. Починала з картин – всі стіни в моєму домі й домі моєї донечки прикрашені ними. А тепер от взялася за вишиванку... Перша моя справжня (тобто вишита вручну) вишиванка була мені подарована. І це, я вважаю, царський подарунок. До цього були сукні з машинною вишивкою. До речі, теж дуже гарні й зручні. Коли вдягаю вишиванку (а я це роблю часто), відчуваю себе донькою славного і волелюбного українського народу, який віддає належну шану красі і вміє творити її дива власноруч. Я щаслива, що на мій вірш «Вишиванка» моя київська подруга, співачка і композитор Тетяна Мирошниченко, написала прекрасну пісню. І так гарно й переконливо її виконала, що дуже багатьом людям вона припала до душі. І досі надходять відгуки. Деякі люди пишуть, що ледве не щодня її слухають. А дехто навіть на телефон записав, щоб по дорозі на роботу і з роботи слухати.