За що Святославу ставити пам’ятник

Український лицар

Позиція О. Наймана щодо вшанування, а точніше, невшанування однієї iз найвидатніших постатей української історії викликає здивування. Міркування на зразок того, що Святослав не був християнином та ще й, бачте, зруйнував якийсь храм, не здатні применшити велич уславленого князя. Адже смішно було б применшувати світове значення античної культури через те, що вона розквітла без жодного впливу ще неіснуючого християнства. А твердження про якусь вищість (нібито!) християнської релігії перед нашими національними світоглядно-релігійними цiнностями сьогодні взагалі виглядає атавізмом середньовіччя.

Що ж до руйнування храмів, то якраз святе письмо і iудеїв, і християн (Тора, Старий Завіт) прямо й категорично закликає до знищення святилищ на теренах інших народів, які треба завоювати, а їхнє майно привласнити собі. І коли вже й осуджувати Святослава за якісь руйнування, то давайте згадаємо й діяльність князя Володимира, який понищив стільки українських (свого, рідного народу!) храмів-святилищ, що, в такому разі, заслуговує на довічну ганьбу, а не на пам’ятники й звання святого. Якщо вже справді боротися з руйнівниками храмів, то треба терміново домагатися ліквідації усіх пам’ятників Леніну, бо такого масштабу руйнівника всього святого взагалі, здається, історія не знала.

Князь Святослав Великий для нас є уособленням героїчного духу нації, взірцем українського лицаря. Такі риси, як честь, мудрість, патріотизм, мужність є найхарактернішими для цієї видатної особистості. «Іду на ви!» — без підлих підступів і хитросплетених закулісних інтриг виголошував він перед походами на ворогів. «Тей не русин єси, хто за Русь загинути не готовий», — ці слова славного князя є чи не найліпшим формулюванням української національної ідеї.

Дружинники Святослава, маючи такого провідника, теж були справжніми відважними витязями. Ось як влучно характеризував їх професор Володимир Шаян: «...дружинник Святослава готов сто разів загинути в боротьбі за свого брата, а брат за нього, й у тому їхня сила. Зайва річ учити його, дружинника Святослава, любові до брата. Але й зайва річ учити його також любові до ворога, що хоче зробити його своїм рабом, і це рабство пом’якшувати вченням про підданство й любов до «злющого ворога». Навіть поборник християнства Іларіон визнавав: «Мужністю і хоробрістю прославилися в багатьох країнах, а перемоги їхні й силу згадують донині й славлять» (йдеться про воїнів Святослава. — Г.Д.).

Князь Святослав Великий є найвидатнішим князем часів Київської Русі та одним iз найхоробріших полководців за всі тисячоліття нашої історії. Він — яскравий представник і виразник героїчних традицій українського народу: від непереможних скитів-вояків до славних воїнів УПА. Саме дух Святослава виплекав у віках цілу когорту державотворців України: Сагайдачного, Виговського, Міхновського, Донцова, Коновальця, Бандеру... Розгромивши Хозарію, Святослав зміцнив українську державність, утвердив гегемонію Русі на великих євро-азійських просторах, припинив работорговельний хозарський промисел.

Отже, ми — українці й, особливо, кияни — з надією чекаємо, коли постане в столиці величний пам’ятник великому Святославу Хороброму. Добре було б звести його в центрі. Скажімо, навпроти Бесарабського ринку, замість... відомо кого.

«Князь випереджав свій час»

«Чи варто ставити пам’ятник князю Святославу?» — запитує О. Найман. Мовляв, цей князь був гонителем християнства й знищив Хозарський каганат, який затуляв Русь від нападів кочівників. А чи затуляв? Адже угри й печеніги проникли в степи Північного Причорномор’я задовго до народження Святослава Ігоровича. Перший напад печенігів на Русь датується 915 роком. Отже, каганат уже давно не був надійним заслоном Русі від кочівників.

В’ятичі ще платили данину Хозарському каганату. Поширення влади Києва на східнослов’янські племена було продовженням визвольної боротьби Русі. Логічним завершенням цієї боротьби був розгром каганату, який, до того ж, у своїй зовнішній політиці нацьковував на своїх ворогів тих же кочівників.

Найнадійнішим гарантом безпеки держави є її власне сильне військо. Переможні походи князя Святослава найкраще засвідчили силу Русі.

Історичного діяча оцінюють у контексті його епохи, а не з погляду сьогодення. Князь Святослав утверджував державну Русь. Це був князь-воїн, який відверто попереджував противника: «Іду на ви». Хоча тоді та й ще багато віків по тому оголошувати війну було не заведено. Лицар Святослав випереджав свій час.

Коли йшла війна проти християнської Візантії, цілком можливо, що остання використовувала проти князя свою агентуру серед християн Русі, що й спричинило гоніння проти них.

Згадаймо й словесний портрет Святослава. Перед нами постає запорожець, що свідчить про давність коренів українського козацтва.

Без сумніву, видатний історичний діяч, талановитий полководець і непересічна особистість, князь Святослав заслуговує пам’ятника.

КОМЕНТАР «Дня»

Отже, шановний читачу, спробуємо з’ясувати, в чому, власне кажучи, суть полеміки, яка виникла навколо постаті славетного давньоукраїнського князя Святослава Великого (964—972 рр.). Питання, очевидно, не лише в тому, чи споруджувати Святославу пам’ятник у столиці України (хоча саме на цьому аспекті роблять особливий наголос Г. Донець, А. Зборовський та інші читачі «Дня», висловлюючись при цьому щодо самої ідеї пам’ятника позитивно, на відміну від О. Наймана).

Справа, мабуть, у іншому. Якими критеріями слід керуватися, вибираючи серед сотень уславлених постатей минулого саме тих, чия спадщина є потрібною нам зараз? І чи відповідає цим критеріям князь Святослав? Відповідаючи, слід, мабуть, згадати класичну істину: історичних діячів варто оцінювати не за те, чого не зробили в минулому, а за те, що вони дали нового своїм сучасникам, які жили багато століть або й тисячоліть тому і яких, отже, можна судити лише за критеріями їхнього, а не нашого часу.

Подивимось iз цього погляду на князя Святослава. Чи довів він, що його держава — Київська Русь-Україна — то держава сильна, чи змусив рахуватися з нею Візантію, інших сильних сусідів — і друзів, і ворогів? Безперечно! Чи відзначався рідкісною особистою хоробрістю при «збиранні земель» навколо Руси? Так! Чи нагадує психологічно-моральний образ Святослава майбутніх славних запорожців (на що цілком слушно вказує у своєму листі Анатолій Зборовський)? Справді, нагадує! І хоч заради справедливості слід визнати правомірними докори літописців князеві, що він, підкоряючи далекі землі, надто часто забував про свою, рідну, погодимося все ж таки, що готовність віддати за Вітчизну та її славу найдорожче — саме життя — риса, «запитувана» в усі часи. Якраз за це та якраз таким людям і ставлять пам’ятники, чи не так? А щодо ставлення Святослава до християн і до їхньої церкви — навряд чи цей критерій має бути визначальним при оцінці цієї винятково яскравої та неоднозначної постаті.

РЯДКИ З ЛИСТІВ

Геть помилкове твердження О. Наймана, що якби Хазарський каганат встояв, «то зараз би в Москві розмовляли українською мовою». Історія не знає умовного способу, але якби каганат переміг Святослава, період роздробленості продовжився б і без створення Київської Русі. І Чингіз-хан однаково створив би свою імперію — адже виникнення східних тюрків такий самий уламок гунської імперії, як і каганат.

Але в Москві говорили б однаково тією самою мовою. «Розгалуження російського народу на три окремі вітки — «великоросів», «малоросів» (українців) та «білорусів» — належить до значно пізнішого часу. До ХIII століття хоч якого-небудь різкого розгалуження не було» (Г.В. Вернадський. «Начертание русской истории» М:Арис Пресс, 2002, с.58). «А прийняття каганатом (в VIII ст.) іудейства відділило його як від християнських, так і від мусульманських народів, які його оточували, об’єднувачем їх він аж ніяк не міг стати» (там само, с. 56).