«Загадаю, щоб кожен із нас повернувся додому живим»

Віталій зі Львова один з наймолодших військових, що служить у Донецькому аеропорту. Хлопцеві лише 18 років. Цього року він мав би завершити навчання у Львівському професійному ліцеї торгівлі і сфери послуг за спеціальністю кухар-кондитер. Та хлопець не міг залишатися осторонь подій, які відбуваються в Україні, тому відклав навчання «на потім». Боєць «Слива» відправився на передову 2 серпня у складі добровольчого корпусу «Правий сектор». Спочатку група перебувала у селищі Піски, а згодом вирушила і в Донецький аеропорт. Про те, що «Слива» у зоні АТО мати хлопця дізналася після місяця його служби.

— Коли я їхав у АТО, казав мамі, що їду в Чернігів на буряки, що хочу підзаробити за літо. Коли повернувся у перше звільнення — змушений був зізнатися, що насправді пішов воювати.

— Як мама відреагувала на цю новину?

— Мама була дуже зла. (Сміється.) Взагалі вона увесь час була проти того, щоб я воював. Коли я від’їжджаю, постійно просить, щоб не їхав, говорить, що мені це не потрібно, це небезпечно, мене можуть убити. Але я знаю, для чого я це роблю. Мама дуже хвилюється, часто згадує, що мені ще треба закінчити навчання, отримати диплом. Я півроку до нього не довчився, а тепер і не знаю, чи дозволять закінчити навчання, як повернуся.

— Ти зараз працюєш у медичній службі, як туди потрапив?

— 3 жовтня, коли я був у Донецькому аеропорту, нас почала обстрілювати важка бронетехніка (танки Т-72). Два танки вели перехресний вогонь, серед наших були поранені. В аеропорту був лікар, але він на той час уже третій день лежав з виразкою шлунка. Йому було настільки боляче, що навіть не міг вийти із санітарної частини. Тоді мені разом з моїм другом «Коброю» вперше довелося надавати медичну допомогу пораненому товаришу. До цього я двічі був на курсах парамедика, тому знав як це робиться. Після того, як ми тоді попрацювали медиками, нам і запропонували перейти туди на постійній основі.

— Що для вас було найскладнішим у зоні бойових дій?

— Найгіршим був психологічний бар’єр, особливо, коли я починав надавати першу медичну допомогу. Це часто складно і ризиковано. Третього жовтня нашому побратиму з «Правого сектору» ушкодило легеню і потрібно було ставити пневматорекс. Для цього я мав зробити у легені дірку, щоб вийшло повітря. Хвилювався, звісно, але все вийшло вдало. Товариша вдалося врятувати, а нещодавно він повернувся на передову.

— Що ти вкладаєш у поняття героя? Себе таким вважаєш?

— Герої — це усі люди, які зробили вагому справу для України. Це не лише військові, що брали участь у запеклих боях і відзначилися чимось особливим, героями можуть бути і волонтери. Кожен має своє місце у цій війні, і внесок кожного є вагомим. Я не вважаю себе героєм, бо розумію, що міг би зробити більше. Коли ми були в аеропорту, я міг би врятувати більше людей, працювати швидше, тому про героїзм поки що говорити не хочу.

— Ви говорите, що волонтери — теж герої...

— Мені складно навіть уявити, якою була б ця війна без них. Звісно, було б дуже важко. Держава виділяє мало коштів, на них неможливо утримувати усіх військових. Якби не волонтери, навряд чи зараз наша армія нараховувала би таку кількість. Звісно, люди йшли би і воювали на ентузіазмі, але було би надзвичайно складно.

— Де шукаєте джерела оптимізму на війні, адже складно весь час перебувати у таких стресових умовах?

— Війну супроводжує більше чорний гумор. Коли ми виїжджаємо на передову, то між собою жартуємо: «Будь уважним, бо якщо тебе уб’ють, то твій телефон стає моїм». Часто намагаємося розрядити обстановку піснями. Третього жовтня під час обстрілу теж бігали, співали, намагалися якось підняти бойовий дух. Психологічно це дуже допомагає. Від пісень стає легше на душі, відходить на другий план те, що обстрілюють, що ось-ось прийде ворог. Пісні навіть відганяють страх.

Коли я їхав у зону АТО, брав із собою лише хрестик. Я вірю в те, що Бог є, звертаюся до нього, і він допомагає за потреби. Також від початку війни зі мною дитячий малюнок, який привезли волонтери. На ньому відбиті дві долоні і напис: «Повертайся живим», ця композиція мене одразу зачепила, і я з нею не розлучаюся.

— Де зустрінеш Новий рік?

— 27 грудня я вирушаю на передову, і Новий рік ми з хлопцями зустрічатимемо у Пісках. Ще не вирішили, що будемо робити. Думаємо привезти із собою їжу до святкового столу, складаємо списки, що готуватимемо. Я кухар, отже, щось приготую і зі своїх улюблених страв. На передовій узагалі щось складне не зробиш, я особисто люблю грінки. Їх легко готувати, можна багато зробити, а з чаєм — просто бомба!

— А що загадаєш на Новий рік?

— Моє бажання буде стосуватися хлопців, які зараз на передовій. Загадаю, щоб кожен з нас повернувся додому живим. А взагалі, я сподіваюся, що влада нарешті щось почне робити, нам дадуть дозвіл на штурм Донецька і ми виб’ємо звідти сепаратистів.