Жінки-рецидивісти

На відміну від жінок, котрі перебувають в інших місцях позбавлення волі, тих, хто знаходиться тут, не торкнеться амністія. Для рецидивістів вона не передбачена.

Чернігівська «сорок четвірка», або, кажучи офіційною мовою, жіноча колонія загального режиму, унікальна, бо приймає жінок, котрі мають дві й більше судимостей. Служить ще й для виконання суворого, в’язничного покарання. Розрахована на 1450 чоловік установа сьогодні служить місцем для відбування покарання 1739 жінок. Наймолодшій — вісімнадцять, вік літньої — майже вісімдесят. Про те, чим живуть «постояльці» «сумного будинку» сьогодні, про їхні проблеми, що не вирішуються роками, й труднощі — у репортажі кореспондента «Дня».

— 118 «наших» жінок зараховано до розряду особливо небезпечних рецидивістів. Близько двохсот — мають строки ув’язнення від 10 до 15 років, — каже старший лейтенант Віталій Павленко, котрий виконує обов’язки начальника установи. — Одну з «кращої половини» за вбивство минулого року суд засудив до вищої міри покарання. Але пізніше за указом Президента України жінку помилували. Вирок замінили на двадцять років позбавлення волі...

ВІДМОВА ВІД ДІТЕЙ — ЯВИЩЕ ДЛЯ «ЗОНИ»

НЕРІДКІСНЕ

— Раніш у нас існував свій гінекологічний корпус. І діти народжувалися прямо у в’язниці, — згадує Віталій Михайлович. — Зараз — немає. Породіль вивозимо до чернігівського пологового будинку. Пізніше забираємо вже й матерів, і дітей...

Тягар турбот з догляду, годування, виховання малолітніх громадян від грудного до трирічного віку покладається на персонал «дитячого будинку», який розміщений на території установи. Старша медсестра Ніна Гапшенко не без гордості зазначає, що штат небагатьох дитсадків у країні складається виключно з медпрацівників, функціонує власна молочна кухня, фізкабінет, кварц, здійснюється цілодобове чергування.

За нинішніми 19 дітьми чернігівський персонал стежить «в обидва». Але не всі мами по достоїнству оцінюють чужу працю. Досі в колонії обговорюють випадок, коли одна з жінок через кілька днів після звільнення прийшла під стіни установи й біля дверей КПП кинула свого дворічного сина.

Відмова від власних дітей — явище для установи нерідке. Хоч з появою на світ немовляти засуджена набуває ряд пільг: звільняється від роботи, отримує додаткове харчування, має можливість більше перебувати з дитиною. З досягненням же нею трирічного віку все це втрачається. Дитину віддають або близьким родичам, або переводять до дитячого будинку в Прилуках.

ОДНОСТАТЕВІ СІМ’Ї ЯК АТРИБУТ ЖІНОЧОЇ КОЛОНІЇ

І все ж більшість жінок у колонії прагне залишатися жінками. Нарівні з традиційними помадами, тінями, деякими атрибутами жіночого одягу, адміністрація терпимо ставиться й до... одностатевих сімей, які створюються серед осуджених.

— Ми не приховуємо, що у нас справді є своєрідні шлюбні союзи між жінками, — розказувала Тамара Куценко, заступник начальника установи. — Крок це швидше вимушений.

Якщо раніше з приводу лесбіянства й гомосексуалізму ВТУ «пресингувало» столичне керівництво, то тепер високе начальство ставиться до цього терпимо. До справ сімей, що виникають серед осуджених жінок, адміністрація втручається рідко. Лише тоді, коли «шлюбний союз» здатний викликати насильство, бійки, сварки. На думку самих осуджених, створення таких сімей — своєрідний засіб виживання. З тими, хто не «гріється», тобто не отримує регулярно з дому передачі, гроші, сім’ї зазвичай не створюються.

Одна із осуджених жінок вельми солідного віку призналася кореспондентові «Дня», що ні разу в житті не пізнала чоловіка. З 14 років у колонії для малолітніх вступила в одностатевий зв’язок. Відбула 9-річний строк. Рік побула на свободі й знову потрапила за грати. «За будь-яких умов жінка вимушена залишатися жінкою. Всупереч її волі природа вимагає бути ще й матір’ю. Без сім’ї за гратами не прожити. Передусім фізично. Адже порушується менструальний цикл, з’являються жахливі головні болі», — сказала вона.

ЖИТТЯ СКРІЗЬ ОДНАКОВЕ?..

Офіційно на харчування засудженої українська держава затрачає щомісяця від 30 до 34 гривень. Дітям потрібно більше, оскільки купляється дитяче харчування, молоко, вітаміни. Але з кожним роком установі, як зізнався начальник, все складніше забезпечити тих, для кого воно, власне, й призначено. Як на волі, так і в неволі передусім давлять економічні проблеми.

Особи літнього віку й ті, хто, згідно із законом, має право на пенсію, вагітні й годуючі матері до трьох років можуть офіційно в установі не працювати. Всі інші своє перебування відробляють. Хто на швейній фабриці, у цехах з випуску товарів широкого споживання, фасування лаврового листу, клеєння картонних коробок, пакетів під дрібну продукцію, а хто в харчоблоку, бані, пральні.

Продукція установи (основна — вироби швейної фабрики: спецодяг для ув’язнених, постільна білизна, камуфляжні костюми, утеплені куртки для військовослужбовців) на український ринок пробивається насилу. Боляче б’є по виробництву й податкове законодавство, яке особливих пільг для закритої установи, на жаль, не передбачає. Відсутність оборотних коштів, розрив економічних взаємовідносин з Росією, де розташовано текстильні підприємства, зношене швейне обладнання, а також більш ніж скромне фінансування державою установи змусило персонал практично припинити роботу в промисловій зоні й шукати нетрадиційні шляхи виживання.

Щоб не залежати від основного кредитора — місцевого хлібозаводу, якому «сорок четвірка» заборгувала близько 300 тисяч гривень, на території встановлено свою міні-пекарню. У колонії запахло свіжим хлібом.

Марія Дашко, засуджена на вісім років за крадіжку пляшки вина «Мадера» (вартістю 3 рубля 75 копійок), на волю з колонії вийде в похилому віці. Але незважаючи на те, що вже має пенсійний стаж, пенсію колонія не оформляє з тієї причини, що це не в її компетенції. «Багато хто віддав усе життя цим стінам з самої молодості. В’язничний стаж мають близько 30 років, і що ж? Роботи немає. Грошей немає. Без пенсій знову доведеться красти, й знову — за грати?» — засмучувалася жінка.

Як пізніше пояснила Тамара Куценко, заступник начальника установи, згідно з пенсійним законодавством, пенсія може бути призначена лише в тому разі, якщо буде зроблено виплати до Пенсійного фонду за період, коли засуджені відбували покарання. Але немає роботи, немає зарплат, немає й відрахувань.

КОЛИ ЖИТТЯ КОШТУЄ МЕНШЕ ДВОХ КУРОК

Жоден злочин не повинен залишатися без покарання. Але чи завжди покарання адекватне скоєному? Та ж осуджена Марія Дашко розповіла, що особливо небезпечною рецидивісткою стала, тому що з дитинства жила бідно. Виховувалася в дитбудинку. Потім ніяк не складалося особисте життя, сильно голодувала й крала по дрібницях. То шматок м’яса, то сала, то спідницю. Садовили. Виходила. Та знову попадалася. Тепер вважається особливо небезпечним рецидивістом. І за будь-яку дрібну крадіжку їй світить не менше семи років «відсидки».

Таких, як Дашко, у загоні суворого режиму більшість. Багаторічні строки жінки нині «мотають» за крадіжку банки топленого сала, двох трилітрових банок огірків, двох кроликів, велосипеда, пари розпарованих тапочок, трьох кілограмів цибулі...

Практика судити не за злочин, а «для профілактики» — ровесниця Радянської влади. Але 8 років неволі за пляшку вкраденої «Мадери» навряд чи духовно виправлять людину, котра оступилася. Та й для держави це економічно невигідно. Якщо помножити вісім років на щомісячних 30 гривень, що виділяються на утримання засудженої, пляшка виявиться прямо-таки золотою. А що буде після звільнення? Злість, проблеми з пропискою, роботою, убогість і знову крок до злочину? Чи не простіше обійтися штрафами або примусовими роботами? Парадокс системи: зі строком сім років позбавлення волі до «сорок четвірки» приходить жінка, котра розчленувала людину на двадцять шматків, і з восьмирічним строком та, котра вкрала лише дві курки...

— Життя людини в Україні сьогодні нічого не коштує, — з гіркотою підкреслює Тамара Куценко. — Громадяни України до такої міри себе принизили й знецінили своє життя, що воно коштує вже менше двох курок...