«Знання своєї історії — серйозний складник самоповаги»

Перед нами лежить розкрита «Руська Правда» ХІ століття — у шкіряній палітурці з тисненням і латунними замками. На пожовклому від часу пергаменті — акуратні рядки, виконані уставом, оригінальні мініатюри й орнаменти, створені з використанням старовинних фарб — яєчної темпери і твореного золота... Від цього шедевра давньослов’янської книжності віє історією: охоче віриш, цей звід законодавчих норм не раз перегортали староруські князі. Але це не так. Ця книга — наша сучасниця, результат особливого таланту і неймовірної праці київського юриста Юрія Храпая, який відтворив рукописну «Руську Правду», що дійшла до нас у різних варіантах пізніших списків.

Ось уже 25 років Юрій Храпай працює над відтворенням пам’яток староруської і західноєвропейської книжності. За цей час з-під його пера вийшло більше сотні автентичних копій окремих аркушів древніх богослужебних і світських манускриптів, таких як Київський псалтир, Оршанське євангеліє, Луцьке євангеліє, Сийське євангеліє, а також декілька завершених рукописів — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім», «Оповідь про житіє і подвиг Михайла Чернігівського і його боярина Федора» тощо.

Проте своєю найбільшою працею Юрій Храпай вважає рукописну копію «Руської Правди», яка вимагала від переписувача особливої старанності і майстерності. «Десь рік я витратив на консультації, на вивчення, пошук матеріалів і ще близько трьох років — на відтворення. Я консультувався і з ученими-юристами, і з ученими-книжниками, з каліграфами, з фахівцями, які вивчають староруську літературу», — пояснив «Дню» Юрій Храпай. Сьогодні юрист за освітою і художник за покликанням Юрій Храпай разом із молодим художником-графіком і каліграфом Юрієм Антоновим працюють над відтворенням знаменитого Реймського євангелія ХІ століття.

Майстер рукописної книги планує щороку створювати і презентувати чергову копію староруського манускрипту. А в майбутньому, розповідає Юрій Храпай, оформити свою колекцію в музейну експозицію. Як пояснює художник, його мета — зберегти для нащадків і показати основні шедеври давньослов’янської книжності, багато з яких сьогодні знаходиться у закритому доступі у сховищах, зокрема і за кордоном.

Як ви думаєте, у чому феномен «Руської Правди», адже вона була універсальною і ефективно діяла упродовж декількох століть?

— «Руська Правда» — це перший писемний звід законодавчих норм Давньої Русі, який було складено приблизно в середині ХІ століття. Спочатку була Коротка редакція, потім — Розлога редакція, а потім виникла так звана Скорочена редакція. Для мене як для юриста завжди важливі першоджерела. Першоджерела — це ті законодавчі акти, якими ми керуємося при розв’язанні якої-небудь проблеми. «Руська Правда» якраз і була тим єдиним першоджерелом, тим початковим документом, на підставі якого розвинулися всі інші законодавчі норми як Давньої Русі, так і сьогоднішніх держав, таких як Україна, Росія, Білорусь та інших країн.

«Руська Правда» була невеликою за об’ємом, втім і рівень розвитку суспільства у порівнянні з нашим тоді був досить примітивним. Природно, її можна було назвати універсальним законом, тому що вона містила норми адміністративного, цивільного, кримінального і, частково, церковного права. Хоча були й окремі законодавчі акти, які прийшли до нас ще з візантійських джерел і якими керувалися при здійсненні правосуддя в духовно-релігійній сфері. Таким чином, близько 140 статей «Руської Правди» спільно з нормами візантійського і церковного права регламентували все життя суспільства у той час.

Після того як я відтворив уставним письмом «Руську Правду», можу сказати однозначно, що почав краще розуміти глибинну суть і процеси, що відбуваються при становленні і розвитку правових систем. Тому що, припустімо, дуже багато правових норм, які є в «Руській Правді», потім трансформувалися в сучасні законодавчі норми. Не те, що хтось щось чітко відтворив, але основні поняття трансформувалися в цілі правові інститути. Припустімо, такі інститути, як перевищення межі необхідної оборони. Зараз цьому питанню присвячено десяток окремих норм, хоча тоді була всього лише одна норма: якщо злодія ловили під час крадіжки, він чинив опір і був при цьому убитий — ніхто не ніс покарання. Але якщо його зв’язали і знешкодили, а потім виявлялося, що він убитий, то вже великий штраф платив господар подвір’я, який допустив убивство обеззброєного злочинця. Зараз ця норма здається примітивною, але з часом її успадкували і «Литовський статут», і перший, і другий Судебники Івана Грозного, а пізніше і Соборне укладення 1649 року в Російській імперії, далі — закони часів Гетьманщини тощо. Зараз цей інститут трансформувався у більш стрункі норми.

Спадкове право було також більш примітивним і відображало потреби феодального суспільства. У «Руській Правді» відмічено, якщо помирала вільна людина або дружинник і у них не залишалося синів, то весь спадок діставався дочкам. Якщо ж помирала залежна людина, у якої не було синів, то весь спадок ішов князеві.

Описувалося в «Руській Правді» і таке правове поняття, як форс-мажор.

— Про що могла свідчити поява «Руської Правди» в ХІ столітті, як вона характеризувала суспільство того часу?

— Поява такого зводу законодавчих норм свідчить про те, що суспільство того часу було розвиненим і цивілізованим у тій мірі, у якій це було можливо. Прогресивність зводу полягала передовсім у тому, що були регламентовані тілесні покарання, взаємини, пов’язані з помстою, водночас з’явилися норми про великі грошові штрафи, які поступово замінювали тілесні покарання або страту.

Староруська держава використовувала окремі візантійські норми права. Також разом із ними діяли норми звичайного права, тобто те, що передавалося з вуст у вуста про те, як судили і карали за якусь певну провину у вікопомні часи. Але, оскільки багато з них, мабуть, вже застаріли і не відповідали потребам того суспільства, виникла потреба зібрати все важливе у єдине законодавче зведення. Хоча норми візантійського права і церковного права продовжували існувати разом із «Руською Правдою» і потому.

— Днями вийшло перше перевидання книги з Бібліотеки «Дня» — «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди». Книга, присвячена темі Київської Русі, стала своєрідною реакцією на спроби Росії привласнити історію тієї епохи, проголосити себе мало не єдиною спадкоємицею Київської Русі, спираючись на співзвучність слів «руський» і «русский»...

— Руссю називалася лише невелика область довкола Києва. Практично, це було посадове володіння київського князя. Київські князі мінялися за принципом старшинства, тобто місце князя посідав не його старший син, а, скажімо, його дядько або племінник — той, хто був на той час найстаршим у роду по цій гілці. Він і переїжджав до Києва, а ця територія, звана Руссю, була його посадовим володінням. Ні чернігівські, ні переяславські князі, наприклад, не говорили, що вони руські князі. Там вже була не Русь. Це вже потім князі стали шукати собі землі і пішли на Схід. Поступово захоплюючи нові землі, вони змішувалися з угро-фінським населенням — так утворилися Володимиро-Суздальське, Смоленське князівства тощо. Після піднесення Москви ці землі почали називатися Московською державою, а не Руською чи Русской — аж до Петра І, який і ввів поняття Російська імперія і Росія. Тобто Іван Грозний був ще царем Московським, як і Олексій Михайлович, батько Петра І, був Московським царем.

— Коли історія стає інструментом різних маніпуляцій, яким чином можна зберегти правдиву історію?

— Лише частим і об’єктивним її викладом. Чим більше буде наукових робіт, публіцистики на цю тему, тим більше шансів на те, що історична правда не загубиться і не спотвориться для наступних поколінь. Росія зараз дійсно потужна світова держава, але, звичайно, мови про те, що вона єдина спадкоємиця Київської Русі, бути не може. Це не так. Теорія така, що російський, український і білоруський народ мають одне коріння, хоча і цей процес все-таки був складніший. Найголовніші відмінності, як мені здається, це спосіб життя. Для України характерні великі відстані, відсутність сильної централізованої влади, дуже довго тут не було монархії і всі гетьмани були виборні, тобто тут була своєрідна напіввійськова демократія. Тому в українського народу і менталітет трошки інший, ніж у російського, наприклад.

— Коли ви захопилися відтворенням шедеврів книжності епохи Київської Русі, ви, природно, заглибилися в історію. З якими стереотипами і міфами вам довелося розпрощатися зі здобуттям більш глибоких і цілісних знань?

— По-перше, я розпрощався зі стереотипами, пов’язаними певною мірою з героїзацією староруських діячів. Вони, зазвичай, зображуються патріархальними, справедливими князями. Тільки-но починаєш глибше вивчати історію того часу, так і розумієш, що всі вони були продуктом своєї епохи — із зовсім іншим поглядом на речі, іншим світоглядом, іншою мораллю. І це теж треба враховувати. У нас і близько немає того світогляду, який був тоді. Ми живемо в більш-менш мирний час у вільному суспільстві з регламентованим життєвим устроєм і правилам. А тоді ж люди жили в умовах або ворожих племен, або княжих усобиць, хоча і тоді гальмівними чинниками були страх перед можновладцями або сильнішими, а також релігія.

— Наша держава має законодавчу традицію фактично з ХІ століття — «Руська Правда» свого часу була прогресивним документом. Чому ж сьогодні, на вашу думку, в Україні має місце деякий законодавчий безлад?

— Якщо поглянути на наші законодавчі норми з точки зору чистого права, то вони всі досить стрункі і справедливі. Питання полягає в іншому — як застосовувати ці норми? Якщо держава допускає нехтування правовими нормами і їх вибіркове вживання — то ми спостерігаємо той безлад, який у нас відбувається. Тобто така ситуація виникає виключно з традицій правозастосування. Само по собі законодавство справедливе. Приблизно таке ж законодавство в Німеччини або Франції, не беручи до уваги деякі нюанси і абсолютно незначні відмінності, адже, скажімо, скрізь норми кримінального права передбачають певні покарання. Інше питання, як застосовувати це право. Якщо право застосовується вибірково, коли прості люди, які стали об’єктом злочину, часто не можуть знайти справедливості ні в правоохоронних, ні в судових органах, то це проблема не законодавства, а правових традицій і практики правозастосування у конкретній державі.

— Виходить, в Україні до цього часу не сформувалася традиція правозастосування?

— Це живий процес. У тих країнах, які ми називаємо розвиненими, з європейською демократією, традиції становлення правових систем набагато старші, ніж у нас. У нас же до цього був Радянський Союз, у якому, до речі, також було дуже прогресивне право і прогресивна конституція 1936 року, проте величезну кількість народу було знищено за надуманими підозрами. Право до цього не має жодного відношення — це була проблема правозастосування.

На жаль, у нас зараз така система, коли більше діє не право, а різні понятійні інститути. Тобто правом, зазвичай, мають можливість оперувати владні інститути або олігархічні структури. Тому на практиці не можна говорити про рівність усіх перед законом — за законами стоять живі люди.

— А що треба зробити, аби традиція правозастосування змінилася? Чи еволюціонує вона з часом природним чином, як це сталося у країнах, яких не спіткала доля пострадянських країн?

— Мені здається, це об’єктивний процес. Чим швидше формуватиметься громадянське суспільство, тим більше ми зможемо говорити про дійсно справедливе правозастосування. Бо суспільство одразу не змінить менталітет, а політики ось так одразу не стануть в юридичній діяльності більше керуватися нормами моралі і права, а не миттєвими інтересами. Це тривалий і складний процес.

— Чому так важливо, аби і наші сучасники, і нащадки знали і читали шедеври давньослов’янської книжності, що можуть дати ці знання сучасній людині?

— Навіть на рівні перегляду ілюстрацій староруських книг людина одразу відчуває величезний сакральний вплив. Це не сучасна поліграфія, коли за рік видають сотні тисяч книг значними накладами. Раніше на виготовлення однієї книги йшло більше року. Це надзвичайне мистецтво: у ньому поєднувалося і мистецтво переписувача, і мініатюриста, і палітурника тощо. Оскільки книга створювалася довго і важко, люди вкладали в неї всю душу і всі накопичені знання, колосальну енергію і любов, майстерність і талант.

Це частина нашої культури, наша духовна і культурна спадщина. Погляньте на готичні шрифти — вони стрункі і дуже суворі, вони більш буденні, схожі один на одного. Наші слов’янські устави і напівустави — більш різнопланові, при їх написанні використовувалися різноманітні прийоми. Це також впливає і на візуальне сприйняття і, я думаю, частково вплинуло й на формування нашого менталітету.

Знання своєї історії — це дуже серйозний складник самоповаги. Людина зможе зрозуміти і осмислити, що у її предків уже більше тисячі років тому була цивілізація, і Київ був у ті часи значно більшим, ніж багато європейських міст. Тоді і приходить розуміння, що наше сьогоднішнє деяке відставання в економічному і суспільно-політичному плані — це просто тимчасове явище, це можна виправити, просто ми зараз на такому історичному етапі.

ДОВІДКА «Дня»

Юрій Храпай народився у м. Ровеньки Луганської області, у 1962 році. Закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка. З 1988 року займається приватною юридичною практикою, а вже 1998 року стає управляючим партнером юридичної фірми «Юрій Храпай і Партнери». Паралельно, з 1986 року, працює над відтворенням давньослов’янської і західноєвропейської рукописної книжності, точних і художніх копій давніх манускриптів. Сьогодні Юрій Храпай працює над відновленням Реймського євангелія XI ст., а також юридичних пам’яток — рукописних списків Литовського статуту 1528, Судебника Івана IV 1550 року тощо. Є учасником різних проектів, пов’язаних із відродженням давнього письма.