Зворотний бік неба

— Ваша творча біографія починається нестандартно. Коли ви зробили свій перший фільм, то жодного відношення до кінопрофесії не мали.

— Так, у ті роки це називалося аматорське кіно. Таке відлигове явище хрущовського часу. Але я б все ж таки його аматорським не назвав. Адже всі його найбільш активні представники один одного знали, і більшість із них стали професіоналами. Тим більше, мій перший, десятихвилинний фільм, під назвою «Вірю весні» був знятий на 35 мм, що за всіма світовими стандартами аматорським кіно не вважається; крім того, він був першою ігровою короткометражкою в СРСР. А знімали ми її вдвох з Андрієм Герасимовим, який нині командує вищими режисерськими курсами. Отже, кажучи сучасною мовою, це перший незалежний фільм у Радянському Союзі.

— А чому, власне, при навчанні у будівельному інституті, кар’єрі технаря, що намічалася, тоді досить модній, ви раптом почали займатися кіно?

— Швидше, в Будівельний я попав «раптово». А кіно хотів знімати завжди. Але потрапити у ВДІК тоді було неможливо з багатьох причин — і через моє прізвище, і через те, що ВДІК був узагалі один на всю країну, на режисерський факультет набирали тільки 15 чоловік. А якусь вищу освіту все одно треба отримувати. І той факт, що я вибрав саме будівельний інститут, мав відношення, напевно, до того, що Ейзенштейн також закінчував будівельний інститут. Взагалі, студентом-будівельником я був дуже поганим. Натомість в інституті ставив капусники, в яких грали Геннадій Хазанов, Семен Фарада, Андрій Герасимов, а авторами текстів були Хайт та Курляндський.

— А в кого ви вчилися кінематографа?

— В ті часи існував один- єдиний підручник режисури авторства Льва Кулешова, виданий у 1930-і роки. Його було важко знайти, але я дістав і вивчив напам’ять. Доля скалалася так, що коли я вступив до ВДІК, у мене викладав режисуру той самий Кулешов, і все, що він міг сказати, я вже знав. Я не дуже вірю у навчання творчим професіям. Деякий час навіть вів приватні кінокурси в Нью- Йорку, де навчав за два тижні. Це цілком адекватний термін, щоб дізнатися всього, що потрібно. Інша справа, що ми вчимося все життя. Якихось речей можна дізнатися за тривалий час — освоїти свій стиль, вивчити роботи інших режисерів, але все це кожний може вивчити сам, для цього необов’язково ходити до інституту.

— Давайте перейдемо, можливо, до драматичної для вас події — еміграції з СРСР. Що вас спонукало?

— Важко виділити головне, але те, що відбувалося, було якось дуже принизливо. Тоді зробили фільм під назвою «Вид на проживання» про людину, яка втекла до Франції і там гине від усяких духовних та фізичних страждань без батьківщини. Його режисерів не пустили до Франції. Вони знімали десь у Прибалтиці, оскільки припускали, що якщо вони поїдуть знімати у Францію, то втечуть. Ось цей факт на мене чомусь дуже сильно вплинув. Така міра приниження та недовіри здалася мені надмірною. Не те, щоб остання крапля, але атмосферу передає точно.

— Коли переїхали, важко було?

— Неважко в тому сенсі, що одразу почав знімати. Було тоді небагато тих, хто їхали, і режисерів із них півдесятка. Нам усім уряд виділив гроші на те, щоб зняти короткометражки, показати, на що здатні. Три місяці в Ізраїлі я вивчав мову, як усі репатріанти, а потім почав знімати, і досить успішно, бо мій фільм отримав перше місце на Всесвітньому фестивалі телевізійних фільмів, я став неймовірно знаменитим.

— Однак ваш головний успіх — «Рідке небо», зняте після переїзду до США. У цій картині дуже багато незвичайного, насамперед — атмосфера, середовище панківської субкультури. Як вам вдалося пробитися туди?

— Напевно, саме вийшло, бо мене це дуже цікавило. Ймовірно, я якимось своїм внутрішнім шляхом прийшов туди, а далі… До «Рідкого неба» був написаний інший сценарій, але вдалося зібрати гроші тільки на підбір виконавців. І актори, які приходили, були близькі за духом тамтешньому андерграунду, вони осідали навколо. Зокрема, Енн Карлісл, яка грала головну роль, дійсно була моделлю, вона виглядала як у фільмі, це було її життя. І вона була у захваті від мого попереднього сценарію. Таким чином створилася певна компанія, і ми з моєю дружиною, яка брала участь як співавтор сценарію та співпродюсер, якось раптом несподівано виявилися її центром. І коли я зрозумів, що мені треба писати сценарій, розраховуючи на меншу суму, то писав його для цих акторів. Таким чином склалося «Рідке небо». Я завжди вірив, що субкультура — це місце, де створюється майбутнє. Хоча в житті спілкувався із різними людьми. У свою російську пору я робив фільми для інтелектуалів, фізиків, і вони були задоволені. Приїхав до Ізраїлю — абсолютно несподівано зняв фільм про російську церкву. В результаті були задоволені не тільки глядачі, але й священики; я навіть отримав подяку із Сан-Франциско від Патріарха православної церкви за кордоном. І, нарешті, «Рідке небо». Ось такий набір: радянські фізики, російська церква за кордоном і панки. Але це, можливо, секрет успродаж алкоголю. Уявляєте собі, — кілька тисяч панків, голених, зі шпильками у вухах, темрява, напівзруйнований завод, — страшне видовище. Я думав, буде битва. На щастя, всі мирно почали розповзатися по околичних барах. Натовпами шли повз мене. І сталося абсолютно несподіване: мене всі впізнавали. Впізнавали, дякували, поздоровляли. Ось це був один із найбільш радісних моїх днів.

— А коли ви знімали «Небо», доводилося спиратися на якийсь попередній агувала на вашу зухвалість?

— Дуже по-різному. Серйозна — одностайно позитивно. Навіть прокатчики рекламували «Рідке небо» як найбільш улюблений критиками фільм року. А бульварні газети дуже обурювалися. Якась із них навіть написала, що Цукермана треба відправити назад у Росію, здати в КДБ і в Сибір.

— А як ставилася російська еміграція?

— Ви знаєте, не дуже. Емігрантські газети писали щось, — зараз пишуть набагато більше, — але з легким відтінком розгубленості. Ніхто взагалі не чекав, що емігрант раптом виступить на таку тему.

— Ви їх зуміли спантеличити… Серед радянської публіки, коли фільм пішов у прокаті, також вистачало домислів. Ходили, наприклад, чутки, що сюжет ґрунтується на реальних подіях.

— Ні, ну що ви. Жодних прибульців у тарілках на Манхеттен не прибувало, а ось реальних характерів вистачало. Адже більшість виконавців грали або самих себе, або реальних людей.

— При цьому все вийшло артистично.

— Вони самі по собі були артистичними. Ось друга героїня — співачка Едріен — є така співачка в реальності, і ми думали, що вона й буде себе грати. Але сценарій її шокував, не хотілося впізнавати себе у такому вигляді. Вона почала себе вести дуже важко, і я вирішив її не знімати, аби не мати проблем під час зйомок. Взяв іншу актрису, Полу Шепард, яку ми знайшли для попереднього проекту. Всі на мене дивилися, як на божевільного, бо вона за темпераментом інша людина, прямо протилежна. Але виявилося, що я мав рапішної режисури — любити своїх героїв. Якщо полюбиш їх — вони полюблять тебе, і все буде гаразд.

— Пам’ятаю, ви мене своїм втіленням панк-культури неабияк здивували, адже за тогочасними уявленнями, поширеними в СРСР, панк — це щось обірване, зі шпильками у вухах і роздовбаною гітарою на плечі, а тут — карнавальне, досить рафіноване співтовариство…

— Справа в тому, що ці люди називали себе не панками, а «нью-вейв», — новою хвилею. Звичайно, є багато всіляких тонкощів та відмінностей. Але найбільший комплімент за фільм я отримав саме у столиці панк-руху, Лондоні. Після прем’єри на місцевому фестивалі друзі повели мене на велику панківську вечірку, на напівзруйнований завод на околиці Лондона. Там сталася накладка, влада відмовила у проведенні концерту, бо організатори не мали ліцензії на кінематографічний досвід?

— Я завжди любив образотворче яскраве, виразне кіно, і на мене дуже сильно впливало те, що робив Енді Уорхолл. Більш того, в дитинстві бачив кольорові сни, які чомусь називав «американськими фільмами». Вже не знаю чому, може, це таке передбачення. У період підготовки ми хотіли вловити стиль, ходили по клубах, оператор зняв кілька тисяч слайдів. Ми навіть спробували використати реальну художницю, яка робила наряди для нічних клубів. Нічого не вийшло, довелося взяти професіонала. І те, що ми робили з костюмами, ніяк не відповідало тогочасній моді. В результаті не тільки нічні клуби, але й вітрини дорогих універмагів стали повторювати наш стиль. Що також було якось заплановано і дуже радісно. До речі, зараз у стилі техно і рейва, схоже, знову повторюються наші знахідки.

— Ви дійсно випередили свій час. А як преса рецію. Вона прекрасно увійшла в роль. Отож всі характери дуже близькі, але було й багато перебільшень, яких вимагала логіка сюжету.

— Наркотики, які герої вживають постійно — одне з таких перебільшень?

— Аж ніяк. Це відбувалося навколо. Наприклад, інший актор, якого я не взяв на роль письменника — Том Бейкер, був провідним виконавцем у фільмах Енді Уорхолла, взагалі дуже відома людина, — найкращий друг Джима Моррісона, і ми з ним дуже тісно товаришували, — він прямо на руках моєї дружини, при мені, помер від передозування. Це сталося вже після зйомок. Можливо, якщо б я його зняв, це була б хороша реклама для картини, але, на жаль. Він був дуже складною людиною... Отож наркотиків навколо вистачало, хоча й не в таких формах.

— Ви намагалися триматися осторонь?

— Нам дуже багато хто задавав це питання в Америці — мовляв, ви чудово проводили час на зйомках, тільки те й робили, що вживали наркотики. Такі розмови відбуваються тому, що людині, яка не знімала фільмів, важко уявити собі, що це таке. Важка робота, не до розваг. Спиш протягом кількох місяців по дві-три години. Тому, наскільки мені відомо, на той момент наші зйомки були єдиною групою в Нью-Йорку повністю без допінгів. А наркотики на зйомці у ті часи були звичним явищем. Тому коли наші актори вдихали фальшивий кокаїн, персонал дивився на це з диким презирством. Одна пані, звукооператор, намагалася навіть принести справжній кокаїн. Довелося її звільнити.

— Суворо ви з ними.

— Інакше б просто не зняли картину. Та й, крім того, я не людина подібних захоплень.

— «Рідке небо» залишило в історії кінематографу дуже помітний слід. А як далі склалася доля тих, хто створював фільм?

— Дивно. Енн Карлісл зіграла кілька ролей. Вирішила змінити професію, стала вивчати психіатрію, потім узагалі вийшла заміж за релігійну людину і абсолютно відкололася від мистецтва. Пола Шеппард знялася у двох фільмах з величезним успіхом і зникла — де вона, що з нею — ніхто не може знайти. Джек Адаліст, який грав насильника із Каліфорнії, кажуть, зараз один iз провідних акторів в Ізраїлі, куди він потрапив абсолютно фантастичним чином. Виріс у католицькій сім’ї, жодного відношення не мав до іудеїв, але завжди цікавився, чому має прізвище, якого немає у телефонній книзі в Америці. Приїхавши до Ізраїлю, взяв телефонну книгу в готелі — побачив дві сторінки Адалістів, тикнув пальцем в першу-ліпшу. З’ясувалося, що це його родичі, а його дідусь був євреєм, але приховав це, перейшовши у католицтво. Трагічна історія з Дебі Джакобс, яка зіграла маленьку роль. Висока дівчина з великими очима — ось вона була стюардесою на тому четвертому «Боїнгу», який 11 вересня впав під Піттсбургом.

— Просто немає слів… Чи маєте намір робити продовження «Рідкого неба»?

— До мене постійно приходять продюсери з подібними пропозиціями. Я не проявляю ініціативи, бо у мене багато свіжих ідей, нецікаво робити продовження старого, хочеться нового. Нещодавно з’являлися японці, також дуже хотіли робити «Рідке небо- 2», стверджували, що мій фільм сформував нинішнє японське покоління. Вже уклали договір, прийшов лист від їхнього адвоката щодо початку роботи — на інший день у них вибухнула криза. Більше я про них не чув. Звичайно, я часто подумую, що це не виключено, але поки що складається так…

— А що ще ви плануєте у найближчому майбутньому?

— Я зараз закінчив сценарій фантастичного фільму, який, як мені здається, є не менш оригінальним, ніж «Рідке небо», і при цьому для більш широкого глядача. Другий сценарій закінчую, зовсім іншого плану. Загалом, переживаю зараз такий сплеск натхнення.

— І де думаєте реалізовувати?

— В Америці, хоча не виключено, що якимось чином підключиться й російська сторона. Адже тут — дуже хороші фахівці.