Досвід Франції — ухил вправо
Українське суспільство живе за законами майже ринкової економіки, прагне чесної конкуренції і в той же час не полишає радянських стереотипів про соціальну справедливість та опіку держави. Політики, догоджаючи смакам виборців, у більшій чи меншій мірі орієнтуються на ліві ідеї. Практично немає партій, в програмах яких не було б лівих популістських гасел. Соціалістичні стереотипи впливають на державну політику і гальмують проведення в Україні ліберальних реформ, що забезпечили б розвиток економіки, а відтак і формування відповідної системи соціального захисту. Коло замикається.
Орієнтація на соціальні пріоритети і державний патерналізм властива не тільки посткомуністичним країнам. Так, у Франції давно діє розвинута ринкова економіка, але водночас у суспільстві традиційно сильними є ліві переконання. Вони передбачають зокрема гарантію безплатної освіти, медичного обслуговування і захист працівника. Рівність і соціальна справедливість — одні з головних французьких цінностей. Тож не дивно, що в такому суспільстві навіть праві партії закладають у свої програми питання соціального захисту.
Та, як відомо, за все треба платити. Внаслідок соціальної політики бюджет країни поглинає 54% ВВП, а робочий тиждень обмежується всього 35 годинами. Платники податків сплачують 60% від доходів, а безробіття серед молоді становить близько 20%. Зростає й число безробітних іммігрантів, для яких соціальні виплати становлять чи не єдине джерело доходів. Темпи економічного зростання спадають, і держава вже не в змозі забезпечувати високий рівень соціального захисту. В суспільстві зростає невдоволення і апатія. Вирватися з цього кола дуже складно, але можливо.
Саме про це йшлося на круглому столі «Правий поворот: досвід Франції для виборів в Україні», проведеному Міжнародним центром перспективних досліджень. Презентувався досвід французьких правих з пропагування правих цінностей і реформ під час виборів 2007 року. Присутні на засіданні круглого столу політики, урядовці, експерти та журналісти мали змогу вникнути у зміст дебатів між французькими правими та лівими: в заході взяли участь депутати французького парламенту Мішель Вуазен (фракція «Союз за народний рух») і Ален Нері (фракція Соціалістичної партії).
Як відомо, на президентських і парламентських виборах 2007 року у Франції перемогли праві, а новообраний президент Ніколя Саркозі пообіцяв французам здійснити програму реформ, що сприятимуть економічному зростанню. Уперше за десятки років французи обрали президента, який публічно і відкрито пропагував цінності лібералізму: свободу підприємництва і відмову від зрівнювальної системи соціального захисту.
Програма реформ, яку запропонував Саркозі, не ставить під сумнів систему соціального захисту, але надає пріоритет праці і підприємництву як головним чинникам зростання. Як кандидат у президенти, Саркозі боровся зі стереотипом, що лише соціалісти мають монополію на соціальну справедливість. Але ж без економічного зростання коштів на потужну соціальну політику не буде. «Наша країна стала такою, де працюють найменше в Європі. Ми не можемо продовжувати рухатися цим шляхом», — йдеться в програмі Саркозі, де крім розділу «Подолання безробіття», є окремий розділ «Відновлення зайнятості».
Французький народ обрав зміни. Коли ж нарешті з’явиться український Саркозі, політична сила, яка відверто заявить, що радянські стереотипи слід залишити історії, що лише ліберальна політика може забезпечити країні необхідний розвиток?
Дебати між Мішелем Вуазеном і Аленом Нері на круглому столі засвідчили головні розбіжності між політичними філософіями, які представляють ліві і праві. Вони втілюються у дуже практичних і актуальних для французького суспільства питаннях: розміри податків, система охорони здоров’я, тривалість робочого тижня, майбутнє Європейського Союзу. Проте, за словами Алена Нері, «не варто боятися ідеології. Перед різноманітними проблемами, які постають перед суспільством, завжди є певні концепції їх вирішення, які можуть походити з правого чи лівого політичного флангу, але всі вони сприяють започаткуванню в демократичному суспільстві дискусій, які наближають відповіді на ці запитання».
Чи можливе у Франції створення «широкої» коаліції? За політичну історію Франції спільна коаліція лівих і правих партій існувала лише раз — наприкінці Другої світової війни в рамках Комітету національного опору, коли об’єдналися всі політичні сили, які протистояли нацистському режиму. Французькі виборці відкидають формат поєднання лівих і правих сил, а існування коаліційного уряду можливе тільки за глибокої кризи.
«Насправді формат «ні ліві — ні праві» може здатися привабливим, але він нереальний. Коли всі об’єднуються, то виявляється, що стратегії вирішення проблем у всіх різні і сполучати їх неможливо. Можна уявити собі таку ситуацію, коли один кінь тягне в один бік, а інший в другий. Зрештою, така упряжка закінчить свій шлях десь на узбіччі», — говорить Мішель Вуазен. На його думку, існування коаліційного уряду можливе і виправдане лише у випадку серйозної кризи, перед якою постає держава. Водночас демократія може лише виграти від існування лівого і правого бачення розвитку країни. Така дискусія допомагає виходити на рішення, які мають суспільно корисний характер.
Тим часом, на останній президентській кампанії у Франції значного успіху (19,5%) досяг центрист Франсуа Байру — кандидат, який виступав і проти лівих, і проти правих. Утім, на думку Алена Нері, тут радше йдеться про новий формат саме політичної постаті, аніж про виникнення чи започаткування нової ідеології.
Французькі політики наголосили, що впродовж останніх 200 років Франція подолала довгий шлях державотворення. Країна не раз переживала політичні та економічні кризи і виходом з них часто слугували дочасні вибори. «Коли виникають проблеми між президентом і парламентською більшістю або президентом і суспільною думкою, коли відбуваються потужні масові маніфестації, то виходом у Франції є механізм розпуску парламенту, який використовує президент у критичній ситуації для її вирішення», — зауважив представник правих сил Мішель Вуазен. Україна лише на початку цього шляху — наголошують французи, а тому політичні кризи цілком природні.
Після виборів настає відповідальний момент формування уряду. Президент Саркозі сформував його швидко, але дуже продумано. Кістяк уряду (прем’єр і 13 з 15 міністрів) становлять представники Союзу за народний рух. Один міністр — центрист і один — соціаліст. Таким чином Саркозі дотримався своїх обіцянок і принципу паритетності. Довірених людей він призначив на посади, від яких залежить виконання взятих ним на себе передвиборних зобов’язань. Разом з тим, нанесено болючий удар лівиці.
Бернара Кушера, нового міністра закордонних справ, після призначення в правий уряд виключено із Соціалістичної партії. Інші соціалісти зайняли посади держсекретарів. Жан- Поль Жуайє, близький друг і кум подружжя Руаяль-Олланд, став державним секретарем з європейських справ. Еріка Бессона, людину, яку ненавиділа Сеголен Руаяль, призначено держсекретарем з питань планування та оцінки державної політики. А Мартін Ірш, близький до Бернара Кушера, став верховним комісаром з питань активної солідарності проти бідності. Представники лівиці зайняли й ряд інших вагомих посад.
В результаті у Соціалістичній партії почалися чвари і про якусь злагоджену діяльність цієї сили мова вже йти не може. А президент Саркозі черговими пропозиціями підливає олії у вогонь. Він навіть підтримав кандидатуру Домініка Страус-Кана (ДСК), який ще кілька місяців тому був найсильнішим конкурентом Сеголен Руаяль на президентську кандидатуру від соціалістів, на посаду директора Міжнародного валютного фонду. І підтримав успішно: ДСК став кандидатом на цю посаду від Євросоюзу.
Таким чином, Ніколя Саркозі ефективно розбиває табір своїх політичних супротивників. А незадоволені такими призначеннями з власного табору не насмілюються протестувати проти політики переможної реформаторської влади.
«Президент Франції хоче провести всі реформи одночасно, а не одну за одною, аби створити загальний рух, який стане рухом за трансформацію Франції», — заявляє міністр культури Христина Альбанель. На жаль, в Україні реформи не ведуться ні одночасно, ні почергово. Причини, звичайно, завжди знаходяться. Коли ж знайдеться політична воля? Воля лідера, який не просто слідуватиме запитам посполитого українця, а вестиме країну до лідируючих позицій у сучасному світі, яких вона, без сумніву, достойна.
