Довготермінові інтереси й ментальність ХХ століття

Починаючи із часу розпаду Радянського Союзу ми були свідками різних етапів у відносинах США та Росії. Холодна війна, холодний мир, ознаки відновлення холодної війни, а згодом знову обіцянка миру. Чи існує якась логіка у розвитку відносин між США та Росією? Як може відбитися на євроатлантичних перспективах України потепління відносин між Вашингтоном і Москвою? У світлі грузинських подій, зокрема визнання Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії, яким чином Україна має гарантувати безпеку і цілісність? Про це в інтерв’ю «Дню» — автора книги «Холодний мир» директора Проекту нових європейських демократій, провідного співробітника Вашингтонського центру стратегічних та міжнародних досліджень Януша БУГАЙСЬКОГО.

— Фундаментальне змагання між Росією та Сполученими Штатами пережило періоди холодної війни, постхолодної війни та холодного миру. Воно триває у різних частинах світу і в різних проявах — політичних, стратегічних чи економічних. Це головне змагання між двома глобальними силами не закінчилося незважаючи на «кінець ідеологій», на так званий прагматизм та на спільність чи різницю інтересів. Отож ми можемо проходити через гарячу, теплу і холодну стадії у відносинах, але константи залишаються непорушними. Росія намагається повернути собі статус супердержави. У той же час існують ознаки початків занепаду глобальної потуги США, хоча Сполучені Штати створили союзи та поширили впливи у різних частинах світу, які Росія не визнає чи проголошує своїми ексклюзивними зонами. Як наслідок — змагання між Росією та Америкою стало тільки інтенсивнішим.

— Не дивно, що українських прихильників євроатлантичної інтеграції стривожила новина про «кнопку перезавантаження». Декілька колишніх політичних лідерів у країнах Центральної та Східної Європи, разом із Вацлавом Гавелом та Александром Квасневським, у відкритому листі до адміністрації Обами висловили стурбованість із приводу того, що регіон більше «не є пріоритетом для американської зовнішньої політики». Справді існують підстави для тривоги?

— Центрально-Східна Європа важлива для Америки, але вона не є ключовою територією небезпек, нестабільності та національного інтересу. І це напевне добра річ. Якби був великий інтерес із боку США, це б означало, що регіон нестабільний і не має гарантій безпеки. Америка вважає, що регіон належить до сфери впливу НАТО та Європейського Союзу. У разі потреби він не залишиться незахищеним. Проте це не виключає співпраці із Росією щодо інших питань. Щоб дати позитивний сигнал центральноєвропейцям, для віце-президента Джо Байдена було, думаю, важливо під час візиту до Києва та Тбілісі підкреслити, що Америка не вірить у сфери впливу, не збирається ділити світ на основі «великої торговельної угоди» із Росією і не буде жертвувати інтересами безпеки центральноєвропейських держав у обмін на допомогу Росії, таку, як у випадку з Афганістаном. Буде перебільшенням сказати, що Америка відступила від своїх позицій. Вашингтон намагається знайти рівновагу між гарантуванням безпеки, своїми союзами у Центральній Європі та співробітництвом із Росією. А наскільки це успішно, це вже інше питання.

— Метафора «підтвердження прихильності» доречно доповнила метафору «перезавантаження», засвідчивши намагання американської адміністрації знайти баланс між співпрацею із Росією та підтримкою України та Грузії. Як насправді повинна працювати «кнопка підтвердження прихильності»? Що слід зробити опісля метафоричних декларацій підтримки, зокрема у плані стратегій Україна — НАТО?

— Так, ми мусимо зосереджуватися на практичних моментах. Серед них є декілька найважливіших. НАТО зараз не планує розширення. Єдина країна, яка має приєднатися до альянсу, думаю, у наступному році, — це Македонія, якщо буде знайдений компроміс із Грецією щодо назви країни. Питання вступу до НАТО Грузії, України та інших східноєвропейських держав зараз не стоїть на порядку денному. Це не означає, що вони не можуть стати членами НАТО, але щоб цього досягти, вони мусять відповідати критеріям вступу, а у випадку з Україною потрібна громадська підтримка. Інакше кажучи, Альянс не буде просити країну стати членом, а сама країна мусить звернутися до Альянсу і виконати вимоги. По-друге, є інші шляхи вступу до НАТО, окрім Плану дій для набуття членства в НАТО. Важливий не механізм, а результат у плані внутрішніх реформ, взаємодії між військовими та цивільними структурами, модернізацією військової галузі.

Європейський Союз дуже важливий для цих країн. Все ще рано говорити про результати програми Східного партнерства. Дехто критикує її, вважаючи, що вона є звичайним розширеним варіантом Європейської політики сусідства, що недостатньо коштів виділено для її розвитку і що вона не пропонує конкретного шляху до членства в ЄС. Я гадаю, що для усіх країн, а особливо для України, важливо демонструвати прихильність до цієї програми і докладати зусиль для ухвалення угоди про асоційоване членство. Інакше кажучи, варто розширювати і розвивати програму Східного партнерства, тому що, ймовірно, Україна стане членом ЄС перед тим як вступить до НАТО.

— Міжнародні медіа зараз звично пишуть про Абхазію і Південну Осетію як про «колишні грузинські території». Зважаючи на потребу уникати дезінтегративних сценаріїв у Криму, яким чином Україна має гарантувати безпеку і цілісність?

— Визначення національних інтересів України повинні сформулювати самі українці, через представництво в уряді. Якщо більшість громадян в Україні бажають, щоб Україна стала членом Євросоюзу, НАТО і трансатлантичного співтовариства, держава має прямувати цим шляхом, незалежно від того, що Росія думає з цього приводу. Якщо ж в Україні існує поділ у сенсі політичних і стратегічних орієнтацій, то це неминуче позначається на політичних рішеннях — і власне це ми спостерігали останніми роками.

У Грузії більшість мешканців країни підтримує вступ до НАТО та Євросоюзу. Ось чому, на мою думку, Росія підтримала поділ Грузії — щоби перешкодити можливості кваліфікувати її як цілісну державу, яка контролює свою територію. Москва де-факто відокремила Абхазію і Південну Осетію від Грузії. У випадку України, я вважаю, чим більш Україна рухається на Захід, тим більшою стає небезпека з боку Росії. Країна може залишатися «нейтральною», частиною «сірої зони», із тривалим політичним безладом, свідками якого ми є, починаючи із 2004 року, без визначеного майбутнього — і тоді російський режим буде задоволений. Це безперечно не належить до національних інтересів України. Я переконаний, що довготерміновий інтерес України полягає у її належності до західної спільноти, зокрема у вступі до ЄС і врешті-решт до НАТО.

— Підтримка вступу до НАТО в українському суспільстві зросла після війни Росії із Грузією, особливо у західних регіонах. Зрозуміло, що усвідомлення загрози згуртовує суспільство. А якими мали би бути конструктивні стимули? Як використати потенціал позитивних «пронатівських» аргументів?

— Цікаво було би провести опитування серед українських військових, зокрема серед офіцерів — як вони розуміють НАТО та його операції? Я переконаний, що більшість підтримала б членство в НАТО, тому що це означає модернізацію військової галузі, це означає нове обладнання, високі стандарти, міжнародну мобільність. Усі ці речі надто важливі для розвитку України у ХХІ столітті. На жаль, я сказав би, що багато політиків та бюрократів середньої ланки не здатні порвати із ментальністю ХХ століття і це використовує російська пропаганда проти НАТО. Відповідальні лідери мусять пояснити громадянам переваги членства в НАТО порівняно із стагнацією та небезпекою, яку створює неоімперська сфера Росії. НАТО — це частина європейського інтеграційного процесу, і російське керівництво намагається позбавити Україну належного місця у європейському співтоваристві.

— Які аспекти центрально-східноєвропейського досвіду, здобутого у процесі підготовки до вступу до Альянсу, можуть бути використані в Україні, а що неприйнятне через справжню чи уявну «специфіку» українських реалій?

— Є декілька важливих меседжів щодо НАТО. По-перше, належність до цієї організації посилює національну безпеку, а не загрожує їй. По-друге, членство в НАТО є частиною європейської інтеграції. Інакше кажучи, країни-члени ЄС почуваються більш захищеними, коли вони входять до НАТО. Це один із найголовніших аспектів досвіду центральноєвропейських країн, або ж Вишеградської групи. Коли країна є членом НАТО, зростає ймовірність інвестицій, прискорюються темпи інтеграції до ЄС. По-третє, слід особливо підкреслити в Україні, членство України в НАТО не загрожує безпеці Росії. Навпаки, воно робить російські кордони більш безпечними. Набагато більше непевності і нестабільності виникає тоді, коли країна не є членом НАТО, як у випадку із Грузією. Інакше кажучи, якби Грузія була членом НАТО, сумнівно, щоби Росія розпочала військову інтервенцію, зважаючи на фактор стримування й гарантії п’ятої статті для Грузії. І навпаки, навряд чи Грузія би застосовувала силу для того, щоб повернути Абхазію й Південну Осетію, тому що членство у НАТО слугувало би чинником контролю. Нейтралітет України — це те, що робить Україну вразливою для російських впливів.

— Яку пам’ять залишили по собі інформаційні кампанії у Центрально-Східній Європі і які «послання» пропонували тут громадянам і на яких цінностях був зосереджений публічний дискурс?

— Послання у Центрально-Східній Європі, які стосувалися теми вступу до НАТО, мали два основні плани. По-перше, йшлося про те, що ці країни нарешті приєдналися до «клубу західних держав», у якому Америка була ключовим членом. Вони вступали до клубу, який допомагав їм почуватися у безпеці й успішно просуватися вперед у інших сферах, зокрема у справі вступу до ЄС. Це безперечно надихало громадськість. Наступне послання полягало у тому, що хоча Росія була дуже слабкою у 1990-х, раніше чи пізніше вона почне відновлювати сили. І коли вона не стане демократичною, але буде сильною, то відродить свої імперіалістичні імпульси, що, власне, й відбувалося протягом останнього десятиріччя. Центральноєвропейці розглядали приєднання до НАТО як «вікно можливостей» на випадок, коли Росія зверне на колишній шлях. На жаль, вона це зробила. Отже, НАТО для цих країн є також формою захисту і способом гарантування безпеки.

— Яка ваша думка про категорії «російські інтереси» та «сфери впливу Росії»?

— Москва вважає Україну, Грузію, Білорусь та інші країни регіону частиною російської привілейованої сфери інтересів. Що це означає? Росія вважає, що має більше прав визначати долю цих країн, аніж самі країни можуть обирати свою власну долю. Різниця із радянським періодом, втім, полягає у тому, що Росія більше не прагне нав’язувати специфічну ідеологію, партійну систему чи тип соціоекономічних відносин залежним від неї сусідам. Однак вона справді налаштована диктувати безпекову та міжнародну політику цих країн. Інакше кажучи, зважаючи на позицію Росії, Україна не має права обирати союзи, до яких вона хотіла б належати. Москва постійно нагадує про це Києву.

— Наскільки є можливим сценарій вступу до НАТО і Росії, про що говорять деякі лідери на Заході?

— Україна не мусить чекати на Росію, щоб стати реальним кандидатом на вступ до НАТО, бо таке очікування може бути безконечним. Є дві важливі причини, які пояснюють, чому Росія не може бути членом НАТО. По-перше, вона цього не хоче, бо вважає себе еквівалентною силою чи противагою НАТО. Уся її внутрішня й зовнішня пропаганда проти НАТО не може зникнути за добу, окрім того, вона втратить образ головного ворога, який допомагає мобілізувати російську публіку, військових та служби безпеки. По-друге, Росія не відповідає критеріям вступу до НАТО. Вона не має демократичних структур, стосунки між військовими й цивільними не реформовані. Вона конфліктує із більшістю своїх сусідів. Існують серйозні внутрішні суперечності та потенціал дезінтеграції. Усі ці чинники не сприяють набуттю членства в Альянсі. По-третє, як російський уряд має переконати російську публіку, що НАТО раптом стало доброю річчю — протягом років втовкмачування їй гасел про антиросійську сутність НАТО. Отож, ця перспектива не відповідає ні пропаганді, ні політиці Москви. Україна, я гадаю, мусить відмежуватися від намірів Росії і висловити та реалізувати свої власні наміри. Час Україні стати на ноги й рухатися вперед, не спинятися й не відставати.