Довгий шлях до порозуміння
Весна! Вона нарешті прийшла після стількох років холоду й на цей цвинтар. Скільки трагедій, суперечок і перемовин пережив цей край. До останнього дня в повітрі висіла непевність, а дехто прагнув, щоб у Павлокомі урочистостей і зовсім не було, — може, забудуть?.. Забути складно. Краще, глянувши в історію правдивими очима, прямувати далі разом весняними європейськими дорогами.
...Коли 27 липня 1944 року в Москві було підписано Угоду між Польським комітетом національного визволення (ПКНВ) й урядом СРСР про радянсько-польський кордон, підставою якому слугувала так звана лінія Закерзоння (з деякими відхиленнями від неї на користь Польщі), ніхто на цих прикордонних землях не знав, які трагічні роки настають. У результаті такого поділу на території відновленої Польщі опинилось понад 700 тисяч українців Південного Підляшшя, Холмщини, Надсяння й Лемківщини. Закерзоння — таку назву отримала ця територія в українській публіцистиці та історичній науці.
Через деякий час, 9 вересня 1944 року, в Любліні ПКНВ й уряд УРСР підписали угоду про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян з території УРСР. Ця «евакуація» українців із споконвічних південно-західних українських етнічних земель повинна була проводитись ніби виключно на добровільних засадах, причому в чітко означені терміни: з 15 жовтня 1944 року й до лютого 1945-го. За місяць до закінчення цього строку до УРСР переселено було всього 19899 українців, здебільшого це були мешканці українських сіл, спалених відділами Армії Крайової та Батальйонів хлопських.
— Із вересня 1945 року депортацію українців проводили три дивізії Війська Польського, — розповідає голова товариства «Надсяння» Володимир Середа. — У відселенні місцевого українського населення, яке давало змогу остаточно розв'язати українську проблему в Польщі, однаково були зацікавлені як польська прокомуністична влада, так й антикомуністичне польське підпілля. Природно, що в цій ситуації пограбування, масові вбивства, насильство ставали щоденними дієвими стимулами в реалізації планів щодо відселення українців. А пік масових убивств українців у Надсянні припадає на лютий- квітень 1945 року: Павлокома, 3 березня — 366 жертв; Берізка — встановлено на сьогодні прізвища та імена 78 жертв; Скопів, березень — приблизно 100 жертв; Малковичі — вночі з 17 на 18 квітня вбито майже 150 українців; Пискоровичі, 17 квітня — понад 300 жертв; Гораєць — встановлено особи 198 жертв. Цей болісний перелік українських сіл у Надсянні можна продовжити.
СИМВОЛ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАДСЯННЯ
Павлокома — це символ трагедії не лише українського Надсяння, а й усього Закерзоння — через кількість жертв та незрозумілу жорстокість убивць. У воєнні 1940-ві роки Павлокома на всю околицю була відома своїм високим рівнем національної свідомості. Уродженець Павлокоми, Петро-Йосиф Потічний, професор Макмастерського університету (Канада) тривалий час збирав інформацію про долю своїх односельців. У 1939 — 1941 роках, коли Павлокома була радянською й належала до Дрогобицької області, енкаведисти арештували 16 чоловік, німці, які прийшли за ними, — дев'ятьох українців та вивезли на примусові роботи 193 особи. Сама трагедія Павлокоми сталася 3 березня 1945 року.
Тоді польський відділ на чолі з колишнім поручником Армії Крайової Юзефа Бісса («Вацлав»), що дислокувався в сусідньому селі Дильонгова, напав на село. Більшість селян спішно покинули домівки й сховалися в церкві. Однак саме церква буде обрана «зборним пунктом», куди зганяли місцевих жителів, катували, а звідти групами конвоювали на цвинтар і там розс трілювали. Три великих ями, наповнених тілами вбитих, стали їхніми спільними могилами. Кати вибрали невелику паличку своєрідною міркою: вищих за неї вбивали, а нижчих залишали живими. Таким чином, розстрілювали й 12-річних, а часом і шестирічних дітей. Решту — зовсім малих дітей та вагітних жінок, загалом 40 чоловік, під конвоєм відвели до сусіднього села Селиська.
...З паном Петром Потічним ми їдемо прикордонною Польщею разом в автобусі.
— Пане Петре, а чому так просто ставилися навіть односельці-поляки до цих убивств? Кажуть, що навіть допомагали катам, виказували, де заховалися українці. Ще вчора ж ці люди разом Великодню паску їли, на весіллях танцювали?! Напередодні всі поляки збиралися на нараду й ніхто потім українців про біду не попередив...
— Нічого дивного немає. Треба було пожити в цю добу, коли війни змінювали одна другу, щоб зрозуміти спотворену психологію людей — смерть стає чимось повсякденним, а кров уже не жахає. Дивним є інше: так ніхто до сих пір того Юзефа Бісса не притягнув до відповідальності — більше того, я спілкувався з людьми, які й досі вважають, що така насильницька тактика була необхідною. Тому те, що нарешті відбулося в Павлокомі — урочистості з нагоди відкриття меморіалу — дуже позитивний момент, ми до цього довго йшли.
Про трагедію в Павлокомі як в Україні, так і в Польщі вголос заговорили лише після проголошення незалежності в Україні. Переломним став 1995 рік — 50-річчя трагедії. Тоді група українців із Перемишля вперше організовано побувала на колишньому українському цвинтарі в Павлокомі. Вони хотіли зорієнтуватися щодо можливості вшанування пам'яті вбитих, оскільки наближалося 50-річчя трагедії. Роман Афтанас, мати i брат Іван якого (це лише з найближчих) загинули, тоді теж приїхав у Павлокому. У книзі спогадів він розповідає: «...Теперішні мешканці Павлокоми зустріли нас непривітно, навіть агресивно, на нас кричали, махали кулаками... Ми приїхали вклонитися рідній землі, помолитись над могилами предків, помордованих односельчан, а польській поліції треба було нас охороняти з собаками, й то від кого?»
30 квітня 1995 року під охороною поліції з собаками понад сто людей приїхали з Перемишля та Львова — члени львівського товариства «Надсяння». І за участю чотирьох священників уперше за повоєнні роки відслужили панахиду. Наступними роками колишній цвинтар очистили від сміття. За сприяння фундації «Павлокома» в Канаді та пана Мирослава Сидора з Перемишля його вiдгородили й у центрі поставили три металеві хрести. До відкриття вельми скромного меморіалу залишалося більше десяти років настирливого стукання у владні кабінети, роки терпіння й надій на краще. Рада охорони пам'яті боротьби та мучеництва тривалий час не давала згоди на побудову пам'ятника з меморіальною дошкою, де б були вказані всі прізвища вбитих. Лише через неймовірні зусилля Ініціативного комітету по увічненню пам'яті загиблих у Павлокомі була підписана міждержавна угода й почалася робота над пам'ятником.
СЛОВА, ЩО ДАРУЮТЬ НАДІЮ...
Відвідання президентами України та Польщі Павлокому для увічнення пам'яті жертв трагедії свідчить про те, що врешті-решт часи змінилися.
— Сьогодні — історичний день, — сказав Віктор Ющенко. — Я знаю, що переді мною стоять представники славного українського й славного польського народів, народів, що мали красиву, лицарську історію, але, на жаль, у цій історії були й сторінки, за які нам сьогодні соромно. Я пам'ятаю, яку трагедію принесла Перша світова війна й польсько-українська війна 1917—1919 років. Ці війни позначилися й на нашому міжвоєнному часі, а ще більше лихоліть принесла Друга світова війна. У цей період відбулися й Волинська трагедія, й трагедія в Павлокомі, й багато інших. Перед двома народами було дві дороги — продовжити у своїх душах війну або простягнути один одному руки. Наші відносини мають не лише суто державний, а й людський вимір, адже трагедії, про які ми говоримо, пройшли через десятки тисяч душ, як із польської, так й з української сторони. Я можу собі уявити, яким тяжким був для десятків тисяч людей цей шлях — прийти до акту примирення, свідками якого ми є сьогодні. Але я впевнений, що вибачати може тільки сильний. З тих двох доріг ми обрали 1997 року шлях порозуміння. Ми зробили ряд кроків, у тому числі щодо відкриття цвинтаря Орлят на Личаківському кладовищі й сьогоднішнього меморіалу. Я звертаюся до всіх — сприйняти, що це єдино правильна дорога, яка може нам гарантувати майбутню перспективу.
У свою чергу президент Польщі Лех Качиньський зізнався:
— Третій раз у житті промову читаю. Перший раз це було на річницю Варшавського повстання, другий раз, коли читав присягу, вступаючи в обов'язки президента Польщі, й третій — зараз. Це означає, що цьому виступу я надаю величезне значення.
Сьогодні ми зустрічаємося в Павлокомі, щоб спільно віддати шану українським і польським жертвам минулих років. Стоїмо в болі та смутку, спільній молитві та роздумах, щоб похилити голову перед могилами жертв цієї трагедії. У ХХ столітті доля болісно доторкнулася до наших народів, особливо трагічним для наших взаємин був період Другої світової та перших повоєнних років. Земля просякнута кров'ю поляків та українців. 1945 року Павлокома стала місцем трагічних подій. Із села було викрадено групу поляків, убито й поховано в невідомому місці. Декількома тижнями пізніше польські військові формування повбивали більшість українських мешканців Павлокоми. Цей злочин десятиліттями був прихований мовчанням, не дозволялося, щоб жертви дотикалися до хрестів і молилися. Павлокома стала для українців символом трагедії їхнього народу. Сьогодні думаю про це з глибочезним смутком — пролита в ті часи кров є докором совісті для наших народів. Не можна не зважати на неї для спільного добра, приязного розвитку й взаємної співпраці між нашими народами. При цьому не приховувати правди й говорити про неполагоджені кривди. На щастя, нас об'єднує переконання, що ми визнаємо спільні цінності й те, що для жодного злочину немає виправдання. Пам'ятаючи це, ми повинні підняти тягар польсько-української історії. Але ми, насамперед, повинні пам'ятати — доброго між нами було немало.
Ми повинні говорити про болісне й важке минуле відкрито, крок за кроком напрацьовуючи одну справедливу оцінку всіх воєнних трагедій — польських і українських. Усі трагічні події — в Павлокомі, на Холмщині, на Волині, у Східній Галичині, всі трагедії, що супроводжували акції «Вісла» повинні знайти прояснення в діалозі політиків, істориків i звичайних людей. Міцне тривале поєднання можна збудувати, лише спираючись на правду.
Ми не можемо змінити минуле, але можемо зробити так, аби воно не визначало майбутнє. Наша присутність — президента Республіки Польща й Президента України в Павлокомі — свідчить про готовність до продовження цього великого процесу для порозуміння між нашими народами.
Великою цінністю сьогоднішнього дня є участь мешканців Павлокоми в цьому акті згоди й молитви. Процес, розпочатий великим прихильником польсько- українського поєднання Єжи Гедройцем, позначений фактами вшанування жертв убивств на Волині, відкриттям цвинтаря Орлят у Львова, словами вибачення й миру, які сказали тоді єпископи римо-католицького та греко-католицького обрядів. Те, чого досягли поляки й українці, напевно, найкраще було показане на Майдані Незалежності, коли в помаранчевому натовпі майоріли поруч українські й польські прапори.
Наші народи показують усьому світові, що немає такого зла в історії, яке не можна подолати. Тут, перед хрестами Павлокоми, як перед хрестами Волині, Поділля та інших трагічних місць нашого минулого, об'єднуємо нашу пам'ять та надію. Цей обов'язок ми спільно виконуємо й передаємо молодшим поколінням. З милосердям і відвагою молитися, звертаючись до Бога словами: «І прости нам провини наші, як ми прощаємо винуватцям нашим», — про це я прошу вас.
