Двi альтернативи СНД
Три неповних роки існування неформального об’єднання Грузії, України, Азербайджану та Молдови, до якого приєднався Узбекистан, показали, що його основою були і залишаються Азербайджан, Грузія й Україна. При чому грузино- азербайджанський тандем у «трикутнику» можна вважати найміцнішим.
Азербайджан кровно зацікавлений у надійних зв’язках з основною транзитною країною — Грузією. Адже незалежно від того, куди в майбутньому буде прокладений основний нафтопровід (у бік Чорного моря або в обхід його), він обов’язково проляже через Грузію.
Україна ж в обмін на азербайджанську нафту могла б запропонувати або транзитні послуги, або використання свого промислового (у т.ч. і військово-промислового) потенціалу.
У порівнянні з цим «трикутником» досить низький ступінь зацікавленості в діяльності ГУУАМ поки що демонструє Молдова. Не маючи можливості запропонувати транзитні послуги, вона змушена залишатися тільки країною-споживачем, яка багато в чому орієнтована на Румунію. А між тим саме Румунію можна вважати найсерйознішим конкурентом України в секторі транзитних послуг. Уже зараз у румунському порту Констанца існує нафтотермінал потужністю 24 млн. тонн. І якщо в доповнення до нього буде вирішена проблема будівництва 700-кілометрового нафтопроводу, то Румунія з’єднається з нафтопроводом «Дружба» на території Угорщини. Тоді Україна надовго, якщо не назавжди, залишиться при своїх інтересах.
Узбекистан до неформального об’єднання приєднався найпізніше. Ступінь його активності в межах ГУУАМ — дуже низький. Пояснюється це тим, що Узбекистан не тільки не має гострої потреби в каспійській нафті, а й не може виступити в ролі транзитної країни. Єдине, що влаштовує Узбекистан, який не має статусу морської держави, — це можливість завдяки ГУУАМ безперешкодного виходу до моря.
У форматі ГУУАМ, крім різного роду декларацій і комюніке, поки що не підписано жодного серйозного документа. Інша справа — «трикутник». Кілька років тому (ще перед тим як почав функціонувати ГУУАМ) Україна, Грузія й Азербайджан підписали в Одесі угоду про створення транскавказького транспортного коридору. На жаль, цей документ не дістав належної уваги, опустився на міжвідомчий рівень (за виконання положень угоди з боку України відповідав Мінтранс) і, здається, забезпечив собі існування в якості архівного документа. Крім того, його «перекрили» інші багатосторонні транспортні угоди, які ніякого відношення до ГУУАМ не мають.
Ані Молдова, ані Узбекистан у свій час не висловили бажання приєднається до цієї угоди. У всякому разі, повідомлень з цього приводу не було.
Крім того, ще 26 травня 1998 року Президент України дав доручення опрацювати можливість створення міждержавного (насамперед у форматі ГУУАМ) нафтогазового консорціуму. Це доручення, схоже, так і не виконано в повному обсязі.
Таким чином, Україна виявляє досить низьку активність не тільки у форматі ГУУАМ, а й у межах згаданого раніше «трикутника». Це особливо відчувається стосовно Азербайджану. Може, саме тому Азербайджан, ніби сумніваючись у надійності своїх партнерів по ГУУАМ (а Україні тут відводиться особливе місце), діє за власним сценарієм. У Баку, наприклад, часто говорять про багатоваріантність можливих нафтопроводів. Так, уже зараз (при участі Грузії й Туреччини) повним ходом ведеться підготовка до будівництва нафтопроводу Баку — Джейхан.
А тим часом серед подій, що останнім часом торкнулися пострадянського простору, крім недавніх московських зустрічей на найвищому рівні, потрібно згадати Мінський самміт глав держав — учасниць Митного союзу та зустріч представників країн ГУУАМ у Флоренції. Мінські та флорентійські переговори ще раз засвідчили, що у рамках СНД поступово вимальовуються два полюси безпеки і регіонального співробітництва. З одного боку, — це неформальне об’єднання ГУУАМ, а з іншого — учасники ташкентського Договору про колективну безпеку (ДКБ).
Ці угрупування докорінно різняться між собою. Бо якщо учасники ГУУАМ багато в чому орієнтовані на структури євро-атлантичного співробітництва, то група ДКБ (Росія, Бiлорусь, Таджикистан, Казахстан, Киргизстан і Вірменія) тяжіє під крило свого «старшого брата» — Росії.
Інтенсивність формування двох полюсів не однакова. Учасники мінської зустрічі мали у своєму портфелі ряд важливих, в основному вже прийнятих до виконання, документів: угоду про Митний союз, Ташкентський договір про колективну безпеку, п’ятисторонню угоду про зону вільної торгівлі й різні комюніке та декларації. А от країни ГУУАМ до своєї нової зустрічі підійшли з досить скромним списком, де, крім декларацій і комюніке, власне, нічого іншого й не було. Новий же підсумковий документ, підписаний у Флоренції, як і всі попередні, має відверто декларативний характер.
Росія, Білорусь, Таджикистан, Казахстан, Киргизстан і Вірменія підписали рішення про створення консультативного органу — Комітету Ради безпеки. Це — вже дещо більше, ніж декларація намірів «боротьби із загрозами і ризиками безпеки» або «відданість розвитку транспортного коридору Європа — Кавказ — Азія», які зазвичай декларуються в ГУУАМ.
Досвід мінської шістки показав, що найважливішими віхами на цьому шляху можуть бути: спільні митні правила, спільна зона вільної торгівлі і, нарешті, спільне співробітництво у військовій галузі. Це повною мірою стосується і ГУУАМ, перед яким останнім часом постало найголовніше завдання — від статусу об’єднання неформального перейти до формального. На порядку денному — створення спільної, офіційно задекларованої, Координаційної Ради. Рада повинна об’єднати конкретні зусилля країн-учасниць ГУУАМ і перенести їхні контакти на їхні ж території. Тому що вже занадто багато зустрічей у форматі об’єднання відбувається за кордоном. І поки що не можна назвати жодного випадку, щоб глави країн ГУУАМ зустрілися в якійсь зі своїх столиць. Що це — обережність, слабість чи, можливо, зовсім щось інше?
Звичайно, певна обережність перед такою державою, як Росія, безумовно «має місце бути». Але з іншого боку, дії самої Росії багато в чому прискорюють формування двох полюсів безпеки в межах СНД. Створення з її ініціативи Комітету Ради безпеки при участі в ній Таджикистану і Вірменії багато в чому не влаштовує Узбекистан і Азербайджан. Адже перебування під московською військовою парасолькою Таджикистану і Вірменії істотно вплине на присутність Ташкента і Баку в Центрально-Азіатському і Кавказькому регіонах відповідно. Зокрема, Нагірно- Карабахський конфлікт багато в чому автоматично вирішиться на користь Вірменії. Навряд чи це влаштує Азербайджан. Це потягне за собою Грузію, кровно зацікавлену в збереженні ефективного співробітництва з Баку. З цими реаліями доведеться рахуватися й Україні — в іншому випадку всі розмови про диверсифікацію поставок вуглеводнів на її територію залишаться просто розмовами...
Політичну недосконалість ГУУАМ видно неозброєним оком. Ця неформальна група поки що мало відома за межами її країн-учасниць. Більш того, вона практично невідома й їхньому населенню. Наповнення її конкретним змістом залежить від багато чого, насамперед від додаткового «локомотива», який може потягнути ГУУАМ у потрібному напрямку. Хто це буде — Польща, чи Туреччина, яка згодна активно лобіювати інтереси ГУУАМ у міжнародних структурах, — сказати важко. Легше прогнозувати інше: доля неформальної групи залежить від того, куди потече каспійська нафта. Якщо пріоритетним стане маршрут Одеса — Броди — Гданськ — Західна Європа, тоді на об’єднання може чекати певне майбутнє.
