Двоє з острова ГУАМ
Членство Азербайджану в Співдружності давно перетворилося з необхідності в ритуал. Бакинське керівництво недостатньо радикальне, щоб поривати з цим пострадянським об’єднанням, і достатньо реалістичне, щоб вірити в його корисність. І саме тому Баку став одним із ініціаторів створення так званого «блоку всередині блоку» — напівофіційної формації, котра одержала назву ГУАМ та об’єднала у своєму складі, так би мовити, «внутрішню опозицію» СНД: Грузію, Україну, Азербайджан і Молдову.
Політичні лідери ГУАМу намагаються спростовувати будь-які закиди, нібито вони прагнуть розвалити Співдружність незалежних держав.
На думку багатьох азербайджанських політиків, п’ятим у когорті ГУАМу міг би стати Узбекистан. Партнерство з казахами та туркменами малоймовірне: перші занадто глибоко вкоренилися в есендівський грунт, другі — ще не врегулювали з Баку права на каспійські нафтові запаси.
Другим чинником, об який зламалася довіра Баку до СНД, стала безпека азербайджанської держави. Тепер повернення до історичних кордонів для цієї держави фактично неможливе без міжнародного втручання чи посередництва. СНД не вберегло Азербайджан ні від поразок, ні від втрати територіальної цілісності. Останнім часом у цих пошуках народилася формула «16 + 4», яка передбачає встановлення взаємин особливого партнерства між шістнадцяткою держав НАТО і чотирма членами ГУАМу. За зразок цієї моделі береться партнерство між Північноатлантичним блоком та Україною, і саме Києву випадає місія зближення НАТО та двох закавказьких республік. Останнім вкрай необхідно бодай зачепитися за натівську парасольку, бо у сусідній до них Вірменії активно розгортає військову діяльність Росія.
Повернувшись наприкінці липня з Лондона і підписавши там три нафтогазових контракти на загальну суму $18 млрд., президент Азербайджану Гейдар Алієв неодноразово характеризував азербайджансько-британські відносини як взірець стратегічного партнерства.
У Великій Британії, як відомо, є свій найстратегічніший партнер — Сполучені Штати. США у свою чергу мають відданих стратегічних партнерів у Анкарі. Тому президент Алієв на зустрічі з українськими журналістами був відвертий — шлях транспортування «великої» нафти з Каспію до турецького порту Джейхан у Баку вважається пріоритетним. Хоча при цьому додав: «Ми стоїмо на позиції, за якою маршрутів транспортування нафти повинно бути багато».
З українських позицій турецький шлях не є оптимальним, оскільки нафта ним потрапляє в Середземне море, отже вітчизняним підприємствам не залишається нічого ні для транзиту, ні для переробки. Тому Україні конче кортить, щоб нафта зливалася в Чорне море. Однак навіть у цьому випадку ніхто не гарантує, що з чорноморських портів у районі Кавказу (Супса, Поті, Новоросійськ, можливо, Туапсе, Батумі) ця сировина потім тектиме в Європу через українську Одесу, а не румунську Констанцу чи болгарський Бургас.
Азербайджанські нафтовики цілком позитивно налаштовані до будь-яких енергетичних проектів за участю фірм із України, але на загальних умовах для всіх іноземних інвесторів: $100 тисяч за пакет геологічної інформації, і ти отримуєш право видобувати паливо на облюбованій ділянці суходолу чи морського шельфу — звичайно, якщо раніше це місце вже не передано в руки іншому інвесторові, або коли на цю ж ділянку не претендують твої конкуренти. При останньому варіанті влаштовується конкурс пропозицій. А вже потім підписується угода про розподіл продукції.
Нарешті, необхідно позбутися ще однієї ілюзії. Навіть при найсприятливіших розкладах азербайджанську нафту в Україні в суттєвих обсягах можна буде одержати не раніше, ніж у ХХI столітті. Цьому є два пояснення. По-перше, не готові транспортні шляхи. По-друге, сам Азербайджан іще відчуває дефіцит нафти.
Як повідомив син президента, директор Державної нафтової компанії Натіг Алієв, трубопровідний шлях із Баку до грузинського порту Супса, який мав бути введений в експлуатацію наприкінці цього року, запрацює не раніше, ніж у першій половині 99-го.
Другий момент полягає в тому, що в 1997 році в Азербайджані видобуто 9 мільйонів тонн нафти (тільки вдвічі більше, ніж в Україні). Натомість переробні потужності Азербайджану розраховано на використання 20 мільйонів тонн нафти на рік. Таким чином, нині взагалі не йдеться про експорт азербайджанської нафти (країна в основному продає за кордон нафтопродукти). Торік у порядку експерименту до Новоросійська було пропомповано 120 тисяч тонн каспійської сировини, видобутої азербайджанським міжнародним консорціумом. Та це, зрозуміло, крапля в морі, яка не чинить ніякого впливу на загальну картину.
Восени Азербайджан очікує на чергові президентські вибори. «Проте опозиція на них боротиметься лише за друге місце, аби використати його як стартовий майданчик на виборах наступних», — каже відомий бакинський політичний оглядач, нині ще й працівник президентського апарату Рустам Мамедов.
Очевидно, що такі міцні внутрішні тили Гейдара Алієва мають спонукати українського лідера Леоніда Кучму до активних особистих контактів із азербайджанським президентом, хоча безумовно друга каденція Кучми на посаді глави держави є, далебі, не такою беззаперечною і неминучою, як у Алієва. Однак, місце особистого фактору в стосунках (особливо, з партнерами на Сході) завжди першочергове. Недаремно ж нинішній посол України в Азербайджані Борис Олексієнко в радянські часи обіймав ключові посади в азербайджанському нафтогазовому комплексі, а нинішній азербайджанський посол у Києві Назим Ібрагімов належить до тих нахічеванських політичних кіл, котрі торували Алієву дорогу з віддаленої автономії в столицю.
За плечима Кучми немає ні такої карколомної кар’єри, ні багатолітнього керівного досвіду на державному рівні. Проте у нього є держава, яка в геополітичному рівні сьогодні важить все-таки більше, ніж маленькі закавказькі республіки. Напевно, й через це Гейдар Алієв обіцяв українським журналістам взяти «найактивнішу участь» у святкуванні 60-ліття українського президента 9 серпня. Що ж, либонь за цим урочистим столом буде закладена ще одна цеглина двостороннього стратегічного партнерства.
