Джейсон КЕННI: Ми розуміємо важливість визнання історичної правди

Чому в Канаді визнали Голодомор геноцидом українського народу і підтримують зусилля України щодо визнання цієї трагедії на міжнародному рівні, а також вважають за необхідність засудження злочинів, скоєних сталінським комуністичним режимом? Як у Країні Кленового Листа цінують українських канадців і чому Оттава зацікавлена в імміграції українців до Канади? Про це «Дню» — в ексклюзивному інтерв’ю канадського міністра зі справ громадянства, імміграції та багатокультурності Джейсона КЕННІ, який представляв уряд Канади на урочистих заходах з нагоди 75-ї річниці Голодомору.

— Пане міністре, яке враження справило на вас цьогорічне вшанування в Україні 75-ї річниці Голодомору?

— Це було дуже зворушливе та значуще вшанування жертв Голодомору. Я в цьому заході брав участь від імені Канади, яка грає важливу роль у міжнародному визнанні Голодомору. Вона єдина із Великої сімки (G7) країна, яка визнала Голодомор як геноцид українського народу. Це рішення підтримали обидві палати канадського парламенту, а також уряд. Тому в нашій країні існує широкий консенсус щодо цього питання. Оскільки українська діаспора в Канаді відіграє важливу роль, прем’єр-міністр попросив мене прибути сюди й особисто представляти його. Він зустрічався з Президентом Віктором Ющенком в Оттаві. Між ними відбулися важливі переговори, під час яких український Президент запросив нашого прем’єра взяти участь у нинішньому заході. Він із радістю прибув би сюди, але йому необхідно брати участь у саміті АРЕС у Перу, на якому розглядатимуться питання економічної кризи. Тому він попросив мене бути його представником, і я із задоволенням виконую цю місію. Багато років я цікавлюся історією і злочинами комуністичного режиму і, зокрема, українським Голодомором. Тому для мене було важливо брати участь у цих заходах як у якості представника Канади, так і особисто. Церемонія вшанування була зворушливою. Вражали її масштаби, дух, музика і урочистість. Також глибокою була промова, яку виголосив Президент Ющенко.

— А що ви можете сказати про меморіал, присвячений Голодомору?

— Було дуже зворушливо побачити його в оточенні свічок, падаючого снігу. Сніг створив щось на зразок тиші: тихої похмурості. Природа посилювала печаль цієї події. Мені сподобалася гра світла, яку створювали свічки, монумент, який схожий на свічку. Це свічка надії та пам’яті. Я знаю, що уряд продовжить роботи та створить біля цього монументу музей про Голодомор. Мені в голову приходить єдина аналогія з музеєм і меморіалом Яд Вашем, збудованим у Єрусалимі і присвяченому єврейському Голокосту. Я думаю, що український меморіал має потенціал стати ще одним Яд Вашемом.

— Деякі країни, подібно до Канади, визнали Голодомор геноцидом українського народу, деякі ухвалили резолюції з ушанування жертв Голодомору, Росія рішуче виступає проти визнання Голодомору, а деякі країни кажуть, що це не справа парламентів — ухвалювати рішення з цього питання. Чому, на вашу думку, важко дається визнання Голодомору в світі?

— Я не можу пояснювати позиції інших країн з цього питання. Це їхня справа. Ми, канадці, розуміємо важливість визнання історичної правди, щоб вивчити уроки історії. Ми це робимо в контексті ліквідації історичної несправедливості в Канаді. Я можу навести приклад. Нещодавно уряд підписав угоду з українською громадою в Канаді про відшкодування українцям за заподіяну їм шкоду під час перших національних акцій інтернування у часи існування Австро-Угорської імперії. Ми, канадці, маємо менший тягар історії і з готовністю розглядаємо трагічні моменти своєї історії. Я можу лише висловити жаль з того приводу, що Росія, здається, зайняла захисну позицію щодо Голодомору, який нічого не має до нинішньої Російської Федерації. Це стосується сталінського тоталітарного режиму, що існував декілька десятиліть тому. Я сподіваюсь, що всі народи колишнього радянського блоку прийдуть через деякий час до визнання власних трагічних подій. Голодомор був частиною тривалої серії голодоморів у Радянському Союзі. Це не був окремий випадок. Але він унікальний за своїми масштабами. З 1918 року Ленін і більшовики використовували продовольство як зброю, зокрема, у боротьбі проти російського селянства. Тому мені здається, щодо цього ніхто не повинен захищатися. Ми маємо бути відкритими до минулого. Ми в Канаді не критикували сучасну Російську Федерацію. Ми просто кажемо, що важливо пам’ятати жертв і вивчити уроки з цього періоду, зокрема вивчити, як держава зловживала своєю владою, зневажала людську гідність і таким чином знищувала мільйони людей. Якщо хтось каже, що ми не маємо права судити історію, то, вибачте, такий підхід не був використаний щодо Голокосту. Хоча не можна робити паралелей між цими двома трагедіями, але очевидно, що Німеччина дійшла до того, що визнала провину за Голокост. Прем’єр-міністр Харпер вибачився за несправедливість з боку канадського уряду до аборигенів. Я вважаю, що це є ознакою зрілості країни.

— Тобто ви не підтримуєте таких думок, які часто лунають в Україні: давайте перестанемо говорити про Голодомор, а почнемо говорити про майбутнє?

— Нам потрібно говорити й про те, й про інше. Дивитися в минуле та брати з нього уроки, щоб досягати прогресу в майбутньому. Але не можна просто ігнорувати речі, що сталися в період, про який пам’ятають. Ми, в Канаді, не пропонуємо зафіксувати минуле. Ми не віримо в те, що називається культурою жертовності, а також у те, що постійно потрібно робити вибачення щодо історичної несправедливості і трагедій. Але ми маємо визнавати їх, якщо вони мали місце, особливо таку велику трагедію, як Голодомор. До речі, що стосується великої еміграції українців до Канади, то значна її доля була викликана репресіями під час радянського періоду. І Голодомор має прямий стосунок до розвитку Канади і є непрямою частиною історії нашої країни.

— І ваша країна підтримає Україну в ООН щодо ухвалення резолюції, яка засуджує Голодомор...

— Я не можу сказати, як голосуватиме канадський уряд з приводу тієї чи іншої резолюції ООН. Але ми були провідними спонсорами всіх резолюцій, які було ухвалено міжнародними органами, зокрема ЮНЕСКО. Ми виступаємо на підтримку вшанування Голодомору на багатьох міжнародних рівнях. І я впевнений, що будемо робити це й у майбутньому.

— Пане Кенні, ви є керівником міністерства з питань громадянства, імміграції та багатокультурності. Невже це означає, що у вашій країні велика проблема з цих питань?

— Я би не сказав, що це велика проблема. Навпаки — це великі можливості. Канада створювалася завдяки імміграції. Ми підтримуємо один з найбільших відносних рівнів імміграції у світі, який становить майже один відсоток населення. При населенні 32 млн. щороку 250 тис. осіб отримують дозвіл на постійне проживання. А всього, враховуючи студентів і тимчасових працівників, до Канади приїжджає 450 тис. осіб. Імміграція є важливою частиною нашої економіки, нашої історії та майбутнього країни. Тому для мене велика честь мати таку відповідальність щодо розвитку майбутнього Канади. Звісно, в зв’язку з цим ми стикаємося з деякими викликами. Нам потрібно забезпечити належну та швидку інтеграцію новоприбулих у Канаді. Історично імміграція допомогла заселити всю країну. У першу хвилю української імміграції люди поселялися в складні регіони — прерії в Західній Канаді. Але зараз понад 90 відсотків наших іммігрантів поселяються в трьох найбільших містах: Торонто, Монреалі й Ванкувері. Це створює високу щільність іммігрантів, деякі науковці вже кажуть про феномен етнічних анклавів. Тому нам потрібно моніторити такий розвиток, щоб гарантувати, аби новоприбульці не залишалися повністю в середовищі власної діаспори. Ми хочемо, щоб вони інтегрувалися економічно, а також культурно, не втрачаючи власної ідентичності в Канаді. Політика плюралізму і мультикультурності означає те, що людей заохочують зберігати ідентичність країни, з якої вони походять, а також сімейні традиції, цінності, свободу совісті, свободу релігії. Але це вони мають робити в контексті наших національних цінностей: верховенства права, гендерної рівності, рівних можливостей, поваги до інших. Такі дебати стосуються будь-якої західної країни, яка залежить від імміграції. Досі канадська модель була надзвичайно успішною. У нас немає прикладів радикалізації, що має місце в деяких частинах Великої Британії чи Франції. Але ми не можемо вважати, що це дається само собою. Тому моє міністерство зосереджує увагу на викликах інтеграції, аби забезпечити той факт, що новоприбулі отримають добру роботу і включаться в суспільне життя Канади, а не залишатимуться обмеженими в середовищі власної громади.

— Це, мабуть, дорого коштує Канаді?

— Так, це великий виклик для країни. Однак з економічної точки зору нам потрібні новоприбульці. Я став міністром декілька тижнів тому, розмовляв із представниками провінційних урядів і великих підприємств. Усі вони мені говорили, що попри економічний спад у світі, нам потрібно більше іммігрантів, щоб заповнити нестачу робочої сили. Тому ми дивимося в сторону України, бо вона є перспективною країною-джерелом кваліфікованих працівників. Наступного тижня з провінції Саскачеван прибудуть представники для того, щоб рекрутувати кваліфікованих працівників тут, в Україні. Ваша країна упродовж сотні років була основним постачальником робочої сили. І цей процес продовжується. Я знаю, що багатьом в Україні не подобається, що більш розвинута країна, як, наприклад, Канада, приваблює дуже кваліфікованих людей. Але Канада може віддячити за це багатьма способами. Ми підтримуємо в Україні важливу програму демократичного розвитку через Агентство міжнародного розвитку. Ми збільшили в Україну експорт та інвестиції. Очевидно, що ми дуже підтримуємо євроатлантичні прагнення України. Ми були першою західною країною, яка визнала незалежність України 1991 року. Ми формально визнали Голодомор і є однією з провідних країн, що активно підтримує надання Україні ПДЧ. Ми дякуємо Україні за те, що вона надає своїх найкращих синів і дочок для розбудови Канади. Ми також підтримуємо справжню солідарність з Україною політично, дипломатично, економічно, а також культурно. Наступного тижня в одному з найпрестижніших музеїв Канади — Королівському музеї — буде відкрито українську виставку.

— Чи не існують інші способи збільшення населення Канади, зокрема завдяки виплатам за народження дітей, як це робиться в багатьох інших країнах...

— Так, це слушна пропозиція. Канадські уряди часто виступають із пропозиціями підвищити рівень народжуваності. Зокрема, за допомогою фіскальних заходів. І попри те, що всі політики пропонують різні заходи заради підвищення народжуваності — люди не відгукуються на це. Відтак існуючий рівень народжуваності недостатній для заміщення населення. І тому до 2012 року 100 відсотків росту робочої сили планується забезпечити за рахунок іммігрантів. Канада, як інші розвинуті країни, не може дозволити виплачувати щедрі програми соціальної допомоги й пенсії без збільшення кількості робітників. Тому впродовж тривалого часу ми будемо дуже залежними від імміграції.

— Чи можете ви сказати, яку роль зараз відіграє у вашій країні українська громада?

— Українська громада в Канаді є найбільшою й найкраще організованою. Вона є найбільш укоріненою культурною групою у Канаді. З початку XIX століття відбулося п’ять хвиль української імміграції. Українці заселилися в провінціях із непростими умовами, які географічно нагадують деякі регіони України. Багато з них прибуло зі Львова, західних регіонів України. Однією з особливих рис української імміграції до Канади є те, що у порівнянні з іншими громадами українці зберігали свою культурну ідентичність та цілісність. Не можу не розповісти про один приклад. Колишній прем’єр із моєї рідної провінції Альберта, Ед Стельмах, за походженням українець у п’ятому поколінні, до початкової школи розмовляв лише українською мовою. Тобто він у цьому віці не знав англійської мови, яка є однією з офіційних мов Канади. І це є дуже типовим свідченням сили культури, мови української громади. Це дуже горда громада. Вони пишаються тим, що є канадцями, і тим, що мають українське походження. 21 вересня 1936 року колишній генерал-губернатор Канади лорд Твідсмюїр у місті Фразервуд, що в провінції Манітоба, сказав українській аудиторії: «Ви будете найкращими канадцями, будучи добрими українцями». Ми віримо, що можна бути патріотичним канадцем, залишаючись вірним своєму походженню та ідентичності. Ідея багатокультурності належить канадському сенатору Полу Юзеку, який був соціологом у Манітобі. 1964 року він уперше в парламенті виступив із промовою про багатокультурність як політику, яка пояснює місце для тих у Канаді, хто не ідентифікує себе з англійською чи французькою нацією. Канадські українці відіграють важливу роль у Канаді. Генерал-губернатором Канади був Рамон Гнатишин. Декілька українців були сенаторами, а деякі обіймали посади в уряді. Багато українців займають чільні місця в канадському бізнесі. Причому навіть канадські українці четвертого—п’ятого покоління зберігають свою ідентичність, навіть зобов’язання перед Україною. Дехто з них казав мені: коли ми зрештою відчуємо, що з Україною все гаразд і вона безповоротно перебуває на шляху до процвітання, то з наших плечей буде знято тягар.

— Чи означає багатокультурність, що уряд має підтримувати мови громад?

— У нас дві офіційні мови: англійська і французька, якими ми надаємо послуги на федеральному рівні. Закон про багатокультурність говорить про важливість і цінність мультикультурної спадщини і неофіційні мови меншин. Ми не фінансуємо розвиток неофіційних мов. Якщо громада хоче викладати дітям свою мову в недільних школах чи власних школах, то вона це може робити за рахунок власних коштів. Я вже згадував про виклики щодо інтеграції. Щороку ми приймаємо 44 тис. осіб із Китайської Народної Республіки, і ми хочемо бути певними, щоб вони та їхні діти знали англійську мову, аби успішно інтегруватися в нашу країну. Ми не хочемо, щоб вони залишалися в лінгвістичному гетто. Для нас важливо підтримувати дві офіційні мови як об’єднуючий фактор, дозволяючи людям вивчати рідну мову.

— Чи передбачає наявність двох мов обов’язкове знання їх державними чиновниками?

— Це дуже добре запитання. Я думаю, що кожен канадець погодився б із тим, що добре розмовляти двома офіційними мовами. Але в багатьох випадках це не здійснюється на практиці. У моїй провінції Альберта, мабуть, більше розмовляють вдома українською, ніж французькою мовою. У нас є програми, які заохочують людей вивчати дві офіційні мови. У наших федеральних інституціях це дуже корисно. Адже на вищому рівні урядової адміністрації зараз майже обов’язково необхідно володіти обома мовами.

А чи повинні урядовці говорити на мовах місцевих громад?

/B> — Так, це бажано. У нашому парламенті, здається, розмовляють 30-ма мовами. Це пояснюється тим, що багато депутатів мають різне походження. Наприклад, сенатор Андрійчук завдяки своєму походженню розмовляє українською. Тому в парламенті ми маємо справжню етнічне різноманіття, що є відображенням різних лінгвістичних та етнічних громад.