Гарячий серпень Праги

Серпень займає особливе місце в нашій історії. Перша світова війна почалася 1 числа, а на короткий період з 21 по 24 випали не менш важливі події. Достатньо пригадати пакт Молотова—Ріббентропа від 23 серпня 1939 р., який фактично дав старт другій світовій трагедії. У новітній історії є ще одна серпнева дата, про яку вже стали дещо забувати, але від цього її значення не зменшується. У ніч на 21 серпня 1968 р. радянські війська та частини п’яти інших країн Варшавського договору окупували Чехословаччину, поклавши кінець Празькій весні. Десять років тому 19 серпня почався фарс ГКЧП, результатом якого був розвал СРСР.

Є щось містичне в послідовності подій весни—літа 1968 р. і того, що сталося в нашій країні в період перебудови. Якщо відволіктися від того чи іншого нюансу суто національного характеру, то Москва 1985—1991 рр. точно повторює Прагу восьми місяців 1968. Ніби хтось хотів радянському керівництву дати зразок того, як насправді треба чинити й чого робити зовсім не треба.

КРЕМЛІВСЬКІ СТРАХИ

Реформи в Чехословаччині назріли вже давно. Післясталінська відлига до Праги прийшла зі спізненням. В інших країнах готувалися пам’ятники Сталіну демонтувати, у Празі Першотравень 1955 р. відзначився помпезним відкриттям пам’ятника вождю. Чехословаччина була однією з найбільш правовірних країн соціалістичного табору. Такою вона лишалася впродовж майже всієї хрущовської відлиги, на яку консервативні празькі комуністичні вожді Антонін Запотоцький та Антонін Новотний дивилися з погано прихованою підозрою, хоч останній, малоосвічений нудний партапаратчик, був висуванцем Хрущова. Лише після XXII з’їзду КПРС 1962 р. з центру Праги нарешті прибрали «чергу за м’ясом» — так городяни називали монумент Сталіну. На ньому композиція зображала генералісимуса на чолі цілого натовпу робітників, колгоспниць, солдатів та інших представників чехословацького та радянського народів. Друга половина 60-х рр. стали епохою розквіту мистецтва, приходу нового покоління письменників, художників і режисерів, чиї думки і творчість не вкладалися в жорсткі рамки соціалістичного реалізму. Нові віяння зачепили й партію. Комуністична інтелігенція та молоде покоління партійних апаратників хотіли, аби «старі» поступилися їм місцем. Вони домоглися свого в січні 1968 р., коли на пленумі ЦК КПЧ замість Антоніна Новотного першим секретарем обрали лідера словацьких комуністів Олександра Дубчека.

Нове керівництво не мало програми реформ, та й у більшості своїй вони реформаторами не були. Але всі розуміли, що робити щось усе ж треба. Країна чекала змін, і ігнорувати це було вже не можна. Та спочатку своє кровне, а потім решта. У верхах почалася боротьба за портфелі й посади. Як писав секретар ЦК КПЧ за Дубчека Зденек Млінарж, «...протягом цілих трьох місяців партійне керівництво вирішувало питання, пов’язані з розподілом крісел у верхівці партійного і державного апарату, і саме тому неможливо було взятися за здійснення продуманої політики реформ... Хоча керівництво партії вирішило ще в січні підготувати «Програму дій КПЧ», і вона була створена наприкінці лютого, її прийняття затяглося до початку квітня». Так було втрачено дорогоцінний час, що й обернулося трагедією в серпні 1968 р.

Ідеї Празької весни були викладені у «Програмі дій КПЧ». У ній зазнавали критики надмірна централізація та бюрократизм, підкреслювалася специфіка «чехословацького шляху до соціалізму», говорилося про необхідність демократизації та забезпечення громадянських свобод — за збереження провідної ролі компартії. Все це багато в чому нагадує радянські програмні документи часів перебудови.

Дещо сміливішою була економічна програма реформаторів, команду розробників якої очолив економіст Ота Шик, призначений віце-прем’єром чехословацького уряду. Вона передбачала введення елементів ринкового господарства за збереження стратегічного планування, відкриття чехословацької економіки для міжнародної конкуренції, розширення прав підприємств за рахунок зниження контрольних функцій економічних міністерств. Самі по собі пропозиції празьких реформаторів мали викликати велике занепокоєння Кремля. Тим більше, що щось подібне вже було впроваджено в сусідній Угорщині її керівником Яношем Кадаром — і нічого, небо на землю не впало.

Однак у Чехословаччині почалося те, що й викликало категоричне неприйняття радянського брежнєвсько-сусловського керівництва. На партійних зборах спочатку боязко, а потім все частіше стали лунати вимоги більшої демократизації. У березні було відмінено цензуру, й на сторінки газет і екрани телевізорів прорвалася навала викриттів тоталітарного минулого. Зденек Млінарж писав: «Почалася відкрита критика методів роботи КПЧ, профспілок, органів держбезпеки та юстиції, і, як наслідок, зняли з постів низку секретарів ЦК, керівників Центральної ради профспілок, міністра внутрішніх справ і генерального прокурора». Звісно, у Москві такого схвалити не могли. На засіданні політбюро Брежнєв зазначив: «Надії на Дубчека не виправдовуються, він може вилетіти, оскільки події, які відбуваються, ним мало керуються». На фоні всіх цих подій продовжували гіршати відносини СРСР із Румунією: реальною стала загроза її виходу з Варшавського договору. Міністр оборони СРСР маршал Андрій Гречко на засіданні політбюро заявив: «Тепер зрозуміло, що вони (керівники Румунії — Авт.) — за перегляд узагалі всього Варшавського договору». Та не можна було повністю виключити ефект доміно відносно інших країн-членів Варшавського договору. Критика, що лунала в чехословацькій пресі, свідчила про те, що і Чехословаччина могла піти за Румунією.

Ідеологічна ситуація ускладнилася і в самому СРСР. Посилювався дисидентський рух. «Різні письменники, — говорив на засіданні політбюро Леонід Брежнєв, — наприклад, Якир, Єсенін та інші, пишуть листи, перекручують факти, листи йдуть за кордон і передаються по Бі-Бі-Сі». Його підтримав голова президії Верховної ради Микола Подгорний: «Треба подивитися Спілку письменників. Що це за організація, до якої вступають абсолютно незрозумілі люди, що написали дві статті в газету». Голова КДБ Юрій Андропов повідомляв про демонстрацію, що готувалася, пов’язану зі справою дисидента Петра Литвинова.

Демократизація викликала небувалий підйом у широких верствах населення Чехословаччини. Люди вимагали свободи, не лише політичної, а й економічної. Письменники, поети, художники оволодівали думками народу. У своїй більшості вони ставилися до СРСР критично. Перший секретар ЦК компартії України Петро Шелест так сказав про чехословацькі події: «Попри погану інформацію в нашому друці, все ж різними шляхами розповзаються серед народу, партії факти про події в Чехословаччині». Щоб хоч якось послабити вплив подій у Празі на радянське суспільство, насамперед на інтелігенцію, в «Літературній газеті» були розміщені відповіді на статті чехословацьких письменників, зокрема, знаменитого мандрівника Іржі Ганзелки та письменника Яна Прохазки. Спершу їхні статті друкувалися поряд із відповіддю оглядача газети. Та відповіді були настільки блідими й не витримували жодного порівняння з гострим пером Іржі Ганзелки та Яна Прохазки, що потім чехословацьких письменників друкувати перестали. У радянських газетах все частіше з’являлися істеричні статті про загрозу соціалізму, про підривну діяльність західних спецслужб й їхню агентуру в керівництві КПЧ. При цьому імена Олександра Дубчека та його товаришів не називалися, проте натяки ставали все прозорішими.

Одним з головних для керівництва СРСР джерел інформації про внутрішню ситуацію в Чехословаччині були повідомлення представників прорадянського ортодоксального угрупування в КПЧ, що негативно ставилося до демократичних змін в країні. Ці діячі намагалися створити враження, що чехословацькі реформи загрожують життєвим інтересам Радянського Союзу в Східній Європі. Один з таких інформаторів, член ЦК КПЧ Гавлічек, прямо попереджав про «неминуче зближення Чехословаччини з Югославією та Румунією, яке призведе до ізоляції Радянського Союзу й ослаблення єдності європейських соціалістичних країн».

Предметом особливої тривоги Москви стала опозиційна діяльність невеликих за чисельністю політичних об’єднань КАН і К-231, що знаходилися в ембріональному стані й вимагали заборони КПЧ і суду над її колишніми керівниками. КПРС була занепокоєна також перспективою реєстрації соціал-демократичної партії, що відроджувалася в Чехословаччині. Як і раніше, Кремль хвилювала «розпущеність» чехословацьких засобів масової інформації. У них все частіше ставилися запитання: чи все було правильно зроблено 1948 р., коли комуністи прийшли до влади в країні? Чи виправдане існування однопартійної системи? Якщо Чехословаччина будує «соціалізм з людським обличчям», чи означає це, що соціалізм в СРСР, у вічній дружбі з яким продовжували присягатися Дубчек та соратники, має обличчя нелюдське?

Наприкінці червня в чехословацьких газетах було опубліковано маніфест «Дві тисячі слів», написаний письменником Людвіком Вацуліком. У ньому фактично містилася вимога до КПЧ: відмовитися від монополії на владу. Під маніфестом поставили підписи сотні відомих людей — суспільні діячі, літератори, вчені, артисти. Лідери партії вже не встигали за змінами в суспільстві. Дубчек опинився між трьома вогнями — більшістю суспільства, що вимагала продовження реформ роздратованою Москвою та консервативним крилом у власному партійному керівництві. Він намагався налагодити діалог, переконати всіх — робітників, апаратників, інтелігенцію, Кремль — в тому, що «соціалізм з людським обличчям» можливий. У Празі говорили про неформальну зустріч керівництва країни з групою відомих інтелектуалів, що відбулася на початку липня з ініціативи прем’єр-міністра Черніка. Був там і молодий драматург Вацлав Гавел. Пізніше він згадував про те, як, випивши для хоробрості коньяку, підійшов до Дубчека, щоб запевнити його: «У нас в соціалізм вірять практично всі. Навіть я, хоча мій батько був колись мільйонером...» У чехословацьких газетах і журналах нічого хорошого про Радянський Союз у ті дні не писали. Все частіше на нарадах в Кремлі піднімалося питання про можливість застосування військової сили для розв’язання кризи.

«МОРОЗ УДАРИВ ІЗ КРЕМЛЯ»

Таку назву дав своїй книзі про події празької весни Зденек Млинарж, і вона повною мірою віддзеркалює драматичні події того часу. До Москви 4 травня прибув Александр Дубчек на чолі партійно-урядової делегації. Бесіда з Брежнєвим, Подгорним, Косигіним і секретарями ЦК КПРС тривала довго — більше дев’яти годин — і викликала в Кремлі неприховане роздратування. Травневий 1968 р. пленум ЦК КПЧ, на який розраховувала Москва, не приніс жодних змін у розстановці політичних сил, навпаки, реформатори навіть зміцнили свої позиції в партії й уряді. По дипломатичних каналах у Москві було отримано повідомлення про зустріч радянського посла в Празі Червоненка з членом президії ЦК КПЧ Біляком. Цього разу він детально охарактеризував ситуацію в керівництві КПЧ, приділивши особливу увагу так званому празькому центру, куди, за його словами, входили найбільш радикальні реформатори. «Празький центр» намагається діяти в районах столиці, дискредитує Дубчека.

Відносини між КПРС і КПЧ тим часом погіршувалися й поступово досягли критичної точки. Ситуацію можна було порівняти з радянсько-югославським розривом 1948 р. У середині липня по каналах КДБ з Праги прийшов секретний лист на ім’я Брежнєва від кандидата в члени Президії ЦК КПЧ Капека. У ньому повідомлялося: «У ЦК КПЧ група з керівного складу партії оволоділа всіма засобами масової інформації і веде антирадянську й антисоціалістичну роботу». Наприкінці листа Капек прямо закликав: «Я звертаюся до вас, товаришу Брежнєв, із закликом і проханням надати братську допомогу нашій партії та всьому нашому народу в справі відсічі тим силам, які створюють серйозну небезпеку самим долям соціалізму в Чехословацькій Соціалістичній Республіці».

На черговому засіданні Політбюро ЦК КПРС 19 липня Брежнєв заявив, що у відносинах з Чехословаччиною настав новий етап. Час, за його словами, «працює не на нашу користь, проти нас. Зараз у Празі чекають на приїзд президентів Чаушеску й Тіто, йдеться про якусь дунайську змову, дунайську зустріч». Брежнєв наголосив, що КПЧ здобула підтримку в європейському комуністичному русі, а італійська та французька комуністичні партії закликали до проведення європейської наради, де дії ЦК КПЧ можуть отримати схвалення.

Політика тиску на Прагу багато в чому полегшувалася відносно нейтральним ставленням західних країн до того, що відбувалося в Чехословаччині. Зустріч з державним секретарем США Діном Раском, що відбулася 22 липня, показала: американці не хочуть втручатися в конфлікт. Раск заявив: «Уряд США прагне бути вельми стриманим у своїх коментарях щодо подій у Чехословаччині. Ми напевно не хочемо бути якось замішані чи залучені до цих подій». Політичному керівництву СРСР стало зрозуміло: реалізація «крайніх заходів» не призведе до активної протидії з боку США. Вашингтон надто сильно зав’яз у війні у В’єтнамі й не хотів додаткової конфронтації з СРСР. У цьому американська адміністрація помилялася. Саме тверда позиція в захисті Чехословаччини серйозно б обмежила вплив радянських яструбів і в майбутньому полегшила б вихід із в’єтнамської війни.

Згідно з рішеннями політбюро від 19 та 22 липня, почалося швидке практичне опрацювання «крайніх заходів». 20 липня була підготовлена перша, а 26 липня — друга редакція Декларації від імені політбюро ЦК КПЧ та революційного уряду ЧРСР про внутрішню та зовнішню політику, а також «Звернення до громадян ЧРСР, до чехословацької армії». Ці документи мали бути оприлюднені після того, як війська СРСР та інших країн Варшавського Договору увійдуть до Чехословаччини. Почався зворотний відлік часу.

Останні радянсько-чехословацькі переговори 29 липня — 1 серпня 1968 р. проходили за участю майже всього складу як політбюро ЦК КПРС, так і президії ЦК КПЧ. Вони відбулися в Чиєрні-над-Тисою. Зустріч, проте, важко було назвати переговорами в прямому значенні цього слова. В Москві вона планувалася швидше як форма масованого тиску; ставка робилася на те, щоб примусити нарешті Прагу піти на поступки та змінити свою позицію. Напередодні переговорів до політбюро надійшли майже одночасно послання від Чаушеску, Тіто та 18 європейських компартій, у яких містилося прохання не чинити дуже жорсткого тиску на керівництво Чехословаччини.

Під час переговорів найбільш агресивно повів себе Петро Шелест. Він підняв питання про статус та положення української національної меншини в Словаччині. Зайнявшись з’ясуванням, хто в чехословацькому керівництві «правий», Шелест образив члена президії ЦК КПЧ Франтішека Крігеля. Випад суттєво загострив обстановку. Косигін був змушений піти до поїзда чехословацької делегації та вибачитись за Шелеста, «який зайшов надто далеко». Хоч на переговорах обидві делегації зрештою досягли компромісу, але він виявився недовгим. Зустріч залишила в обох сторін глибоко негативне враження. Празькому керівництву на чолі з Дубчеком запропонували ще раз висловити свою позицію на багатосторонній зустрічі делегацій братських партій соціалістичних країн. Делегація КПЧ не приховувала здивування: навіщо збиратися ще раз? Але була вимушена погодитися за умови, що зустріч відбудеться на території Чехословаччини і не стане втручанням у внутрішні справи. Така зустріч на початку серпня відбулася в Братиславі. Але нічого нового вона не принесла.

Все літо готувалося вторгнення під прикриттям військових навчань. У травні — червні — навчання радянських формувань та частин; у липні — навчання військ ППО країн Варшавського договору «Небесний щит»; у липні — серпні — навчання тилових частин та підрозділів ряду західних військових округів Радянського Союзу під умовним найменуванням «Німан»; у серпні — спільні навчання військ зв’язку НДР, Польщі та СРСР. Кожного разу при цьому Москва старалася затягнути терміни навчань.

Примітними в цьому відношенні стали проведені в червні — липні безпосередньо на території Чехословаччини, командно-штабні навчання армій Польщі, ЧРСР, НДР та СРСР. Підводячи підсумки, командуючий Об’єднаними збройними силами країн Варшавського договору маршал Іван Якубовський оцінив стан бойової підготовки чехословацької армії як незадовільний та запропонував продовжити навчання, не визначивши терміну їх завершення. Після бурхливого протесту чехословацької сторони навчання були завершені, однак виведення союзних військ, і передусім радянських, з району проведення було затримано. Велика частина з них згодом не була повернута в місця постійної дислокації, а розмістилася в безпосередній близькості від чехословацького кордону.

Тим часом в Чехословаччині посилювалася ще одна тенденція, яка дуже турбувала радянське керівництво: у верхах чехословацької армії все гучніше лунали голоси за вихід країни з Варшавського договору. Ініціаторами стали Військовий інститут соціальних досліджень, Військово-політична академія імені Клемента Готвальда та відділ військово-адміністративних органів ЦК КПЧ на чолі з генералом Прхліком. Чекати більше не було можливості, і Брежнєв погодився розпочати вторгнення.

Проблеми чехословацьких реформаторів були не тільки в суттєвій військовій перевазі СРСР та його союзників. Головним все ж було те, що ніяких глибинних перетворень Дубчек та його найближче оточення не планували і до бурхливого розвитку подій виявилися непідготовленими. Не велася серйозна аналітична робота, тому оцінки дій радянського керівництва та західних країн виявилися невірними. Дубчек не хотів конфліктів як всередині свого ЦК, так і з Москвою. Але апаратними методами проблему вже було не вирішити. Потрібна була кардинальна чистка партійного, державного апарату, насамперед армії та спецслужб, буквально пронизаних радянською агентурою. Можливість озброєного протистояння вторгненню в радянських штабах навіть не розглядали, адже в аналогічній ситуації в Польщі часів «Солідарності» саме ймовірність озброєного спротиву примусила Юрія Андропова сказати: «Ліміт на інтервенції вичерпаний».

Празьку весну часто розглядають як генеральну репетицію радянської перебудови. І репетиція, і сама постановка через 20 років закінчилися фіаско для своїх авторів.