Гірка пілюля від Кюстіна

Уявіть французького чужоземця XIX століття на теренах безкрайньої євразійської імперії, який мандрує Росією та робить нотатки. Про що? Як виявиться згодом, про рабську натуру її мешканців, їхній менталітет та патологічну схильність до імітаторства. А згодом виходить книга «La Russie en 1839», яка викликає чималий інтерес та багато дискусій у культурному та політичному середовищі як Європи, так і самої «героїні» твору — Росії. Цій книзі судилося увійти в історію та «дожити» до ХХІ століття. Днями у книгарні «Є» відбулася презентація цього видання французького літератора та відомого мандрівника Астольфа де Кюстіна (1790—1857) під назвою «Правда про Росію». Книга звернула на себе особливу увагу через гостроту та справедливість — автор влучно підмічає негативні явища російського життя і дає вдалі характеристики діячів часів Миколи І. У Франції головна книга Кюстіна стала не тільки викривальним памфлетом на конкретний режим, а й соціально-філософським трактатом про державний устрій. Про вагу видання можуть довго говорити літератори, мовознавці та політологи. Але найкращу характеристику, дав свого часу, сам російський режим. Аби знівелювати ідеї маркіза Кюстіна, була розроблена легенда щодо того, що сам автор видання під кінець життя змінив свої погляди з точністю до навпаки. А російський дисидент і письменник Володимир Максимов навіть збирався написати «Антикюстін». Психологи радять: якщо людина не може позбутися чогось дуже неприємного в її житті, їй варто це неприємне поступово перетворювати на протилежне або, принаймні, змінити своє ставлення. Очевидно, цим способом скористалася російська влада — адже немає нічого простішого, аніж приписати давно померлій людині слова, яких вона не говорила. І, певна річ, правий був видавець самого Кюстіна, коли говорив: «Шалені нападки на книгу з боку росіян, а також деяких газет, які підтримують їх політику, зробили більш очевидною мужність автора — тільки правда може викликати такий гнів. Якби навіть усі мандрівники світу об’єднали свої зусилля, аби представити Францію країною ідіотів, це викликало б тільки веселий сміх у парижан. Боляче б’є той, хто влучає точно в ціль». Зрозуміло, Кюстіна неодноразово звинувачували у русофобстві, однак, як відмічає письменник і громадський діяч Михайло Слабошпицький, для подібних тверджень немає підстав. Критика маркіза-мандрівника викликана не злобою, не ненавистю до росіян, хоча вона дійсно гостра, але й дійсно справедлива. По всьому текстові Кюстіна знаходимо однакові пасажі — співчуття до бідолашного народу, якому вживлені гени рабства, який не уявляє, що то значить — не бути рабом.

«Літературно зіпсутий в хорошому розумінні чоловік», — так характеризує М. Слабошпицький Астольфа де Кюстіна. За його словами, для французького письменника характерна образність, влучність і спостережливість. Він називає Петербург казармою, яка складається із суцільних ліній та веде в нікуди, сліпа копія того, що є в Європі. Загалом, Кюстін був переконаний, що для Росії характерні ярлики, вивіски, навіть на тому, чого ще насправді немає. «Народ ще не склався, а ярлик вже існує», — пише маркіз. Усе, чого реально немає, у тому числі й владу, можна замінити красивою вивіскою.

Загалом же, як стверджує М. Слабошпицький, будь-яка історія — це тільки інтерпретація. І кожне покоління пояснює певні історичні моменти по-своєму. Так і до книги Кюстіна в різні періоди ставилися по-різному. За виловлюванням Герцена, «це найцікавіша й найрозумніша книга, написана чужинцем про Росію... Основа погляду правильна, і це страшне суспільство, і ця країна — Росія. Його око ображаюче багато бачить». У радянський період погляди Кюстіна намагалися скомпрометувати начебто «неправильною» політичною та сексуальною орієнтацією автора. Сьогоднішня російська сторона також привнесла свої родзинки. Чи думав колись Кюстін про те, що його епохальний твір називатимуть «проющенківським читанням»? «Гортаєш книгу про часи Миколи І, а таке враження, ніби йдеться про сучасні події», — характеризує сьогодні «Правду про Росію» М. Слабошпицький. Нинішнє видання він вважає лиш поодиноким якісним прикладом у сфері історичної літератури. А звернення до історії у сучасності — як відомо, запорука успіху в майбутньому, певна гарантія від минулих помилок і використання позитивного досвіду. Так і з «Правдою про Росію». Книга важлива для українців, яким долею судилося бути сусідами імперії. Також вона значима й для сучасних росіян — інколи корисно дивитися у дзеркало!