Кавказькі «полонені»

Реакція Єревана на «оксамитову революцію» у Грузії виявилася гранично стриманою. 24 листопада, коментуючи ситуацію у Тбілісі, президент Вірменії наголосив, що «кращим сценарієм для Вірменії є максимально швидке ствердження визначеності та стабільності у Грузії». Роберт Кочарян навіть дозволив собі дати пораду владі сусідньої країни, чого вірменський лідер зазвичай не робить. Він сказав, що «для відновлення згаяного знадобляться місяці копіткої роботи, активніші реформи, активна економічна політика». Попри очевидне неприйняття того, що відбувається у Грузії, 28 листопада Роберт Кочарян дав зрозуміти, що офіційний Єреван не має наміру загострювати відносини з новим керівництвом Грузії та готовий до діалогу.

Гранично стримана реакція керівництва Вірменії на події у Грузії зумовлена кількома чинниками. По-перше, у Роберта Кочаряна склалися хороші робочі й особисті відносини з Едуардом Шеварднадзе. Попри те, що більшість проблем у вірменсько-грузинських відносинах виникли саме в добу Шеварднадзе, він залишався тим більш-менш прогнозованим лідером, з яким Єреван міг вести діалог.

Іншим чинником, який, на наш погляд, вплинув на позицію Кочаряна, стало неприйняття ним сценарію, за яким був змушений піти Шеварднадзе, — неприховане втручання США. Нагадаємо, що після президентських виборів, що відбулися у Вірменії навесні цього року, коли на вулицях Єревана опозиція проводила багатотисячні мітинги протесту, Роберт Кочарян рішуче дав зрозуміти, що не буде маріонеткою. «Я ніколи не був і не буду закомплексованим президентом», — заявив він. «Я не хочу пов’язувати різницю в оцінках спостерігачів від СНД і ОБСЄ з різницею в геополітичних інтересах. Є речі, які стосуються дуже великої політики і про які краще мовчати. Так корисніше для країни. Але це зовсім не означає, що нам нічого сказати», — заявив Роберт Кочарян. Незважаючи на те, що президент Вірменії не розставив всі крапки над «i», усі зрозуміли, що саме він мав на увазі.

Третім, і дуже серйозним чинником, що вплинув на настрій Кочаряна, стало неминуче продовження невизначеності у російсько-грузинських відносинах і, як наслідок, неможливість вирішити проблеми, що мають для Вірменії життєво важливе значення. У лютому цього року президент Вірменії заявив в інтерв’ю газеті «Известия», що хотів би, щоб «відносини Грузії з Росією були навіть більш просунутими, ніж вірменсько-російські відносини». «Із Грузією у нас нормальні контакти, тим більше, що це наш основний транзитний шлях. Нам дуже хотілося б, щоб відносини Грузії з Росією були навіть більш просунутими, ніж наші відносини з Росією. Від цього ми б тільки виграли, і я впевнений, що виграв би й регіон», — наголошував Роберт Кочарян. Очевидно, що сьогодні про такий сценарій доведеться тільки мріяти. Незважаючи на різку критику на адресу Шеварднадзе, з якою виступив Путін після відставки грузинського президента, Росія виразно дає зрозуміти, що її не влаштовує ані метод усунення Шеварднадзе, ані ті люди, які прийшли до влади.

Якщо прослідити за заявами Михаїла Саакашвілі, які він робить після початку політичної кризи у Грузії, причини холодного ставлення до нього офіційного Єревана стають очевидними. Найсвіжіший приклад: 28 листопада Саакашвілі заявив, що має інформацію «про намір визнаного міжнародним терористом Ігоря Георгадзе прибути до Тбілісі з Вірменії або Аджарії». Примітно, що Саакашвілі сказав про це в контексті чуток, що мусуються протягом кількох днів, про намір частини високопоставлених військових здійснити у Грузії військовий переворот. Зрозуміло, що Саакашвілі не навів жодних доказів на підтвердження своєї інформації.

«Учень» Шеварднадзе діє на основі політики, яку проводив його попередник, — уникати вирішення проблем, в цьому випадку — вiд нездатності контролювати процеси в армії, шляхом гучних заяв про віроломні «зовнішні сили», в цьому випадку — Вірменії. Саакашвілі почав цю гру одразу після візиту Аслана Абашидзе до Єревана, який відбувся 11 листопада. Криза тоді тільки починалася, й аджарський лідер після зустрічі з Шеварднадзе у Батумі провів серію консультацій у Вірменії, Азербайджані та Росії. Михаїл Саакашвілі заявив, що Шеварднадзе збирається передати владу Абашидзе, і «частиною розробленого у зв’язку з цим плану є розпалювання сепаратизму в місцях компактного проживання нацменшин: у Квемо Картлі, де здебільшого проживають азербайджанці, і у вірменонаселеному регіоні Самцхе-Джавахеті, де дислокована 62-а російська військова база. Цю базу влада має намір повести на Тбілісі. Зараз влада проводить відповідну роботу серед вірменського населення Самцхе-Джавахеті, серед російських офіцерів», — заявляв Саакашвілі.

Спроби Саакашвілі ототожнювати Вірменію з Аджарією явно приречені на провал хоча б через ту причину, що Аслан Абашидзе і Роберт Кочарян дуже різні політики. Більш того, Аслан Абашидзе, швидше за все, не забув, що 1998 року, коли він та Едуард Шеварднадзе розглядали можливість приєднання Самцхе- Джавахеті до Аджарії, проти цього плану виступив саме Єреван, який усвідомлював, чим це може обернутися як для самої Грузії, так і для вірменсько-грузинських відносин.

Сьогодні ще зарано говорити про те, чим саме викликані подібні висловлювання Михаїла Саакашвілі. Не виключено, що їх спричинила горезвісна емоційність і непередбачуваність лідера грузинської опозиції. Однак особливості ведення політики в такому регіоні, як Південний Кавказ, полягають в тому, що будь-яке необережне висловлювання або дія, нехай навіть спростована в майбутньому, залишає глибокий слід. Тому можна не сумніватися в тому, що Роберт Кочарян не забуде спроб Михаїла Саакашвілі використати Вірменію у своїй спробі зіграти на протиріччях Росії та США щодо Грузії, які стають дедалі очевиднішими.

Попри багаторазові запевнення, керівництво Грузії не зробило нічого не тільки для забезпечення більш-менш прийнятних умов життя для вірмен, які компактно проживають у регіоні Самцхе-Джавахеті, але й не поклало край, а в деяких випадках саме виступало в ролі розпалювача міжнаціональної ворожнечі. Під час передвиборної кампанії глава регіону Болнісі, який представляє проурядовий блок, звернувся до лідера «Національного руху» Михаїла Саакашвілі зі словами: «Ти, вірменин». Саакашвілі отримав черговий політичний козир. 19 листопада він заявив, що «покарає політиків, які виступали з антивірменськими заявами».

Верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин Рольф Екеус, який відвідав Джавахетію 2002 року, заявив у своїй доповіді, що вірмени, які становлять більшість населення цього регіону, перебуває у політичній, економічній та інформаційній ізоляції. «Російська військова база в Ахалкалакі та вірменські газети є для місцевого населення єдиними джерелами інформації про події в Грузії», — зазначав Рольф Екеус. Посол США в ОБСЄ Стефан Мінікес заявив, що поділяє стурбованість комісара. Замість того щоб прислухатися до таких заяв, які цього разу робили зовсім не вірмени, Тбілісі не знайшов тоді нічого кращого, ніж поширити «дезу» про те, що на зустрічі з Екеусом вірмени Джавахетії вимагали автономії. Але й на цьому в Тбілісі не зупинилися і продовжили гру, спрямовану на зміщення акцентів. Коментуючи явно неправдиві повідомлення про те, що вірмени на зустрічі з представником ОБСЄ вимагали автономії, заступник міністра держбезпеки Грузії Лаша Нацвлішвілі назвав їх «виявом сепаратизму» і заявив, що «це питання слід розглянути в контексті комплексної проблематики світового сепаратизму».

25 вересня 2001 року прем’єр- міністр Вірменії, зустрічаючись в Єревані з уповноваженим президента Грузії у Самцхе-Джавахеті Теймуразом Мосіашвілі, запропонував Грузії розглянути пропозицію про відкриття в Ахалкалакі консульства Вірменії. Наступного дня прес-секретар МЗС Грузії Каха Сіхарулідзе заявив, що його відомство не отримувало з Єревана подібної пропозиції. 3 жовтня сам Мосіашвілі заявив, що «у Тбілісі вважають неактуальним питання відкриття консульства Вірменії в Ахалкалакі». Простіше кажучи, пропозицію вірменського прем’єра відкинули найбезцеремоннішим чином.

І нарешті, сьогодні в Грузії важко знайти людину, яка не говорить про «вірменську революцію», маючи на увазі уявне або справжнє вірменське коріння Михаїла Саакашвілі, Ніно Бурджанадзе та Зураба Жванія.

Восени 2001 року, за повного потурання офіційного Тбілісі, банда чеченських бойовиків на чолі з Русланом Гелаєвим, якому компліменти робив особисто Едуард Шеварднадзе, проникла з Панкіської ущелини до Абхазії, влаштувавши там різню місцевих жителів, у тому числі — вірменів. Замість того, щоб пояснити світові, яким чином чеченські бойовики на чолі з одним із найодіозніших польових командирів вільно пересуваються територією Грузії, представники міноборони і міністерства держбезпеки почали робити заяви про те, що до терористів у Панкісі зброя потрапляє з Ахалкалакської військової бази. Причому, зазначали вони, зброєю торгують, швидше за все, не самі російські військовослужбовці, а «особи, які працюють там на контрактній основі». Це були вельми відверті натяки на адресу місцевого вірменського населення, яке, якщо дотримуватися логіки заяв, і постачало зброю терористам.

Вірменське населення Самцхе-Джавахеті справдi виступає проти виведення російської бази з Ахалкалакі, оскільки вона фактично є єдиним можливим джерелом заробітку в регіоні.

Події в Грузії породили нову хвилю антивірменських настроїв у цій країні. Цього разу акцент було зроблено на «віроломне вірменське лобі у США», яке нібито влаштувало зміну влади в Грузії, щоб переорієнтувати великі нафтові та газові проекти на територію Вірменії. Зауважимо, що якби вірменське лобі у США мало такий великий вплив на адміністрацію цієї країни, воно, швидше за все, спочатку б потурбувалося про те, щоб нафтопровід називався не Баку — Тбілісі — Джейхан, а, умовно кажучи, Баку — Єреван — Джейхан.

Набагато абсурдніше те, що голова грузинської нафтової компанії Георгій Чантурія 28 листопада цілком серйозно взявся спростовувати заяви про те, що з приходом до влади Зураба Жванія та Михаїла Саакашвілі, які нібито лобіюють інтереси Вірменії, може змінитися маршрут прокладення нафто- і газопроводів на користь цієї країни. Якщо підходити до питання ширше, то основна проблема полягає в тому, що за дванадцать років незалежності Грузії всі без винятку політики цієї країни зробили ставку на «нову національну ідеологію» — «велику каспійську нафту». Будь-яке «посягання» на головний об’єкт нової ідеології — трубопровід Баку — Тбілісі — Джейхан, вони сприймають як особисту образу. Варто було у червні 2001 року кільком провірменськи налаштованим конгресменам виступити із заздалегідь провальним проектом резолюції, що закликала адміністрацію США розглянути можливість прокладення нафтопроводу Баку — Джейхан територією Вірменії, як у Грузії здійнялася хвиля різноманітних коментарів про «таємні цілі» цієї ініціативи, яка, насправді, була лише однією зі складових пропагандистської кампанії, яку веде у США вірменське лобі.

Слід віддати належне владі Вірменії, яка відповіла на абсурдні обвинувачення вельми прагматичною заявою — міністр закордонних справ Вардан Осканян сказав, що «реалізація проекту будівництва нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан сприятиме стабілізації ситуації в регіоні». «Після будівництва нафтопроводу Азербайджану буде складніше зважитися на силове вирішення нагірно-карабаської проблеми, оскільки Баку доведеться враховувати думку західних інвесторів, які вкладають величезні кошти у цей проект», — зазначив Осканян.

30 листопада у Санкт-Петербурзі відбулася екстрена зустріч президентів Росії та Вірменії. Прес-служби президентів поширили інформацію про те, що Путін і Кочарян обговорювали питання двосторонніх відносин. Не треба бути особливо догадливим, щоб зрозуміти, що головною темою переговорів двох президентів була саме ситуація в Грузії, можливі сценарії її розвитку й адекватні дії Росії та Вірменії. Які рішення прийняли на цій зустрічі, ми, швидше за все, ніколи не дізнаємося. Неспростовним є лише той факт, що поки обидві країни готуються до найгіршого варіанту розвитку ситуації в Грузії. Після фактичного виходу Аджарії зі складу Грузії нас можуть чекати не менш драматичні події в інших грузинських регіонах, особливо в тих, де більшість населення становлять національні меншини. Вірмени Джавахетії виявили максимум терпимості до нової влади Грузії. Однак чи надовго вистачить цього терпіння, залежить сьогодні тільки і тільки від Саакашвілі та компанії. Їм і карти в руки...