Київ і Москва: відмінність і схожість
На мене вчора у «Фейсбуку» багато хто накинувся мало не з кулаками, коли я почав писати про те, як багато схожого між українським протестом — якщо дивитися на нього зсередини, з київського Майдану, — і московськими білострічковими подіями зими 2011—2012 років. Наполягаю, що схожість дуже велика: перш за все, в чудовій атмосфері єднання, солідарності, загального пориву і загального натхнення десятків і сотень тисяч людей. І тут — як і тоді в Москві — у величезному натовпі почуваєшся в абсолютній безпеці: люди неагресивні, а навпаки, доброзичливі, навіть ввічливі одне до одного. Для них ці події — радість, привід проявити свою солідарність і свою повагу до співгромадян. Ніякого безрадісного, насупленого, похмурого розлючення ти тут зовсім не відчуваєш. Натомість знову і знову натрапляєш на дивовижні сцени щирої допомоги товаришу, взаємної підтримки, щедрої дружелюбності.
Тому, коли бачиш кадри кривавих побоїщ, які тут відбувалися кілька днів тому, коли читаєш, скільки людей серйозно постраждало, скільки було поранених, із якою звірячою жорстокістю поліція била демонстрантів і навпаки — з якою скаженою люттю кидались на поліцію маніфестанти, розумієш: щоб у цьому натовпі добитися жорстокості і крові, потрібні спеціальні, усвідомлені, розраховані зусилля. Дивлячись на Майдан сьогодні, легко повірити у повідомлення про бойовиків із «Братства», партії «тутешнього нашого Лімонова», як про нього відзиваються українські журналісти, — провокатора Дмитра Корчинського, про найманих гопників-»тітушків», яких спеціально натаскують на вміння підбурити, розлютувати, дезорієнтувати натовп, а потім вправно вислизнути із зони зіткнення. І так само віриш, що й поліція навмисно йшла на якомога тяжчі наслідки агресії, що людей не стільки розсіювали, витісняли із охоронюваної зони — скільки блокували і навмисно били і калічили там.
Так, саме: треба було ДУЖЕ ЗАХОТІТИ, аби тут відбулося криваве місиво, треба було ДУЖЕ ПОСТАРАТИСЬ, щоб воно почалося. Знайшлись професійні, майстровиті люди, які і захотіли, і постаралися. Знайти б тепер протестантам їх...
Отже, всі розмови, ніби головна різниця між двома протестними рухами — в тому, що московська «маса» млява, розслаблена, благодушна, боязка, розпещена, а українська сувора, відважна, зосереджена, цілеспрямована, рішуча, — пустопорожні. Настрій в обох столицях дуже схожий, «інтонація» протесту дуже пізнавана для того, хто пам’ятає московські події дворічної давності, мотиви величезної більшості людей, що ламають звичний ритм і спосіб життя і виходять на вулицю, — одні й ті самі. І причини, які виводять на протест тих, хто ще вчора і сам не міг би запідозрити в собі цієї енергії і цієї пристрасті, — знову такі самі, незважаючи на різницю в гаслах, у словах. У Москві люди виходили на вулицю зі словами і з плакатами «Ми хочемо чесних виборів!». У Києві люди виходять на вулицю зі словами і з плакатами «Ми хочемо стати частиною Європи!».
Український протест не валиться вниз із такою швидкістю, як московський.
Але виводить їх на вулицю насправді одне й те саме: люди поступово починають розуміти, навіщо їм свобода. Їм потрібні зміни, потрібна перспектива, а довіри до влади не залишилося зовсім, замість неї — презирство і ненависть до «начальства», яке дуже широко розуміють, яке краде, бреше, шахраює у всіх на очах, зовсім уже нікого і нічого не соромлячись. І не говоріть мені, що у московського протесту були смішні «хипстерские хотелки», а в українського — серйозні «громадянські цілі і завдання». Там і тут хочуть одного: вигнати з влади негідників і лицемірів, повернути надію на краще завтра. Що вже серйозніше і важливіше.
А тепер про відмінності.
Перше і, можливо, головне: ЗАВЗЯТІСТЬ І ТЕРПІННЯ ЛЮДЕЙ. Український протест не валиться вниз із такою швидкістю, як московський. Тенденція і тут розвивається хвилеподібно — зі своїми спадами і підйомами. Але такого, щоб на завтра після першого ж докладеного спільного зусилля величезна кількість учорашніх протестантів починала ридати про те, що «ну, ось, знову нічого не вийшло», і замість продовження загальної роботи починала зводити одне одного істеричними з’ясуваннями, хто чого кому більше злив, хто перед ким сильніше винен, хто кого почому продав, — і все це не злізши з дивана, не знімаючи фланелевої піжами, — тут не видно.
Друге: присутність у протесті ЧИННИХ ВПЛИВОВИХ ПОЛІТИКІВ як лідерів, що мають можливість — і бажання — конвертувати енергію вуличних маніфестантів у практику політичних процедур. Мені за ці дні знову і знову доводиться чути від колег, які добре орієнтуються в тутешній ситуації, як сильно Яценюк, Кличко, Тягнибок та інші опозиціонери ув’язані у різні владні структури і комбінації, як вони скуті давніми відносинами з Януковичем, з урядом, зі спецслужбами, як вони нескінченно рахують і перераховують, що їм буде вигідніше, як їм буде безпечніше. Але: сьогодні вони на мітинговій трибуні — а завтра на трибуні парламенту. Вони безпосередньо звертаються до будь-яких посадових осіб країни, вони самі — безперечна частина національної політичної еліти, до їхньої думки зобов’язані дослухатися дипломати, лідери іноземних держав, світові політичні інститути. Яку подвійну чи потрійну гру вони не вели б — наявність цього рупора для проголошення волі протестувальників, постійна взаємодія (хоч і дуже непроста на практиці) між «натовпом» і «солідними політиками» дуже важлива.
До речі, щодо «протестних технологій». Ви й далі реготатимете з того, як у Москві протестні події розвивалися на тлі переговорів із мерією, а українські маніфестанти — о, да! — ставлять владу накарачки як хочуть і дозволу ні у кого ні на що не думають запитувати. Ну, валяйте, кривляйтесь далі. Від того, що ви не знаєте, хто і як приймав рішення віддати протестувальникам будівлі Київської міської адміністрації і Будинку профспілок (ці будівлі досі слугують протестувальникам базою, місцем обігріву, відпочинку, «оправки», а інколи й ночівлі, вони повні людей, які поводяться, вражаючим чином, дуже дисципліновано і делікатно — жодних руйнувань, жодних крадіжок, мародерства, вандалізму...), хто дозволив прибрати автомобільний рух із центру міста, хто розставив регулювальників і поліцейські кордони так, щоб протест продовжувався, а місто функціонувало практично буденно, — аж ніяк не випливає, що цих домовленостей між протестувальниками і владою насправді не було.
І третє: ви помітили, що я в цьому тексті жодного разу не вжив слово «Росія», а лише «Москва»? УКРАЇНСЬКИЙ ПРОТЕСТ — ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИЙ. Події розгортаються здебільшого в Києві (хоча тепер уже зовсім не тільки в ньому — почитайте про Львів, про Івано-Франківськ, там вражаючі відбуваються справи) — але насправді процес, звісно, всеукраїнський. У ньому стикаються різні позиції, ставлення більшості населення в різних частинах країни сильно різняться, інтереси західних областей і східних «міст-заводів» бувають і протилежними — але саме країна, вся країна переживає наразі щось важливе. Ну, а в Москві... Та ви, загалом, усе знаєте й без мене.
03.12. 2013 р., www.colta.ru
