Лариса КАДОЧНИКОВА: «Театр — ревнивий чоловік, який не пробачає зради»

В юності артистці-початківцю Ларисі Кадочниковій запропонували взяти загадковий і звучний сценічний псевдонім — Кадо. Вона не зробила цього, й інколи замислюється, як склалося б її життя при позитивному рішенні. Адже відомо, що ім’я впливає на долю. Сьогодні про це можна лише здогадуватися, але чи варто?.. Можливо, тоді не було б чудових вистав Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки — «Насмішкувате моє щастя», «Філумена Мартурано», «Священні чудовиська», «Інтерв’ю в Буенос-Айресі» та інших, що стали знаковими саме завдяки талановитій актрисі з екзотичною красою і довгим прізвищем — Кадочникова?.. Хто знає, мали б такий неймовірний успіх фільми колись відомої кіностудії імені Олександра Довженка — «Тіні забутих предків», «Білий птах із чорною ознакою», «Криниця для спраглих», що відкрили кіносвіту українську зірку на ім’я Лариса?.. Утім, сьогодні вже нікого не здивуєш висловом, що історія не має умовного способу, і факт залишається фактом: Україна має пишатися, що в країні живе й працює актриса Лариса Кадочникова.

— Ларисо, напередодні Всесвітнього дня театру гріх не запитати, коли ви вперше ступили на театральні підмостки, і де це сталося?

— Мені казково повезло. У 1961 році я закінчила ВДІК і абсолютно випадково пішла зі своїм однокурсником у недосяжний тоді, неймовірно популярний театр «Современник», де він повинен був «показатися» на амплуа соціального героя. По-дружньому — хлопець просто попросив підіграти йому. У комісії — усі провідні актори театру: Галина Волчек, Ігор Кваша, Євгеній Євстигнєєв, Лілія Толмачова... Приятель мій страшенно хвилювався, а я серйозно ситуацію і не сприймала: була абсолютно впевнена, що мене за жодних обставин у цю трупу не візьмуть — адже в «Современнике» було стільки першокласних актрис. Більше того, я навчалася на кіноактрису і вже стала щасливою володаркою розподілу на кіностудію імені Горького. Ми розігралися, «авторитети» почали реагувати на наші репліки, навіть сміятися, а після закінчення показу несподівано пролунали оплески! Потім Волчек відкликала мене вбік і запитала, чи не хочу працювати в їхньому театрі. «Мрію!» — не повірила я власним вухам. «Вас прийнято в трупу...» А мого однокурсника не взяли, і мені було тоді перед ним дуже незручно.

— І звідки ж у дівчини, яка виросла в артистичній сім’ї (мама — актриса Ніна Алісова, тато — режисер Валентин Кадочников), був комплекс невпевненості у власних силах?

— Це правда. Я виросла у творчій атмосфері. Але з дитинства мріяла стати балериною. Мені здавалося, що дуже добре танцюю — ну просто, як Уланова! (Сміється.) Коли приходили гості, розсаджувала їх і примушувала споглядати мої танці. А потім у мене у голові паморочилося, і я падала. Урешті-решт, мама заборонила мені навіть думати про кар’єру балерини. Не хотіла вона, щоб я була і драматичною актрисою — дуже добре знала, наскільки важкою є ця професія. Коли настав час для вступу, вона мені не допомогла. Як і кожен абітурієнт, я бігала по всіх театральних вузах. І «добігла» до ВДІКу. А там тисяча осіб на одне місце! І от на якомусь з останніх іспитів іду я непевною ходою в черевиках на високих підборах назустріч екзаменаційній комісії, підбор зрадницьки підвертається, і хтось із екзаменаторів каже: «Так, на жаль, ви не дуже схожі на свою маму. Ну, заспівайте що-небудь...». Я заспівала, потім танцювала, і все-таки пройшла за конкурсом. Тепер-то розумію, що це рішення вони прийняли більше за інерцією: у боязкому дівчатку з переляканими очима складно було розпізнати хоч якісь акторські здібності.

— Ви справді були боязкою?

— Надзвичайно. У дитинстві я — соромлива, дуже худенька, з довгим носиком, прямим волоссям і такими ж віями — відчувала себе «гидким каченям». Брат Вадик (відомий російський оператор Вадим Алісов. — Авт.) був дуже гарний із себе, схожий на маму, і це було предметом моєї заздрості.

— А хто з гостей, які бували у вашому будинку, запам’ятався «гидкому каченяті» більше за всіх?

— У нас справді завжди збиралися галасливі компанії. Часто приходили в гості актори театру імені Вахтангова — веселі, дотепні. Добре пам’ятаю чудового оператора Юрія Єкельчика. Він мене дуже любив і якось (мені було років 9—10) сказав мамі: «Ніно, твоя дочка буде дуже гарною жінкою і стане актрисою». Ці слова запали мені в душу. А ще в нашому будинку жили всі знаменитості — зірки кіно, як зараз кажуть. Тамара Макарова, Іван Пир’єв, Марія Ладиніна, Сергій Герасимов... Одного дня ми з мамою побували в гостях у Макарової і Герасимова. Їхня величезна й красива квартира мене шокувала. На мою думку, це був справжній палац, а Тамара Федорівна — королева. Ми тоді жили досить бідно, у мене навіть письмового столу не було, і уроки я робила на підлозі. Тато помер дуже рано, в 29 років. Мама залишилася з двома дітьми. Багато працювала, гастролювала, і нас, по суті, виховувала бабуся.

— І все-таки, не зважаючи ні на що, гени взяли своє — ви закінчили ВДІК, грали в театрі «Современник», про який, напевно, марили всі — й актори-початківці, й метри, але пропрацювали там усього кілька сезонів. Виїхали до Києва. Вчинок на той час вельми неординарний...

— Справді, я пропрацювала в цьому унікальному театрі, що зібрав тоді, напевно, всіх найбільш талановитих і зухвалих акторів, три роки. Початок 60-х, в «Современнике» — щоденний аншлаг, нічні черги за квитками. А я грала з Михайлом Козаковим, Олегом Єфремовим, Тетяною Дороніною! Атмосфера в студії була неймовірна: ми там буквально жили, насилу розлучаючись на кілька годин. Мабуть, це був найпрекрасніший час у моєму житті: мене любили в театрі — я всіх любила. І жодної заздрості! Сьогодні ти граєш епізодичну роль, завтра — героїню. На «примадонництво» в «Современнике» не було й натяку — на ньому закінчується справжній театр.

Але я все ж таки пішла з нього, і не зважаючи ні на що, не шкодую про це: значить, так було записано в Книзі Доль. Один невідомий мені тоді режисер з України запропонував Юрієві Ільєнку (на ті часи — операторові та моєму чоловікові) роботу. На зустріч із ним ми пішли разом із Юрою. Виглядав незнайомець вельми екстравагантно: у чорному костюмі та чорному капелюсі, він, як зараз прийнято говорити, особа кавказької національності, сидів посеред тротуару на чорній валізі (сміється), а побачивши мене, схопився та закричав: «Це Марічка! Лише вона повинна грати Марічку!». Режисером був Сергій Параджанов, а сценарій фільму, який він дав прочитати Ільєнкові, — «Тіні забутих предків». І ми виїхали до Києва. Не знаю, як склалося б моє життя в Москві, але тут я була щаслива. Працювала у найталановитіших режисерів — Мащенка, Бійми, Віктюка, Рєзниковича, так що на долю мені гріх скаржитися.

«Для Польщі Параджанова тоді відкрив журналіст Януш Ѓазда. Він очолював кіночасопис у Варшаві й багато писав про «Тіні забутих предків». Фільм підкорив його назавжди, і він де лише міг розповідав про нього. Одного дня Януш приїхав до Києва з дружиною Люцією, теж журналісткою, яка привезла в подарунок Сергієві старовинний годинник своєї бабусі — дзвіночок, який висить на ланцюжку. Вони поїхали на студію, і при зустрічі з Сергієм Люція урочисто вручила йому дарунок. Сергій був у захваті. Люція та Януш пішли дивитися матеріал якогось режисера, а Параджанов хвалився дарунком перед кіношниками.

У цей час я проходила студією і зустріла його. Побачивши мене, Сергій тут же крикнув: «Ларисо! У мене для тебе є дарунок» і надів мені на шию цей годинник. Я поняття не мала, що це. За годину випадково стикаюся на студії з Янушем і Люцією та показую годинник. Не можу передати обличчя цієї жінки. Вона була так приголомшена й ображена, що мало не виїхала того ж дня до Варшави.

Дізнавшись про всю історію, я намагалася віддати годинник, але Люція категорично відмовилася. Януш і Люція довго не могли пробачити цього вчинку Сергієві, але такий був Параджанов. Його потрібно було або приймати таким, яким він був, або взагалі не спілкуватися.»

— Колись я вже ставила вам це запитання. Хочу дізнатися, чи не змінилося щось за минулі роки. Ви фаталіст? У передбачення, пристріт, віщі сни ви вірите?

— У сни вірю. Не пам’ятаю, чи розповідала?.. Двічі мені приснився майже один і той же сон. Я вчилася в інституті й уже познайомилася з Юрієм Ільєнком, але особливої уваги на нього не звертала. І раптом мені привиділося: біжу берегом моря і тримаю за руку Юру. Сонце, водна гладінь, пісок! Світлий, гарний, але головне — абсолютно несподіваний сон. А за декілька днів Ільєнко мені освідчується. Минуло багато років. Я вже була вільна. До театру імені Лесі Українки прийшов новий директор Михайло Саранчук. Ми були ледь знайомі, до того ж він — одружений. І раптом — сон: ми з Михайлом біжимо вздовж моря, взявшись за руки! Прокинувшись, подумала: «Що за марення!» А за деякий час ми закохуємося один в одного. І ось уже майже 30 років — одна родина.

Я дуже важко переживала розрив з Ільєнком. Навіть уявити собі не можу, як склалося б моє життя, якби не Михайло. Він мене врятував: залишив улюблений театр, щоб я могла працювати в ньому. Присвятив своє життя мені, і досі, прокидаючись вранці й бачачи його, я дякую Господу, що зустріла цю людину. До речі, останнім часом і сни (маю на увазі, яскраві, провидницькі) мені не сняться. Або я їх просто забуваю. Думаю, це тому, що почуваю себе з чоловіком спокійно і надійно.

— Вже неодноразово, з різних джерел чула романтичну історію ваших стосунків з Іллею Глазуновим. А хто був першим коханням?

— Перше справжнє кохання заполонило мене на другому курсі. У Москві відкривалася виставка. Іллі Глазунова. Молодого, але вже відомого художника. Ми з мамою пішли на вернісаж. Відвідувачів була незчисленна кількість, і раптом до мене підбігає молода жінка й каже: «Дивовижні очі! Підемо, я вас познайомлю з Іллею Глазуновим. Це мій чоловік». Підходимо. Знайомимося. Глазунов говорить мамі безліч компліментів: мовляв, ви дивовижна актриса, красуня та інше. Потім звертає увагу на мене: «Які чудові очі у вашої доньки! Я хочу її написати». За пару днів я вже позувала йому, і в нас відразу ж розпочався бурхливий роман. Три роки тривали ці абсолютно фантастичні стосунки — зі стражданнями, муками, сльозами.

— Чи не тоді ви почали малювати?

— Ні, Ілля взагалі гамував подібні бажання. Вважав, що я талановита акторка. Познайомив мене з Ефросом. І я почала репетирувати «Щоденник Анни Франк». В американській амбасаді представив кінематографістам із Голівуду: вже наступного дня вони приїхали до ВДІКу, зробили фотопроби та запропонували підписати контракт із жаданою «фабрикою мрій». Але, на жаль, — часи були не ті. А потім я зрозуміла безперспективність цього роману. Розлучатися з дружиною Ніною, яка, до речі, знала про наші стосунки і навіть заохочувала їх, він не збирався. «Ти — небо, — писала мені Ніна. — А я — земля». Вона була чудовою й дуже відданою Глазунову людиною, я — віддушиною. Він потім усіх жінок малював із моїми очима. Ілля був талановитий, добрий і, в той же час, дуже жорстко підпорядковував собі інших. Міг увірватися під час лекції до аудиторії, сказати: «Йди сюди!», — я схоплювалася й бігла, як зазомбована. Багато років опісля зустріла його на виставці: зовсім не той Ілля Глазунов. Хоча й залишається генієм. Думаю, те, що в юності мені довелося зіткнутися з цією людиною, і дало поштовх до того, що я стала хорошою акторкою. Саме це спілкування, а навіть не мамин вплив.

«Малюю я швидко, поки не охолонуло почуття, поки уява гуляє без повідця, інколи просто замальовую свої сни... І ще — напевно, це відразу помітно з малюнків — я дуже люблю цирк. Коли туди потрапляю, роблюся дитиною. Мені здається, що цирк — це символічна розповідь про нас, артистів.»

— Згадаємо ще раз, що завтра всі ваші колеги з цеху відзначають Всесвітній день театру. Наскільки, на думку хорошої, затребуваної актриси Лариси Кадочникової, сучасний театр відрізняється від того, в якому вона робила перші професійні кроки?

— Це різні полюси. Театр початку 60-х ближчий до системи Станіславського, попри те, що в радянські часи в репертуарі віталися п’єси типу «Сталеварів» або ідеологічні оди Брежнєву, наприклад. Грати в них було безумством. Хоча, заради справедливості, повинна зауважити, що існувала й дуже хороша драматургія — Віктора Розова, Олексія Арбузова. Режисери насилу пробивали тоді постановки класичного репертуару. Як рідкісні діаманти, з’являлися на сцені Мольєр або Шекспір... Сьогодні ж сучасної драматургії акторам практично не пропонують. А ось класику можна ставити будь-яку. Але дуже гостро стоїть питання з режисурою. З метаннями майстрів — як ставити п’єсу: пропускаючи через душу чи втілювати у витіювату форму. Або поєднувати ці два підходи. Росіяни останнім часом тяжіють до вишуканої прибалтійської манери режисури — запрошують на постановки Еймунтаса Някрошуса, Алвіса Херманіса (буквально днями до Києва приїжджав Театр націй із виставою «Розповіді Шукшина», де зайнятий іскрометний Євгеній Миронов, і його із захватом приймала й публіка, і професіонали). Їхні вистави хороші, безперечно, але, мені здається, вихідці з прибалтійської театральної школи все-таки надмірно захоплюються формою, а горезвісна «слов’янська душа» залишається дещо осторонь.

— Із київських режисерів можете кого-небудь виділити?

— У першу чергу, звичайно, Михайла Юрійовича Рєзниковича, з яким дуже багато працювала. Наприклад, вистава «Насмішкувате моє щастя», де граю Ольгу Кніппер-Чехову, протягнулася крізь усе моє життя. Чудова п’єса, і за роки, які мене з нею пов’язують, Антон Павлович Чехов став для мене таким рідним, що інколи складається враження, ніби переграла всі чеховські образи (адже сама Кніппер-Чехова грала і в «Дяді Вані», і в «Чайці», і у «Вишневому саду»). Це чудово! Вважаю, що «Насмішкувате моє щастя» — одна з найкращих вистав театру. Була, є й буде, поки ми живі.

Мені дуже сподобалося працювати з Аллою Рибіковою. Вона — перекладачка і знавець німецької драматургії — поставила на малій сцені нашого театру цікаву та жорстку виставу за п’єсою швейцарця Лукаса Берфуса «Сексуальні неврози наших батьків». Алла й сама сучасна людина, і тонко відчуває віяння часу, на відміну від деяких інших своїх колег.

У театрі імені Івана Франка багато цікавих експериментів. Остання вистава, яку я бачила, «Одруження» талановитого Валентина Козьменко-Делінде. Колись він поставив «Кар’єру Артуро Уї» — геніальну виставу з Богданом Ступкою в головній ролі. Я була приголомшена тією постановкою. Потім він виїжджав працювати до Чехії, приїхав, щось робив, але вибуху не було. І раптом «Одруження»! Це ансамблева вистава — Богдан Бенюк грає феєрично! Я отримала величезне задоволення — нарешті, побачила справжнє гоголівське «Одруження»! Приголомшливо!

Дуже сильний режисер Дмитро Богомазов. Узагалі, мені здається, щастя, що з театром в Україні не сталося того, що сталося з кіно. Ті численні серіали, які виробляють нові кіностудії, дивитися неможливо! Я деколи й хочу це зробити — адже там часто зайняті наші актори (і слава Богу, що вони затребувані), але вмикаю телевізор, і мені стає недобре! Бо сама мала щастя працювати з великими режисерами, які знімали справжнє кіно. Нинішнє ж настільки бездарне!.. А до театру люди все-таки тягнуться — зали повні, і не лише на гастрольних виставах.

«Олег Єфремов у театрі на зборах навіть оголосив, що випадково в Мінкульті він зустрів Сергія Бондарчука і той сказав, що Наташу (фільм «Війна та мир». — Авт.) гратиме Кадочникова. І ще Єфремов сказав, що він дуже радий і, звичайно, відпустить мене на зйомки.

Але минув деякий час, із студії, з цієї знімальної групи перестали телефонували. Я чекала-чекала і одного прекрасного дня, пересиливши себе, набрала номер групи. У милої асистентки, яка мене обожнювала, запитала напростець: «Як справи? І особисто, як мої?» Вона довго м’ялася і сказала, що Наташу знайшли. Це балерина Людмила Савельєва.

Я кинула слухавку, гірко ридала. Але зі мною був театр, чудовий колектив став мені підтримкою, і я поступово вийшла з цього стресу».

— Чула, що ваша мрія поставити власну п’єсу про кохання Жорж Санд і Фредеріка Шопена близька до втілення?

— Вона сподобалася Михайлу Юрійовичу Рєзниковичу, він був готовий узяти п’єсу до нашого театру. Режисер — Микола Павлович Мащенко. Він переписав деякі сцени, підсилив чоловічу лінію. Але нічого не сталося! Криза, а вистава витратна: аби відтворити атмосферу того часу і суспільства потрібні дорогі костюми... Я й до польського посольства зверталася, і до французького культурного центру, навіть вихід на Комеді Франсез знайшли, але все безрезультатно. Матеріал подобається, дякують за інтерес до цих осіб. Далі — ні туди, ні сюди... Навіть те, що нинішній рік проголошений ЮНЕСКО Роком Шопена, не допомагає. А шкода. Це красива історія кохання та непростих взаємин генія Шопена і просто талановитої людини Жорж Санд, і мені дуже хотілося зіграти роль цієї дивної жінки...

— До речі, про розподіл ролей у театрі. Даний процес завжди був вельми хвилюючим у середовищі акторів, і нерідко той, хто отримував головну або просто цікаву роль, наживав собі прихованих і явних ворогів. Ви дружите з ким-небудь із колег?

— Ні.

— Це принципова позиція?

— Розумієш, у чому річ... Ось у «Современнике» ми дружили з Ніною Дорошиною (фільми «Любов і голуби», «За сімейними обставинами». — Авт.) — і досі листуємося з нею. Вона також говорить, що окрім мене, з близьких друзів у неї — лише ще одна пітерська актриса. Уяви ситуацію: ще до приходу в театр я переглянула виставу «Голий король», у якій була задіяна і Дорошина. Закохалася в неї, уявляла, що і я могла б зіграти принцесу. Коли мене зарахували до трупи «Современника», ми з Ніною якось відразу прив’язалися одна до одної. І одного дня я розповіла їй про свою давню мрію. А вона раптом каже: «Так у чому річ? Піду до Єфремова — попрошу». І пішла! Мене ввели у виставу. Потім «П’ята колона» за Хемінгуеєм. Ніна Дорошина грає марокканку. Та ж ситуація — і вона знову замовила за мене слівце. Уявляєш?! Ця риса характеру в театрі взагалі не існує! Ніна — дивна, безкорислива людина.

— Або самодостатня, упевнена у своєму обдаруванні, коли відсутня заздрість і хочеться зробити добро близьким людям?..

— Цілком вірно. Я була закохана в неї як в актрису, наслідувала їй. У нас навіть збереглися фотографії, де ми — одне обличчя, хоча в житті не схожі абсолютно. А в Києві ми дружили з Тонею Лефтій («Як загартовувалася сталь», «Захар Беркут», «Кам’яний хрест». — Авт.). Вона зараз живе в Австралії. І я також захоплювалася нею — і як жінкою, і як актрисою. І також трохи копіювала її стиль. Ми ходили по студії в однакових шапочках, у нас була ідентична вага і навіть тиск! (Сміється.) Вона мені так подобалася! Я вважала її досконалістю. І дружили ми по-справжньому. Не так давно Тоня приїжджала до Києва з сином — він у неї дуже хороший музикант. Органіст, здається. Ми зустрілися. Це абсолютно інша людина. Ні, вона не зіпсувалася, просто стала абсолютно іншою.

В інституті ми були близькі з Наталею Кустинською. А нещодавно, коли в Москві відкривалася виставка моїх малюнків і я запросила її, Наталя не прийшла. Я зрозуміла, що вона не хоче підтримувати будь-які стосунки. Був період, тісно спілкувалися з Тамарою Сьоміною. Але справжніми подругами вважаю лише двох — Ніну Дорошину і Тоню Лефтій.

У театрі ж у мене з усіма хороші, рівні стосунки, але не більше.

— Гіпотетична ситуація: ви повинні однією фразою пояснити людині, яка вперше чує про це явище, що таке театр.

— Скажу словами мого педагога Ольги Іванівни Пижової: «Театр — ревнивий чоловік, який не пробачить зради...» (Сміється.)

P.S. І на десерт — не по суті, але дуже вже цікаво. Ларисо, чому ви не користуєтеся мобільним телефоном?

(Весело сміється.) По-перше, я в техніці абсолютний профан, плутаюся в кнопках, нікуди не додзвонююся. У мене є мобільний: чоловік налаштував його так, що, натискаючи на якусь одну клавішу, можу зв’язатися з ним. Мені цього вистачає. Тому що (це по-друге), Михайло, по суті, мій зв’язок із зовнішнім світом.

Вам можна лише позаздрити.

НАЙБІЛЬШ ВІДОМІ РОБОТИ В ТЕАТРІ:

ВИБРАНА ФІЛЬМОГРАФІЯ: