Лебедь таки взяв Красноярськ

Відставний генерал Олександр Лебедь здобув перемогу на виборах губернатора Красноярського краю минулої неділі. У другому турі, залишившися «віч-на-віч» із протеже Єльцина, колишнім губернатором Валерієм Зубовим, Лебедь набрав, за попередніми даними, 57 відсотків голосів, його суперник — 38 відсотків. Лебедь довів на практиці, що він може суперничати з Єльциним і перемагати його. Поки що в масштабах «окремо взятого краю».

Після першого туру виборів, коли Лебедь несподівано для багатьох у Москві вирвався на перше місце серед багатьох претендентів, набравши 45 відсотків, проти бунтівливого генерала було мобілізовано всі сили. Для того щоб підтримати Зубова, до Красноярська виїхали (подейкують, що на особисте прохання Бориса Єльцина) Алла Пугачова та Людмила Зикіна. «Партія влади» наголошувала на тому, що генерал у Сибіру — чужак і використовуватиме посаду губернатора і весь Красноярський край лише як трамплін для перемоги на президентських виборах 2000 року. На ці закиди Лебедь відповів, що дійсно стартуватиме у президентській гонці, але тільки за умови, що під його керівництвом Красноярський край стане якщо не квітучим, то таким, що поступово розквітає.

У намаганнях зупинити Лебедя «біля воріт» Красноярська об’єдналися не лише «партія влади», а й жириновці та комуністи. Щоправда, обласна організація останніх порушила принципи демократичного централізму — попри заклик Геннадія Зюганова підтримати в другому турі Зубова, місцевий обком закликав на голосування прийти, але викреслити обох кандидатів. Так зробив кожний двадцятий виборець. Володимир Жириновський у притаманній йому толерантній манері зауважив, що з «таким обличчям генералу краще бути начальником у в’язниці». Але навіть і це не допомогло.

На думку багатьох аналітиків, перемога Лебедя в Красноярську не тільки і не стільки його особистий здобуток, скільки програш влади. Виборці голосували в першу чергу не «за», а «проти». Комуністи ж і жириновці виступили проти генерала саме тому, що він, блискавично набираючи силу, загрожує вирвати у них значну, а можливо, й більшу частину електорату, традиційно налаштованого проти нинішньої влади. І не в масштабах одного краю, а всієї Росії.

«Уряд народної довіри», який у разі перемоги пообіцяв сформувати в краї Зубов, мав включати колишнього першого секретаря місцевого обкому брежнєвських часів Петра Федірка — як символа єднання «демократів» єльцинського призову із партноменклатурниками епохи застою.

Цей красноярський блок, що все ж не зміг утримати владу, може стати прообразом блоку загальноросійського — із участю в «оновленій і збагаченій» команді Єльцина, наприклад, колишнього прем’єра СРСР Володимира Рижкова. Але цілком можливо, що доля такого блоку в Москві нічим не відрізнятиметься від сумного для влади красноярського підсумку.

Зюганов назвав підсумки виборів у Красноярську «нещастям» для Росії і сказав, що Олександр Лебедь іде до влади тим самим шляхом, що й Борис Єльцин, який здобув її на хвилі протестів проти безвольного Михайла Горбачова.

Отже, феномен Лебедя створила значною мірою сама влада. Генерал, який не має послідовних поглядів практично із жодного питання і здійснює круті ідеологічні повороти, має чи не єдину, а зате дуже велику за нинішніх умов перевагу — реноме сильної, вольової людини. І саме слабкість і непослідовність влади, переконання, що «далі так жити не можна», штовхають пересічного росіянина в обійми Лебедя.