Мілошевич проти Тіто
У Белграді портретів уже було набагато менше: їх змінили фотокартки президента Сербії Слободана Мілошевича… Іще залишався час до гасла про «всіх сербів в одній державі», ще можна було тільки передбачати сербсько-хорватську та боснійську війни, ще не можна було собі уявити різанини в Косово. Однак портрети нового вождя вже обіцяли майбутні випробування… У Приштині їх, до речі, не можна було побачити на вулицях: албанське населення краю трималося за Тіто — однак у квартирах косовських сербів цi зображення висіли на почесному місці, а в монастирі Грачаниця продавалися поруч з іконами… До війни залишалися роки, однак відлік передвоєнних місяців уже пішов.
Йосип Броз Тіто і Слободан Мілошевич виявилися найбільш відомими югославськими політиками другої половини сторіччя. Є непоганий історичний анекдот про те, що, коли в колишнього короля Югославії запитали, як він ставиться до маршала-комуніста, монарх відповів, що дуже йому співчуває: «...Я один знаю, як керувати всіма цими народами, які ненавидять один одного…»
Передвоєнна Югославія будувалася на вічній боротьбі між сербами і хорватами за вплив у державі: сербська еліта розглядала недавно утворену державу як продовження свого королівства; хорвати, звичайно, прагнули стати поруч із господарями країни і, зрештою, досягли автономії. Друга світова війна продемонструвала, що паперовим був цей ніби величний будинок: сусіди почали різати одне одного, стало очевидним, що, крім двох народів, у Югославії проживають також інші нації зі своїми інтересами і що без урахування їхніх бажань держави не відновити. Можна сказати, що Тіто пішов шляхом Радянського Союзу, коли ділив Югославію на республіки та автономії, однак і радянські більшовики нічого не вигадали: вони здебільшого зафіксували кордони держав, що утворилися після краху Російської імперії і були окуповані Червоною Армією. Тіто також бачив на карті театру військових дій очевидні бажання балканських народів. Тому він погодився на державність не тільки Сербії, Хорватії, Словенії і Чорногорії з їхнім очевидним державним і національним потенціалом, але й на державність Македонії, національна приналежність громадян якої завжди дискутувалася в Сербії, Болгарії та Греції. (Однак можливість створення македонської держави завжди була в геополітичному арсеналі: скажімо, в останні роки Другої світової війни шеф німецької розвідки генерал Вальтер Шелленберг пропонував проголосити незалежну Македонію. Гітлер не погодився). І державності Боснії та Герцеговини, строкатий національний склад якої дуже нагадував саму Югославію, це ще дасться взнаки в роки розпаду СФРЮ. Одночасно Тіто вигадав конструкції для національних меншин. Воєводина, в якій поруч із сербами мешкали угорці, румуни, русини та представники інших національностей, стала автономним краєм. Косово і Метохія, з переважною більшістю албанського населення, — автономною областю. Потрібно тут наголосити, що Косово завжди було найбільш складним регіоном Югославії, який не вкладався в її слов'янський контекст і був зорієнтований на сусідню державу… У перші післявоєнні роки Тіто не дуже переймався цим, бо мав різні спільні геополітичні плани з Енвером Ходжею: ніхто тоді не здивувався б об'єднанню Югославії з Албанією та включенням Косово до складу останньої. Все змінив 1948 рік, коли Албанія приєдналася до резолюції Інформбюро і стала активно вербувати в Косово «п'яту колону» комуністів сталінського гатунку. Однак можна сказати, що Тіто пощастило з Албанією: найбільш ліберальний із комуністичних режимів сусідив із найбільш консервативним. Косовські албанці могли бути незадоволеними ставленням до них в СФРЮ, однак вони добре знали, як у «народній» Албанії ставляться до народу. Тому вся енергія косовської інтелігенції йшла на підвищення статусу автономії. Тіто знав, коли йти на поступки: 1974 року Косово стало разом із Воєводиною автономним краєм, «майже республікою», його представник на рівних засідав у Президії СФРЮ разом із представниками власне республік. Албанці почали боротися за право стати повноправною республікою — ймовірно, вони б свого досягли. Однак епоха Тіто вже закінчувалася. Починалися нові часи.
Політика Тіто мала своїм завданням не стільки партійну диктатуру, скільки м'яку диктатуру особистості, здатної задовольнити бажання всіх югославських народів або ж примусити їх задовольнити власні бажання, — тільки не сперечатися! Політик від Бога, Тіто вдало маневрував між інтересами власної влади та інтересами національних еліт, віртуозно замінюючи батіг на пряник. Він не побоювався застосовувати силу, бо розумів, що опонентів у світі в нього не знайдеться: в радянському таборі заплющать очі на проблеми в братерській державі, а на Заході занадто цінують єдиний відкритий і лояльний до західних демократій комуністичний режим, щоб компрометувати його так, як режими московських сателітів. Однак виявилося, що вся побудована Тіто конструкція розрахована саме на можливості однієї людини, а наступника в старого маршала просто не могло знайтися, бо нічого не виростало в тіні цього дерева… Система колективного керівництва країною, яка почала діяти ще за часів життя Тіто, продемонструвала свою неефективність у перші ж місяці після смерті «довічного» президента СФРЮ. І тому ті, хто приглядалися до влади, не могли не зрозуміти, що всієї Югославії їм уже не опанувати. Для Сербії, лідери якої звикли вважати її бідним центром Югославії, проблема була тим більш болісною, що, на відміну від росіян, у яких залишалося достатньо життєвого простору і після краху Радянського Союзу, сербські можливості очевидно звужувались після розкладу Югославії: достатньо сказати, що в Сербії просто немає виходу до Адріатики, єдиний порт Югославії — чорногорський.
«Пророк» з'явився швидко, готовий пропагувати гасло шовіністично налаштованої белградської інтелігенції. «Усі серби мають жити в одній державі!» — хіба це Мілошевич вигадав? А не перший президент Союзної Югославії, знаменитий письменник Добріца Чосич? Він швидко позбувся всіх цих інтелектуалів із чистими ручками, однак поки що змушений з ними співіснувати. Вони мріють про «сербізацію Косова», і він скасовує — відважується! — політичну автономію краю… Парламент Косова починає засідати в словенській столиці Любляні. Це і є кінець Югославії Тіто, все інше — справа техніки… Це і є початок справжньої політичної кар'єри Мілошевича, все інше — то тільки довгий перелік людських і національних трагедій… Трагедія хорватів, вигнаних зі своїх домівок Югославською народною армією, і трагедія сербів, які після відвоювання Країни хорватами довгими колонами тягнулися до кордонів СРЮ… Трагедія боснійців — сербів, хорватів, мусульман — усіх жертв війни й етнічних чисток… Трагедія косовських албанців, котрих виганяють, і трагедія косовських сербів, яких бомбардують… Браво, Слобо! З кожним новим конфліктом, з кожною новою війною, з кожною новою трагедією тільки посилюється твоя влада, така безпорадна в мирний час. Ти створив зовсім нову Югославію — Югославію вічної війни, протистояння світу, злиденності й ненависті… Старий маршал, певно, перекидається у своїй мармуровій труні, спостерігаючи за цими змінами. Він був майстром маневру — його наступнику в Белграді не потрібно маневрувати, хіба що провокувати: кожний конфлікт дозволяє далі будувати міф про оточену з усіх боків горду фортецю, якій допоможуть хіба що «рускі братья», — хто про них згадував в СФРЮ з їхніми завжди порожніми гаманцями! Він був майстром компромісу — його наступник не поступається «принципами». Єдине — ось що: він хотів правити вічно, і в його наступника таке ж бажання…
Після Тіто хоча б залишилась Югославія. Югославія, яка, попри всі недоліки свого суспільного ладу і свого економічного розвитку, попри невирішені національні проблеми, все ж таки мала своє місце в світі, шанувалася і вважалася країною, в якій безпечно й цікаво жити, — хай це був лише міф, однак цим міфом живилися не одне десятиріччя… Що ж залишиться після Мілошевича?
ДОСЬЄ
Слободан МIЛОШЕВИЧ, президент Югославії
Народився 20 серпня 1941 року в Пожареваце (Сербія). За національністю серб. Із 1959 р. — член Союзу комуністів Югославії (СКЮ).
1960 року закінчив гімназію, 1964 р. — юридичний факультет Белградського університету. У 1963—1966 рр. — секретар університетського комітету СКЮ з політико-ідеологічної роботи.
У 1966—1969 рр. — радник голови Скупщини Белграда з економічних питань, потім — керівник служби інформації Белграда. У 1969—1973 рр. — заступник генерального директора, в 1973—1978 рр. — генеральний директор об'єднання «Техногас». У 1978—1983 рр. — голова Об'єднаного банку Белграда. У 1984—1989 рр. — голова міського комітету СКЮ Белграда. У 1986—1989 рр. — член ЦК, член Президії ЦК СКЮ, голова Президії ЦК Ради комуністів Сербії. З 1990 р. — голова Головного комітету Соціалістичної партії Сербії.
У травні 1989 р. обраний головою Президії Соціалістичної Республіки Сербії, 1992 р. — президентом Сербії. 15 липня 1997 р. Скупщина Союзної Республіки Югославії обрала Мілошевича президентом СРЮ.
За матеріалами газети «Аргументы и Факты», Москва
