Московська зустріч і ялтинські паралелі

Вчорашні переговори німецького канцлера Ангели Меркель, французького президента Франсуа Олланда з російським президентом Володимиром Путіним у Москві завершились нічим. Західним лідерам не вдалося умовити російського лідера підтримати їхню нову ініціативу з врегулювання конфлікту на Донбасі, яка була узгоджена з Києвом, де Меркель і Олланд побували напередодні ввечері, провівши п'ятигодинні переговори з українським президентом Петром Порошенком.

Добре чи погано, що переговори у Москві завершились безрезультатно, покаже час. Але вже зараз уся ця історія з переговорами між лідерами Заходу та лідером Росії, яку називають агресором, викликає певні паралелі з подіями, які відбулися понад 70 років тому.

Історія учить тільки тому, що вона нічому не учить. І це неписане правило, у першу чергу, зрозуміло, стосується тих, хто по-справжньому не вчить історії і лінується осмислювати події і проводити паралелі. Сьогодні в Європі саме відбувається така подія, яка має паралелі з Ялтинською конференцією, що відбулась 4-14 лютого і знову стосується долі України. 

Рівно 70 років тому в Ялті, коли до перемоги над нацистською Німеччиною залишалося три місяці, відбулась нарада керівних країн антигітлерівської коаліції, «великої трійки». Президент США Франклін Рузвельт, британський прем'єр Вінстон Черчилль і радянський лідер Йосип Сталін обговорювали майбутній устрій післявоєнної Європи і світу. Ялтинська конференція визначила нові обриси кордонів у Європі. Відтак, досить часто можна почути про «ялтинську систему» (за аналогією з Версальською системою, яка існувала між Першою та Другою світовою війнами).

Цього разу долю України збирається  вирішувати нова «велика трійка»: канцлер Німеччини Ангела Меркель, президент Франції Франсуа Олланд і російський лідер Володимир Путін. При цьому Росію більшість країн Заходу називають відкрито агресором, який нахабно порушив міжнародні норми, анексувавши в України Крим. Москва відкрито здійснює агресію проти нашої країни на Донбасі, надаючи важкі смертоносні озброєння сепаратистам, поставляючи бойовиків і своїх солдат. Більше того, Кремль заперечує свою причетність до цього і не виконує Мінських домовленостей з врегулювання кризи на Донбасі, які були схвалені Путіним і підписані російським послом у столиці Білорусі 5 вересня. 

Примітно, що саме 4 лютого російський президент направив німецькому канцлеру листа на 9 сторінках зі своїми мирними пропозиціями. І вже 5 лютого в Київ прибули Меркель і Олланд з «новими ініціативами», щоб швидко досягти перемир’я на Донбасі. 

Але, що цікаво, як повідомила Süddeutsche Zeitung, цей франко-німецький план передбачав  територіальні поступки сепаратистам, забезпечення нейтралітету України і "федеральне рішення". Згідно з попередньою інформацією, план врегулювання має забезпечити замороження конфлікту на сході, пишуть зарубіжні ЗМІ з посиланням на свої джерела.  Тобто фактично йдеться про те, що заради миру має поступитись саме Україна, яка є жертвою російської агресії. 

І це підштовхує до інших паралелей, а саме до невиправданого замирення агресора, як це було у 1939 році, коли Гітлера хотіли заспокоїти, віддавши йому частину судетської Чехословаччини.  І чим усе це замирення агресора закінчилось, усі добре знають, хоча, можливо, дехто не хоче знати чи чути задля власного спокою. Чи принципу моя хата скраю. Вражає, що так думають багато хто у Європі, яка позиціонує себе разом зі США лідером вільного світу. 

І тут аж ніяк не можуть бути виправдані, наприклад фобії Німеччини, яка відчуває вину перед Росією за те, що свого часу нацистська Німеччина розв’язала проти Радянського Союзу. Але чому ці фобії не поширюються щодо України, де розгорталися головні бої між німецькою та радянською арміями. А якщо врахувати руйнування, вивезення заводів і фабрик з України, то наша країна постраждала найбільше від німецької окупації. 

І ось тепер Меркель разом з Олландом везуть у Москву мирний план, зміст якого не розголошується. При цьому заявляється про дотримання територіальної цілісності та суверенітету України. Але вже існує один план – Мінські домовленості, якого так прагнули західні країни від Порошенка, який зрештою погодився і підписав Мінські домовленості. То навіщо шукати ще один план? Просто треба змусити Путіна виконати Мінські домовленості. 

Можливо для багатьох приємно чути слова Меркель, Олланда і Джона Керрі, що всі хочуть миру і сподіваються, що цього хоче і Путін. Але всі дії російського лідера свідчать зовсім про інше. 

Держсекретар Керрі заявив на прес-конференції в Києві: «наша мета змінити поведінку Росії». Але для цього напевне треба вживати більш діючі механізми та інструменти. Адже запровадженні з такими потугами санкції не впливають на поведінку Путіна. То чого ще чекати? Вживайте сильніші санкції, які б по-справжньому «скалічили» режим Кремля. 

Але найбільш небезпечною у цій ситуації є наївність лідерів Заходу, що Путіна можна змінити, закликаючи його до мирного вирішення конфлікту і спираючись лише на дипломатію. Якщо Путін живе в іншій реальності, як заявила сама Меркель, то треба зрозуміти, яка це реальність і діяти адекватно, тобто демонструвати людині, яка використовує інструментарій 19 століття, спроможність вдатися до подібного інструментарію. Іншими словами, потрібно чітко заявити, якщо до такого то моменту не відбудеться деескалації, Захід застосовує військовий варіант. 

І тут ми підходимо до ще однієї паралелі з Ялтинською конференції. Тоді попри застереження Черчилля саме американський президент Рузвельт пішов на великі поступки Сталіну, фактично дозволивши тому взяти під повний контроль усі країни, які увійшли до так званого соціалістичного табору. 

І тепер президент Барак Обама демонструє подібну слабкість щодо Росії. Після невдалого перезавантаження відносин з Росією він плекає надію на дипломатичне розв’язання конфлікту на Донбасі. Попри заклики експертів, провідних сенаторів негайно надати зброю Україні, щоб вона могла захищатися від російської агресії, глава Білого дому досі вагається ухвалити таке рішення. 

Легше всього всім говорити: «ми хочемо миру». Так само думав Чемберлен і його французький колега, намагаючись замирити Гітлера. І такої помилки не можна повторити відносно Путіна, який використовує будь-які методи для досягнення своєї цілі. Так було з Чечнею, столицю якої російські війська зрівняли з лицем землі, з анексією Абхазії та Південної Осетії в Грузії після війни у серпні 2008 року, анексією Криму в України. 

Адекватною відповіддю у даному випадку на російську агресію в Україні має бути одне – готовність Заходу захищати свої цінності не лише на словах, а на ділі. І зрозуміло, для цього треба діяти згідно з правилом Si vis pacem, para bellum (лат. «хочеш миру — готуйся до війни»). І ніколи не казати ніколи, що стосується застосування збройних сил, у тому числі території України. Хоча ми просимо лише оборонну летальну зброю, щоб зупинити Путіна. 

А політикам потрібно брати уроки, у тому числі зовсім нової історії. А таким яскравим випадком є Бухарестський саміт, який відбувся на початку квітня 2008 року. Як відомо, тоді Україна та Грузія просили в Альянсу отримати план дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). І тоді саме лідери Німеччини і Франції були тими, хто заблокував отримання підвищеного статусу для обох країни. І примітним у цій історії було те, що тоді Путін спеціально до саміту Альянсу поїхав повечеряти з Меркель і Саркозі, щоб вони заблокували надання цього статусу. І на самому саміті, як стало потім відомо російський лідер заявив, що України немає, це якісь шматки територій. І тоді ніхто чомусь не заперечив йому, а такою відповіддю могло бути, для початку, ПДЧ, а не піддавки Путіну. 

І як результат, Європа отримала російсько-грузинську війну у 2008 році, втрату Грузією 20% власної території. Ще тоді Росія так і не виконала план Саркозі-Медведева з шести пунктів. А через декілька років уряд Саркозі підписав контракт на поставку Росії двох сучасних вертольотоносців типу «Містраль», один з яких отримав назву «Севастополь».

А минулого року, як сказав Обама в інтерв’ю CNN, Путін у результаті імпровізації після подій на Майдані анексував в України Крим. А весною розпочав агресію на сході України з метою створити «Новоросію», фактично коридор до анексованого Криму. 

І після цього Путін вимагає, щоб Україна записала в Конституцію позаблоковий статус, ввела федералізацію, яка блокувала б рух країни до Європи, і залишилась беззбройною. 

Якщо Меркель і Олланд їдуть говорити з Путіним, то розмова має бути лише про одне: виконання Путіним Мінських домовленостей. А інші плани виглядатимуть як замирення агресора і звісно, в обмін на це гарантії отримання російських енергоресурсів. Наприклад у Німеччині до 38: нафти надходить з Росії, приблизно третина газу. Ось і важіль, який мала б у цей момент застосувати до Росії Меркель, якщо вона справді хоче миру в Україні. 

ГОЛОС З FACEBOOK

Трошки історичного

Важка робота у політичних лідерів Німеччини і Франції.

Тільки лінивий не робить сьогодні історичних паралелей між франко-німецьким візитом до Москви і першим в житті тогочасного британського прем'єра Чемберлена авіаперельотом у 1938 році - до Німеччини на зустріч з Гітлером. Тоді Чемберлен привіз папір від Гітлера, в якому той обіцяв "більше нікого не чіпати", тільки трошки Чехословаччини, а Чемберлен урочисто оголосив, що він привіз Європі "мир для нашого часу".

Сподіваємось, що європейці вивчили уроки історії.

Путінська Росія - і це видно неозброєним оком навіть тим, хто не читає нормальних історичних підручників - намагається вкотре переписати історію під "нинішній курс партії", як це завжди там відбувалося протягом останніх трьохсот років. Бо історія для Росії - це така сама зброя як "гради", телебаченння, газ і національна хокейна збірна.

Тому - з історичної точки зору -"врятувати обличчя" кремлівського зверхника якимось новим "мирним планом", здається, не вдасться вже нікому, навіть найповажнішим світовим лідерам.

Ihor Kharchenko

«ВІЙНА, ЯКУ РОСІЯ РОЗВ’ЯЗАЛА ПРОТИ УКРАЇНИ, Є … ВІЙНОЮ ЗА ПЕРЕГЛЯД ВСЬОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ» 

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, доктор політичних наук, конфліктолог, професор Київського національного університету ім.Шевченка.

- Німеччина після об’єднання в одну країну, після падіння Берлінської стіни, відчула власні геополітичні інтереси і стала повноцінним суб’єктом геополітики. Підтвердженням цього є її лідерські позиції в ЄС. Відповідно, вона має інтереси, пов’язані з новою системою безпеки в Європі і місцем цієї країни в цій системі європейської безпеки. Тому не випадково, якщо згадати Ялтинську  конференцію, не випадково більше ніж за півстоліття замість Британії це місце у трійці посіла саме Німеччина. 

Звісно, що сьогодні відбувається переструктування всього геополітичного простору Європи. Оскільки Росія не погодилась з цим місцем, яке їй відвели на геополітичній карті Європи після закінчення холодної війни. І ця війна, яку Росія розв’язала проти України є війною не тільки проти України, а війною за перегляд всього світового порядку. Є очевидним, що вона зруйнувала цей світовий порядок і хоча віце-президент США Джозеф Байден говорить, що ми не дамо Росії перекрити карту Європи. Але на правду так виходить, що карта Європи вже не буде такою, як вона була в біполярний період. 

Тепер відповідно, Європа хоче зберегти статус-кво і умовити Росію зберегти цю постбіполярну архітектуру безпеки в Європі. Чи вдасться це зробити Меркель разом з Олландом? Якраз це питання вирішуються в Москві під сьогоднішньої зустрічі. 

- Загально відомо, що Меркель «зарубала» Україні та Грузії ПДЧ на саміті в Бухаресті у 2008 році. І ми знаємо, чим це закінчилось для Грузії, і зараз має російську агресію. Чи зробила, на вашу думку, належні висновки з цього випадку Меркель, і чи варто сподіватись, що вона захищатиме позицію України на переговорах з Путіним? 

- Дійсно, відбувається зміна поглядів самої Меркель. Пам’ятаємо, що останнє півріччя 2014 року вона намагалась зберегти обличчя пану Путіну. В результаті така політика зазнала повного фіаско. В кінці кінців вона зрозуміла, по-перше, що Путін бреше, і по-друге, що він не дотримується свого слова, і відповідно не може бути партнером для укладання будь-яких угод. Бо для нього угоди є суцільною фікцію. Думаю, що Меркель тверезо усвідомлює, хто такий Путін, що можна очікувати від Росії, що Росія є реальною загрозою не тільки Україні, але й усіх Європі. 

Наскільки вона готова кинути в жертву Україну заради певних поступок чи домовленостей, чи компромісу з Путіним, тут важко сказати. Я думаю, що така подачка як укладення ЗВТ між Росією та ЄС  не мала ніякого враження на Путіна. А розмови про те, щоб дати Путіну слово, що Україну ніколи не приймуть у НАТО, є чистими спекуляціями. Путін і так знає, що Україну не скоро приймуть у НАТО, і Альянс не буде захищати Україну в такому разі. І навіть якщо Україна стане членом НАТО, то ніякої воєнної загрози з боку України, як і з боку НАТО Росія не має. 

 - Експерти пояснюють дії  Берліна із замирення Росії фобіями Німеччини щодо Москви, а чому вони не мають фобій щодо України, яка постраждала найбільше від фашистського режиму? 

- Питання в тому, що Україна ніколи не сприймалась як самостійний суб’єкт міжнародних відносин і тим більше, ніколи не сприймалась актор в геополітиці. Вона сприймалась як частина Росії і Радянського Союзу, який теж вважався Росією, тому що Захід ніколи не визнав Радянський Союз, який завжди сприймався як нова форма    Російської імперії. 

«ЄВРОПА НЕ ГОТОВА ДО КОНФРОНТАЦІЇ З РОСІЄЮ І НЕ ХОЧЕ, ТОМУ ЩО ВОНА ЗАЙМАЄ ДУЖЕ КОМФОРТНЕ ПОЛОЖЕННЯ…»

- Останні дії Росії свідчать, що вона не збирається виконувати Мінські домовленості, і то який резон з боку Заходу, зокрема з Німеччини постійно наголошувати, що немає військового варіанта вирішення конфлікту, яку Путін розуміє умовно кажучи мову гармат? 

- Європа не готова до конфронтації з Росією і не хоче, тому що вона займає дуже комфортне положення, яке вона отримала після завершення холодної війни. Не випадково Путін говорить, що розпад Радянського Союзу – це геополітична катастрофа. Це у принципі так і є для Росії, яка завжди мала амбіції світового впливу і тим більше, амбіції домінування в Європі. Ці амбіції її ніколи не покидали і зараз вони відродились і відповідно ні про який мова не буде йти. Росія змусить Європу йти на конфронтацію з нею. 

Якщо ми подивимось на історію міжнародних відносин, то нова система безпеки ніколи не досягалась мирним або дипломатичними засобами. Візьмемо, першу повноцінну Вестфальську систему безпеки в Європі. Вона стала результатом 30-літньої війни і укладення Вестфальського миру. Це викликано тим, геополітичні інтереси, які виникають при цьому,  носять антагоністичний характер. І ми бачимо, що Росію не задовольняє теперішній світовий порядок і вона його ламає, і ніхто її не зможе умовити залишитись у старій позиції. Якби Європі не хотілось, їй прийдеться, або йти на силову конфронтацію з Росією, або поступитись своїм комфортним місцем у цьому геополітичному ландшафті Європі. Іншого не буває. І після наполеонівських війн було встановлення нової системи, яку ми називаємо Віденським концертом. Війна завжди передувала  встановленню нової системи. Вашингтонсько-версальска система, яка була встановлена в Європі і проіснувала до початку Другої світової війни, також була результатом поразки Німеччини під час Першої світової війни. Не буває такого, щоб можна було умовити у цій ситуації Росію примиритись і повернутись до старого місця, яке їй визначили з розпадом Радянського Союзу, соціалістичної системи і біполярної системи безпеки в Європі. І зіткнення інтересів буде неминучим і чим скоріше Європа і США усвідомлять цю неминучість, тим відповідно скоріше побачимо формування якихось нових контурів політичного ландшафту Європи. 

- Зважаючи на повідомлення ЗМІ про те, що пропозиції Путіна включають розширення сфери контролю за сепаратистами, федеративний устрій, чи можуть ці поступки за рахунок України зупинити російську агресію? 

- Звісно, що це його не зупинить. Просто він крок за кроком відвойовує території і свої позиції. І всі ці домовленості, як говорив Бісмарк не варті папірця на якому їх пишуть. Так і Мінські угоди, росіяни на них погодились і підписали їх, щоб захопити більше території. І вони захопили 500 кв.км. території і тепер виставлять нові умови і знову захоплять ще 500 кв.км. і так Путін бути йти до того моменту, де його не зупинять силою. І не потрібно вестись на ці манівці щодо дипломатичних засобів, переговорів. Путін не має намірів нічого не дотримуватись. Ми приймемо федералізацію, він скаже - конфедералізація з правом виходу зі складу розірвати Україну на шматки. Це ж абсолютно зрозуміла його мета. 

Так як Гітлер свого часу робив. Тут я згадав би про довоєнну Мюнхенську конференцію, коли західні лідери фактично віддали Чехословаччину на пошматування. Він теж обіцяв, що крім Судетів він нічого не захопить, а через півроку захопив усю Чехословаччину. Теж саме робить Путін. Це очевидно, і ціль його набагато масштабніша, ніж ці поступки щодо федералізації України чи позаблоковий статус у Конституції. 

Я вас запевняю, після того як ми погодимось на нові умови, сепаратисти займуть 30-кілометрову зону, але й рухатимуться вглиб Харківської області і бойові дії почнуться в Харківській і Запорізькій областях. 

- Наша влада заявляє, що вона твердо стоїть на Мінських домовленостях. Чи може Україні в даній ситуації заради миру йти на поступки і якими вони можуть бути?

- Ми бачимо, що влада тримається на старих позиціях. Але хибність такої позиції полягає, по-перше, в фетишизації дипломатії, а по-друге, в софістиці. Іншими словами, підміною понять, коли ми війну підміняємо антитерористичною операцією. Таким чином це призводить до правового нігілізму в діях влади. 

Офіційна позиція української влади є хибною у тому, що перспективу членства в НАТО вона розглядає як засіб торгу. Адже Янукович уже розглядав таку позицію безблоковий статус як засіб торгу. І що вийшло з цього? Це спровокувало Росію на війну. 

І Україна ніколи не стане членом НАТО, якщо вона розглядає перспективу я засіб торгу. Нам треба думати про перспективу, що Росія це – загроза, перш за все, воєнна загроза для України надовго і без системи колективної оборони ми не зможемо себе надійно захистити. Це наш стратегічний пріоритет і торгувати сьогодні ним – це злочинно. 

«НЕ НАДАВШИ ВОЄННОЇ ДОПОМОГИ УКРАЇНІ АМЕРИКА ДИСКРЕДИТУЄ СЕБЕ, ЯК КРАЇНА-ГАРАНТ БЕЗПЕКИ»

- Чи може Україна покладати надію на США у захисті від російської агресії і чого можна очікувати від зустрічі Меркель з Обамою 9 лютого у Вашингтоні? 

 - Ми бачимо, що Обама не готовий йти не то що на конфронтацію, а й на будь-який конфлікт з Росією. Для нього це дуже важке рішення і відповідно він має вибрати. У цій ситуації Обама все більше буде затиснутий у глухий кут. Його абсолютне несприйняття застосування збройної сили, не конфліктування з Росією, яку він завжди вважав потенційним союзником у боротьбі з міжнародним тероризмом, свідчить про те, що він не боєць. Він завжди подавав себе в амплуа миротворця, борця за повне ядерне роззброєння, щоб створити імідж голуба миру.   Але не надавши воєнної допомоги Україні Америка дискредитує себе, як країна-гарант безпеки. 

А щоб захистити себе, Україна повинна мати сучасні системи озброєнь. І лише це може стати передумовою для відновлення Мінських домовленостей. Поки російські сепаратисти контролюють території на сході України, немає жодного шансу реалізації Мінських домовленостей. На жаль, наша влада цього не розуміє. Якщо вона хоче виконання цих домовленостей, значить наші війська мають відкинути бойовиків разом з російськими військами до лінії, яка була позначена 6 вересня 2014 року. І після цього створюються об’єктивні умови для виконання Мінських домовленостей.