Моя подорож із Че
Для мільйонів молодих людей у всьому світі знайомство з Ернесто Че Геварою почнеться з Гаеля Гарія Берналя в ролі Че та Родріго де ла Серна в ролі його друга Альберто, які відкидають підніжку перевантаженого мотоцикла, заскакують на нього і з гуркотом вирушають на північ у 8000-мильну подорож через Південну Америку у фільмі «Мотоциклетні щоденники», що базується на щоденниках Че Гевари.
Для тих із нас на Кубі, хто вже досить дорослий для того, щоб здійснити подібну подорож, нашу власну подорож з Че — молодою людиною зі смішним акцентом і беретом із зіркою — почалося менш романтично. «Pioneros por el comunismo, seremos como el Che! (Піонери за комунізм, ми будемо такими як Че!)» — повторювали щодня перед початком занять.
Монотонне повторення цього тексту ставало настільки скучним і втомливим, що якийсь насмішник у класі незмінно цікавився, чи не перетворить це «заклинання» нас всіх на астматиків, як Че. Життя й діяння Че стали частиною сучасної біблії для молодих кубинців. І навіть якби ми і хотіли відкинути все, що насильно вкладали в наші розуми такими фразами і віршами на зразок «Че Команданте», було складно опиратися чарівливості та пристрасті його листів і щоденників.
У його промовах я відкрив для себе блискучого Че, який безжалісно таврує неефективність, брехливу політику та подвійні стандарти. «Якщо нам бракує організованості, якщо ідеї після першого імпульсу втрачають ефективність, тоді краще впасти у звичайну рутину і конформізм і стати просто спогадом», — сказав він одного разу. Я подивився на наш острів і подумав: «А чи слухав його взагалі хтось?»
Я відкрив для себе Че, який пише любовні вірші та насолоджується власною самотністю. Я хотів би посидіти з ним за склянкою пива й сигаретою і поговорити про його любов до шахів або про його улюблені книжки.
З кризою 1990-х років, викликаною крахом нашого радянського патрона, багато кубинців повернулися до того, що Че говорив про економіку, визнаючи цінність того, що дістається працею. Ми ще раз відчули, що означає ділити тягар спільних труднощів. Наші доморослі рішення набули великої цінності в очах тих, хто завжди віддавав перевагу ідеям, імпортованим зі сходу.
Потім обличчя Че наповнило наші життя, стежачи за нами з майок, транспарантів, стін і брелоків таким самим пильним і настороженим поглядом, як у зображень членів Комітетів захисту революції. Серйозне обличчя на фотографіях Альберто Корда стало жорстким і черствим. Він перестав бути Сан Ернесто де ла Ізкуерда — святим або талісманом, який врятував нас від несправедливості. Замість цього він піднісся як символ тривіальності у глобальній масовій культурі, пов’язаний зі споживчими смаками у сфері моди, музики й наркотиків.
Щоб знову знайти Че, який надихав мене колись, я повернувся до молодого Ернесто із щоденника Че. Я знову замислився над тим, як у подорожі через Латинську Америку він здобув свої революційні ідеали, знайшов відповіді на деякі запитання і ще більше нових запитань. Я захоплювався його сміливістю і здатністю відкласти на певний час своє життя убік, щоб знайти власні відповіді.
Сьогодні портрет Че, вивішений на фасаді міністерства внутрішніх справ Куби, є обов’язковим елементом для туристів. Відвідувачі їдуть і продовжують свої уявні «ліві» життя з повними холодильниками. Ми ж, кубинці, залишаємося, відповідальні за підтримку цього вогню.
Я запитую себе: «На що б ти перетворився, Ернесто, якби дожив до сьогоднішніх днів? На образ, що підживлює легенду? На генерала, який з докором звертається до нас? На улюбленого лідера? На Дон Кіхота ХХI століття, який бореться з вітряками сучасної політики? На листівку? На утискувача почуттів? Або ж просто на чергового динозавра?»
Едуардо САНЧЕЗ — кубинський письменник.
