На черзі — Iран?
Чи здатна політика засвоювати уроки історії? Чи вона фатально приречена на повторення одних і тих же самих помилок, незважаючи на катастрофічні уроки минулого? Нова стратегія президента Буша щодо Іраку знову поставила на порядок денний це одвічне філософське й історичне питання.
Стверджують, що президент Буш почав реалізовувати нову політичну й військову стратегію в Іраку, який потерпає від війни. Новий курс Буша можна звести до трьох положень: більше американських військ, більше відповідальності іракців і більше американського навчання для більшої кількості іракських військових.
Якщо приміряти цей план до Іраку й тільки, то одразу впадають в око дві деталі: майже всі пропозиції з доповіді Бейкера-Гамiльтона проігноровані, а сам план — перед обличчям хаосу, що панує в Іраку — занадто простий. У світлі невдачі всіх попередніх «нових стратегій» стабілізації Іраку мало що вказує на те, що остання «нова стратегія» матиме хоч скільки- небудь більший успіх, незважаючи на додаткову 21 тис. американських солдатів.
Що цікавого й дійсно нового в нещодавно оприлюдненій політичній програмі адміністрації США, так це те, яким чином її планується реалізовувати за межами Іраку, у відносинах з Іраном, Сирією й державами Перської затоки. У цій частині містяться несподівані й справді нові рішення: в Перську затоку введуть додаткову групу американських авіаносців; у країнах регіону будуть розміщені зенітні ракети Patriot; ну, а додаткові 21 тис. солдатів — це значно більше того, що просили свого часу американські генерали на війну з Іраком. Тож мимоволі постає запитання: а для чого це нарощування військової міці? Можна подумати, що Саддам усе ще живий і при владі, й готується його повторне повалення.
Сюрпризом у новій політиці Буша є зміщення політичного акценту з Іраку на двох його найближчих сусідів. Буш звинувачує Сирію й Іран у втручанні в справи Іраку, в створенні загрози для його територіальної цілісності й небезпеки для американських військ, а також, у більш широкому значенні, в прагненні заподіяти шкоду союзникам Америки в регіоні. Якщо додати до цього захоплення (за наказом президента Буша) іранських «дипломатів» американськими військами в північноіракському місті Ербіл, то постає абсолютно інша картина президентського плану: «нова стратегія» не слідує порадам доповіді Бейкера-Гамільтона, а являє собою повернення до катастрофічної стратегії неоконсерваторів. Зараз увага наддержави зосереджена на Ірані, й підхід США навіває спогади про підготовчу фазу іракської війни — аж до останньої деталі.
До чого це все йде? По суті, можливостей дві — одна позитивна й одна негативна. На жаль, позитивний вихід, мабуть, менш імовірний.
Якщо загроза сили — сили, яку, як абсолютно очевидно, США акумулюють, — направлена на підготовку підґрунтя для серйозних переговорів з Іраном, заперечень немає й бути не може. Якщо ж, з іншого боку, це спроба підготувати американську громадську думку до війни з Іраном і реальне прагнення розвернути таку війну при першій можливості, то результатом може стати справжня катастрофа.
На жаль, така небезпека надто реальна. Оскільки адміністрація Буша розглядає ядерну програму Ірану та його гегемоністські устремління як основну загрозу регіону, її нова стратегія базується на нещодавно сформованому негласному антиіранському альянсі з поміркованими сунітскими арабськими державами й Ізраїлем. Ядерна програма є тут динамічним фактором, оскільки вона визначить терміни дій.
Але повітряні удари по Ірану, які Америка може вважати військовим розв’язанням проблеми, не зроблять ситуацію в Іраку безпечнішою; вони приведуть якраз до протилежного результату. Не буде стабілізації й у регіоні загалом; навпаки, він опиниться втягнутим у безодню війни. А мрія про «зміну режиму» в Тегерані також не здійсниться; швидше за все, іранська демократична опозиція зазнає важких втрат, а теократичний режим лише зміцниться.
Політичні можливості для стабілізації Іраку й регіону загалом, а також для забезпечення довгострокового заморожування іранської ядерної програми ще не вичерпані. В її нинішньому стані ядерна програма Ірану не вимагає негайних військових дій. Замість цього потрібно зосередитися на дипломатичних зусиллях щодо відокремлення Сирії від Ірану й ізоляції тегеранського режиму. Але цей шлях передбачає готовність американців повернутися до дипломатії й до розмови з усіма зацікавленими сторонами. Тегеран боїться регіональної й міжнародної ізоляції. Більше того, нещодавні муніципальні вибори в Ірані засвідчили, що ставка на дипломатію й трансформацію країни зсередини — реалістичний варіант. То до чого ж нинішні погрози?
Іракське фіаско можна було передбачити з самого початку, й численні партнери й друзі Америки у своїх застереженнях, висловлених адміністрації Буша, прогнозували його досить недвозначно. Помилка, яку США, можливо, от-от здійснять, не менш передбачувана: несправедлива війна не стане справедливою, якщо її продовжити — в цьому урок В’єтнаму, Лаосу й Камбоджі.
Ідеологічно мотивована стратегія зміни режиму за допомогою військової сили втягла США в катастрофічну іракську війну. Вторгнутися в Ірак і перемогти Саддама було легко. Але сьогодні Америка зав’язла в цій країні й не знає ні як перемогти, ні як вибратися звідти. Помилку не можна виправити шляхом її багаторазового повторення. Наполегливе дотримання помилкового шляху не робить його правильним, а лише посилює проблему. Коли розпочнеться реалізація нової американської політики, на Близькому Сході знову буде дана відповідь на давнє запитання про те, чи засвоює політика уроки історії. І хоч би якою була ця відповідь, вона матиме далекосяжні наслідки — хороші або погані.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 рр. Майже 20 років є лідером Партії зелених. На сьогодні — запрошений професор у Школі ім. Вудро Вільсона Прінстонського університету.
