Нова кавказька геополітика...
Мабуть, справжньою подією Cтамбульського саміту ОБСЄ було не підписання загального документу і не масове засудження чеченської кампанії в Росії. Справжнім, вочевидь, було те, що лідери Туреччини, Азербайджану та Грузії підписали угоду про майбутній головний шлях майбутнього експорту каспійської нафти до Західної Європи. І все починає ставати на свої місця. Росія програла першу в нові часи велику дипломатичну битву за перерозподіл впливу на Кавказі. Переможці не так навіть Туреччина, як Сполучені Штати, які з самого початку підтримували саме «турецький» варіант експорту каспійської нафти в конкуренції з «російським» (до Новоросійська), «український» (Чорне море — Одеса — польський кордон) та іншими — через болгарську Варну чи румунську Констанцу. Те, що охоплена власними проблемами Росія поступово, але невпинно втрачає вплив на Баку та Тбілісі, було абсолютно очевидно в останні роки — паралельна з наростанням активності в регіоні турецького уряду та американського бізнесу.
Абсолютно зрозуміло, що це була лише перша велика війна, справжні баталії ще попереду. Проект трубопроводу на турецькій території, зокрема, оцінюється в $3,5-4 млрд. і тих, хто бажає фінансувати його будівництво все ще немає. Кавказька стабільність, від якої головною мірою залежатиме успішність проекту — річ надзвичайно ефемерна. Захід нарешті почав розуміти дуже тісний зв'язок між подіями в Чечні, неврегульованими конфліктами в Абхазії й у Нагірному Карабасі та більш далекоглядними стратегічними розрахунками. Адже очевидно, що для Азербайджану та Грузії незалежність від російської нафти означає й дуже значну політичну незалежність від Росії. Успішна реалізація «турецького» проекту означатиме одночасне випадання Грузії та Азербайджану з російської орбіти. Навряд чи Москва так просто погодиться з цією втратою, яка загрожує стати початком реального кінця СНД, ефемерної структури, яка сьогодні вже фактично нікому, окрім Росії (та й то — гіпотетично) непотрібна. Тож було б логічним очікувати, що кавказька криза триватиме ще досить довго. Але водночас можна очікувати ескалації «братніх почуттів» Росії до України. Напевно, для запобігання реального зближення України з Заходом буде зроблено багато що: нафта й газ можуть раптово подешевшати, українському керівництву щодня натякатимуть, що підтримка на виборах чогось варта, а отже, борги треба віддавати. Можливо, буде нарешті проголошено режим вільної торгівлі в СНД (який напевно залишиться лише словами) — й таке інше.
Американська — чи західна — перемога на Кавказі може дуже дорого обійтися Україні — як і перемога російська. За вісім років своєї незалежності Україна так і не позбулася фантастичної залежності від російських енергоносіїв та російських ринків, набувши до того ж і величезної залежності від кредитування з боку МВФ та політичної волі Вашингтона. Здається, прийшов час дуже швидко й дуже серйозно вирішувати, чи варто й надалі залишатися між двох вогнів. Вирішувати, що треба дуже терміново змінити, щоб не ми когось переконували у своїй європейськості, а нашої компанії домагалися «сильні світу цього». І щоб при ухваленні рішень, які зачіпають наші інтереси — чи то на Балканах, чи то на Кавказі — з нашою думкою рахувалися. Мабуть, це й було б стратегічним партнерством.
Париж
