Обама у Новому Світі Iзраїлю

Тепер, коли Біньямін Нетаньягу сформував новий уряд Ізраїлю після приголомшливого калейдоскопа можливих перестановок після виборів, чи змістилося політичне життя країни в центр? Президент США Барак Обама помиляється, якщо він так думає, готуючись до свого першого офіційного візиту.

Несподіване фінішування на другому місці нової партії Яїра Лапіда «Єш Атід» («Майбутнє є») на останніх виборах, безумовно, змінило обличчя уряду: дві лідируючі ортодоксальні партії, «ШАС» і «Об’єднаний іудаїзм Тори», залишилися за бортом, тоді як дві невеликі центристські партії, «Кадіма» і «Ха Тнуа» (Рух), пройшли. Але ті, хто зітхнув з полегшенням з приводу ослаблення партії «Лікуд» Нетаньягу й украй правих партій країни, повинні турбуватися як ніколи.

Політичний торг зараз вже закінчився, і результат виглядає гарантованим. Нетаньягу повернеться на пост прем’єр-міністра, і кожна партія — при владі чи ні — готова блокувати, знекровити або застопорити будь-яку політику, яку зможе прийняти новий уряд. В Ізраїлі питання сьогодні полягає не в тому, чи втримається центр, а чи буде він мати значення.

З точки зору внутрішніх і міжнародних позицій, Ізраїль не стільки змістився в центр, скільки сформував новий тип національного консенсусу, який почав з’являтися 2011 року. У травні-червні цього року, тоді як міжнародне співтовариство як і раніше обговорювало процес щодо потенційних обмінів землі для мирного врегулювання з палестинцями, ізраїльтяни були зосереджені на внутрішній боротьбі за регулювання цін на звичайний сир.

Новий консенсус найкраще сформульований масовими народними протестами, які почалися за два місяці, об’єднавши молодих, економічно розчарованих ізраїльтян переважно з середнього класу, які колись були політично розділені прихильністю або до лівоцентристської партії Праці, або до партії «Лікуд» Нетаньяху. Нічого не було сказано ні тоді, ні зараз про необхідність мирних ініціатив, про стан розуму нині невидимих (для очей ізраїльтян) палестинців, яких тепер відтіснили на їхній бік від зведеної стіни безпеки, або про зростаючу нерівність, яка відділяє арабських громадян Ізраїлю від їхніх єврейських співгромадян.

Представляючи устремління ізраїльтян середнього класу у пошуках кращої економічної оборудки, Яїр Лапід і Нафталі Беннет з націоналістичної Домашньої єврейської партії стали двома боками новоспеченої політичної монети, підтримуваної етнічною і національною ідентичністю, спрямованою всередину, в країні, яка бачить себе самотньою в світі. Ця ідентичність може бути світською або релігійною; вона може прагнути до нормальності середнього класу або проголосити ізраїльську версію того, що визначено долею, — ці два боки не є несумісними. У будь-якому разі країна більше не резонує з очікуваннями, надіями і страхами світу, як і раніше зосередженого (з усе більш згасаючим ентузіазмом) на врегулюванні ізраїльсько-палестинського конфлікту.

Ізраїль також не прислухається до страждань своїх цицеронівських сіоністів, які, мабуть, найкраще представлені письменником Амосом Озом. Ізраїль просто перестав прагнути до примирення своєї єврейської ідентичності зі своєю прихильністю до демократії, бо він перестав розв’язувати протиріччя, які становить ізраїльсько-палестинське питання.

Простіше кажучи, це протиріччя вже не актуальне для нового Ізраїлю. Попри глибоке економічне розчарування багатьох представників його середнього класу (дійсно нужденні не протестують) Ізраїль став глобальною економічною і військовою державою. Країна все більше і більше живе у своїй віртуальній реальності, одночасно поблизу й далеко від революційного передмодернізму більшості її сусідів.

Насправді Ізраїль зараз перебуває в одній шерензі з усіма висхідними новими державами світу, що все більше глобалізується. Небагато з них є демократичними, і жодна з них не закликає Ізраїль до відповіді за його політику врегулювання на Західному березі і не турбується, як Сполучені Штати, про мирне врегулювання на Близькому Сході. Чому Ізраїль повинен продовжувати фокусуватися на ослабленому Заході, який постійно дорікає йому, коли решта світу киває.

Також у старого світського/релігійного розділення немає більше такої значущості. Ізраїль став постмодерністським, породжуючи нову — й інколи вражаючу — взаємодію між своєю авангардною високотехнологічною сприйнятливістю, своєю світською й усе більш ортодоксальною релігійною ідентичністю і своїм загальним етнонаціоналістичним світоглядом. Його давнє біблейське минуле тепер може співіснувати без проблем з ультрасучасним сьогоденням. Нові мільйонери Ізраїлю легко можуть жити у віддалених поселеннях Іудеї і Самарії і щодня добиратися на роботу до своїх прибережних стартапів.

І армія вже стала місцем зосередження націоналістичних і релігійних кадрів, навіть без призову на службу ультраортодоксів — одна з вимог центристського табору, які домагалися справедливого розділення національного тягаря. У результаті, схоже, ізраїльська держава наближається до своїх азіатських колег, з їхнім акцентом на економічні інновації і їхньою байдужістю до загальнолюдських цінностей або, якщо на те пішло, до світу.

Ізраїль зараз пишається перебуванням у своєму власному світі, де він відчуває себе вільним діяти в однобічному порядку і насміхатися з беззубої критики із Європи (а тепер частково і з США). Немає жодних підстав вважати, що новий уряд Нетаньягу прагнутиме до відродження усе більш слабкого і вмираючого мирного процесу, окрім словесних обіцянок і неістотних напівзаходів.

Не слід чекати будь-якого мораторію на розширення поселень. Навпаки, поселення пропонують дешевше житло, ніж в Ізраїлі, і тим самим розв’язують одну з головних економічних проблем середнього класу в країні.

«Червоні лінії» в Ізраїлі мають здатність до мутації в лінії, проведені на піску, які потім стають непомітними при щонайменшому подиху вітру. Крихка рівновага нового уряду лише посилює це тверезе тлумачення.

В Ізраїлі Обама матиме справу з країною, яка дійсно перемістилася, але не до відсутнього центру. Вона перемістилася на свою власну орбіту.

Проект Синдикат для «Дня»

Діана ПІНТО, історик і автор книжки «Ізраїль рушив»