Обопільний інтерес

Учора завершився візит Президента Віктора Ющенка до Сполучених Штатів. Головний підсумок — здійснено омріяний прорив у тривалій міждержавній паузі. Атмосфера (як і високий рівень) зустрічей була незвично позитивною й доброзичливою. За три дні візиту новій владі вдалося досягнути домовленостей, на які попередній знадобилися роки. Інша справа — чи вдасться обіцянки втілити в життя.

Наприклад, рішення США виділити для Чорнобильського фонду додаткові $45 млн. — не таке вже й досягнення у співробітництві. На цю ситуацію можна подивитися і з іншого боку: західні держави забули про свої зобов’язання стосовно Києва (допомагати фінансово для будівництва чорнобильського саркофага), щойно атомну електростанцію було закрито. Обіцянка американської сторони скасувати поправку Джексона—Веніка — також не велика поступка. По-перше, її існування нині не зумовлене жодними підставами: її прийняли у відповідь на жорсткі умови виїзду з Радянського Союзу для євреїв. Після заяви Віктора Ющенка у США скасувати візовий режим для американських громадян подібний законодавчий акт виглядав би вдвічі сміховинніше. По-друге, така поправка навряд чи могла вплинути на торгове співробітництво України та США, оскільки щороку Конгрес призупиняв дію поправки на пропозицію президента (варто нагадати, що Джордж Буш — не перший представник американського керівництва, який заявляє про доцільність скасування цього юридичного рудимента). Хай там що, але розв’язання старих проблем зрушило з мертвої точки. І в цьому — велика заслуга авторитету українського керівництва, який доведеться підтверджувати не словом, а ділом.

Щодо авторитету... Віктора Ющенка нагородили премією імені Джона Кеннеді «Профіль мужності». Серед її лауреатів — Генеральний секретар ООН Кофі Аннан, колишній президент США Джеральд Форд та інші видатні політики. Церемонія вручення відбулася в Бостоні, на ній були присутні Керолайн Кеннеді, дочка вбитого 1963 року президента США, а нині — президент меморіальної бібліотеки імені свого батька, і сенатор Едвард Кеннеді, молодший брат Джона, який сказав, що приклад Ющенка надихає тих, хто бореться за демократію. У деяких виданнях висловлювалися сумніви щодо доцільності отримання подібної нагороди: мовляв, керують Америкою республіканці, а Ющенко зустрічається з їхніми суперниками — демократами... Але навряд чи подібні побоювання повинні мати місце: політична культура американців — зовсім іншого «крою». (У колишніх радянських країнах справді влада дуже часто з побоюваннями дивиться на будь-які контакти зарубіжних лідерів з опозиційними діячами.)

Ще одна подія, що заслуговує на окрему увагу, — виступ українського керівника перед Конгресом. (На жаль, на час підготовки матеріалу він ще не відбувся.) Однак, з огляду на попередні повідомлення, президентське звернення охоплює кілька питань. Зокрема, глава держави обіцяв торкнутися теми скасування поправки Джексона—Веніка. В. Ющенко також наголосив на необхідності активізувати проекти у сфері освіти, щоб українські студенти та фахівці мали можливість навчатися й стажуватися у престижних американських університетах та інших структурах. У доповіді Президент планував зосередитися на питаннях будівництва нового укриття для Чорнобильської АЕС. Серед інших тем доповіді — вступ України до Світової організації торгівлі й отримання статусу країни з ринковою економікою.

Стосовно «американського» візиту Віктора Ющенка висловлювалися найрізноманітніші оцінки. Побутує думка, що Президент дуже багато уваги приділяє зовнішній політиці та підтримці свого іміджу у світі, втрачаючи таким чином контроль за ситуацією всередині країни, а відповідно й популярність серед виборців. Мовляв, Ющенко повторює помилки екс-президента СРСР Михайла Горбачова, ставлення до якого всередині й поза країною було діаметрально протилежним. Проте, якщо в подібних докорах й існує раціональне зерно, то лише частково: в сучасному світі в президентських палацах відсиджуються тільки ті керівники, яких ніхто не хоче приймати за кордоном. (Складно, наприклад, уявити виступ білоруського лідера перед американськими парламентаріями.) Хоча, звісно, і в подібних заходах необхідно керуватися основоположним принципом — національними інтересами. У випадку зі США національний інтерес Києва незаперечний. Важливо й інше, що на нинішньому етапі можемо спостерігати обопільну зацікавленість: України — у США, а США — в Україні. Додаткове свідчення цьому — можливий візит до Києва Джорджа Буша. За словами міністра закордонних справ, він має відбутися у другій половині цього року. (Востаннє президент США відвідував Україну п’ять років тому. Досить великий термін, якщо враховувати, що Київ і Вашингтон — стратегічні партнери. Принаймні номінально.) Чи зможе Україна скористатися новими можливостями? І чи не доведеться їй чекати обіцяного стільки ж, скільки й попередньому керівництву, — необмежений час? Хотілося б, щоб ці запитання не були риторичними.