Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ: «Не справа Москви аналізувати помилки Києва»
— На сьогоднішній день НАТО — чи не єдина ефективно діюча організація в сфері безпеки. Із розширенням Альянсу на Схід і Південь розширюватиметься загальна зона безпеки, пов’язана не лише з військово-політичними складовими, але й демократичними стандартами, сучасними європейськими цінностями. Чи вигідно це Україні? Безумовно. По-перше, в умовах викликів і небезпек сучасного світу Україна не може бути осторонь євроатлантичних процесів. По-друге, ми визнали, що наш шлях — це шлях до Альянсу. Розширення НАТО до кордонів України, переконаний, зробить більш інтенсивними наші взаємини з Північноатлантичним альянсом як в військовому, так і в гуманітарному аспектах. Адже наші відносини з НАТО — не лише допомога з боку Брюсселя у здійсненні військової реформи, але й величезна кількість програм економічного, наукового, політично-демократичного плану. Тому, на мій погляд, розширення НАТО — позитивний процес, який піде на користь Україні. Києву необхідно робити все для того, щоб увійти до НАТО. Україна вже багато досягнула у військовій сфері, але таких само успіхів в реалізації Цільового плану на 2004 рік вона повинна досягнути в демократизації суспільства, забезпеченні прозорих виборів, свободи ЗМІ, формуванні громадянського суспільства. Чи це нам потрібно виконувати? Відповім однозначно: так! Адже йдеться про питання, вирішення яких повністю на нашу користь.
— У Росії, проте, досить нервово сприймають процес розширення Альянсу. Цими днями, наприклад, голова комітету Думи з міжнародних справ Костянтин Косачов назвав майбутній вступ України до НАТО «стратегічною помилкою»...
— Не справа Москви робити аналіз помилок Києва на шляху до НАТО. Нехай Росія займається своїми проблемами, з’ясовує свої питання з ЄС, НАТО, Китаєм і т.д. Я не думаю, що Росії потрібно втручатися в питання зовнішньої політики України. Тим більше намагатися координувати чи тиснути на наші зовнішньополітичні орієнтири. Проте реакція Росії є цілком прогнозованою. Вона досить агресивно виступала під час вступу до НАТО Польщі, Угорщини й Чехії. І що? Ці держави — члени Альянсу вже п’ять років. У сучасному світі навіть величезна державна міць не може наказувати суверенним державам, з ким їм дружити, на кого розраховувати, в якому безпековому середовищі перебувати. Я думаю, що Росія все-таки заспокоїться з приводу вступу до НАТО Литви, Латвії та Естонії. Треба адекватно оцінювати свою роль у сьогоднішньому світі, оскільки дуже багато залежить від економічної потужності. Якщо ВВП Росії сьогодні дорівнює ВВП Нідерландів, а Нідерланди — це півтори території Вінницької області, то треба адекватніше оцінювати свої можливості. Відповідно — більш помірковано й зважено ставитися до зовнішньополітичних орієнтирів інших незалежних, суверенних держав.
— Чи намагатиметься, на вашу думку, Москва перешкодити євроатлантичній інтеграції України?
— І намагатиметься, і вже це робить. Але я думаю, що українці мають самі визначати своє майбутнє. Треба розуміти, де є локомотив прогресу, а де — його дрезина. Причина російської реакції — ревнощі. Варто визнати, що формат взаємин між Росією та НАТО сьогодні досить серйозний. Свідчить про це створена два роки тому в Римі «двадцятка». Росія, очевидно, прагне, аби Україна була у фарватері її зовнішньої політики. Тобто Москва не хоче розглядати Україну як самодостатнього й повноцінного гравця у взаєминах з НАТО. Схоже, Москва воліє виступати в цій співпраці від нашого імені також. Я абсолютно не засуджую Росію: вона діє відповідно до власних національних інтересів. Але водночас українські політики не повинні забувати, що вони є українськими політиками, що в України є свої національні інтереси, які далеко не завжди збігаються з національними інтересами інших, навіть дружніх країн.
— Як швидко Україні вдасться підвищити рівень співпраці з НАТО?
— Треба для цього серйозно працювати. Можливо, не стільки у сфері військової реформи та оборонного огляду, скільки в зміцненні демократичних інституцій. НАТО — це не лише військовий клуб, а передовсім політично-військовий. Члени НАТО хотіли б бачити своїм родичем таку Україну, зовнішня політика якої прогнозована, а внутрішня — демократична. Входження нашої держави до НАТО, можливо, не стільки важливе для Альянсу, скільки для самої України. Ми брали зобов’язання не перед Брюсселем, а перед самими собою. Втілення їх потрібне українцям, воно потрібне Україні.
