Патріотична «клюква»

Виступаючи на засіданні Російського організаційного комітету «Перемога», президент Росії Володимир Путін виклав програму проведення ювілейних урочистостей з нагоди 75-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні: «Ви знаєте, напевно, що нещодавня резолюція Європейського парламенту поставила фактично на одну дошку і нацистських агресорів, і Радянський Союз. Мало не звинувачують СРСР разом з нацистською Німеччиною у розв’язуванні Другої світової війни. Наче забули, хто напав на Польщу 1 вересня 1939 року й на Радянський Союз 22 червня 1941-го.

А тих, хто намагається сперечатися з такою ні на чому реально не базованою, безпардонною брехнею, заздалегідь звинувачують у «інформаційній війні проти демократичної Європи», це цитата.

Наша відповідь на брехню — це правда. Ми продовжимо розповідати про події, факти Великої Вітчизняної війни, розкривати й публікувати архівні матеріали в усій їх повноті. А то складається враження, що деякі наші опоненти чи то читати, чи то писати не вміють, очей у них немає, наче не знають нічого.

А ми розповідатимемо про це, зокрема й про перемоги й поразки Червоної армії, про трагічну долю наших полонених, про мужність підпільників і ганьбу колабораціоністів, про трагедію Голокосту й злочини проти мирних жителів, про безчинства націоналістів — прибічників Гітлера.

Переконаний: у історії немає й не може бути «невигідних», «незручних» сторінок. Вона потрібна в сукупності, як єдине ціле, і для нас, і для майбутніх поколінь, що особливо важливо, причому без усіляких прикрас і прогалин».

Тут Володимир Володимирович цілком звично сам свідомо спотворює історичну істину. Зрозуміло, ніхто не заперечуватиме того очевидного факту, що 1 вересня 1939 року нацистська Німеччина, організувавши провокацію в Глейвіці, напала на Польщу. Але при цьому Володимир Володимирович вважає за краще забути, що 17 вересня 1939 року на Польщу також напав хтось інший. І цим кимось був Радянський Союз і його доблесна Червона Армія, чию Велику Перемогу Росія збирається надзвичайно широко святкувати  2020 року. Цікаво, вторгнення радянських військ до Східної Польщі  1939-го теж вважатиметься великою перемогою Червоної Армії? Відомо, чим воно закінчилося для місцевого населення. Десятки тисяч поляків були винищені в Катині й інших місцях, загинули також тисячі українців, євреїв і білорусів, сотні тисяч поляків, українців, євреїв, білорусів були депортовані. Невже це ті подвиги, якими варто пишатися?

Також ніхто не сперечатиметься, що 22 червня німецький вермахт до оголошення війни вторгся до СРСР. Але так само до оголошення війни Японії Радянський Союз вдерся до окупованої японцями Маньчжурії. Оголошення війни в Москві було зроблено з таким розрахунком, щоб до моменту початку реального радянського вторгнення на Далекому Сході телеграма про оголошення війни не встигла досягти Токіо. Але це було вже наприкінці Другої світової війни, в серпні 1945-го. А тоді, влітку 1941-го, Сталін сам збирався напасти на Гітлера, але фюрер випадково його випередив. Навіть попередній термін радянського нападу, 12 червня, був зафіксований на папері. Але зосередити всі необхідні війська й запаси до призначеного терміну не встигли, й напад перенесли на липень, а тут настало трагічне 22 червня, якого Сталін аж ніяк не чекав. А ще генералісимус напав наприкінці листопада 1939-го на Фінляндію, заздалегідь організувавши, за зразком провокації у Глейвіці, провокацію в Майнілі. Незалежно від досить слабкого виступу Червоної Армії в «Зимовій війні», хіба це та подія, якою Росії варто пишатися?

Ще завдяки пакту Молотова — Ріббентропа, без якого Друга світова війна просто б не почалася, й договору з Німеччиною про дружбу та кордони Радянський Союз без бою окупував і анексував країни балтії, Бесарабію та Північну Буковину, жителі яких аж ніяк не палали бажанням опинитися у складі СРСР і також піддалися масовим репресіям і депортаціям. Це що, теж героїчні подвиги? Та й перемогу Сталін і його команда здобули, лише використовуючи тактику завалення трупами, втративши у 10 разів більше вбитих, ніж вермахт. У тоталітарній системі, створеній Сталіним, де танки й літаки цінувалися значно більше, ніж люди, а грамотні, добре підготовлені бійці й командири розглядалися як свого роду загроза чинній політичній системі, по-іншому воювати було просто не можна. І насправді перемогу здобули передусім не Сталін і його маршали й генерали, а прості солдати та молодші офіцери, які, як загиблі, так і ті, хто вижив, представляли всі народи СРСР. І за перемогу над Гітлером усім їм треба низько вклонитися.

Путін з пафосом заявив, що ми «захищатимемо правду історичну, захищатимемо імена наших героїв». Боюся, що прославлятимуть подвиги міфічні, яких насправді ніколи не було, на кшталт подвигу 28  героїв-панфілівців, недоторканність міфу про яких так трепетно відстоює міністр культури Росії Володимир Медінський. Про справжні, а не вигадані подвиги радянських бійців і командирів ми найчастіше дізнаємося з німецьких військових мемуарів, причому герої в них, як правило, безіменні, а тому мало придатні для пропагандистських потреб. Під час боїв за Харків 20-21 серпня 1943 року, за свідченням тодішнього командувача німецького XI армійського корпуса Ерхарда Рауса, один із мотострілкових батальйонів радянської 5-ї гвардійської танкової армії Павла Ротмістрова, що опинився в оточенні, був знищений повністю, тож жодна людина, зокрема й зв’язківці, не залишилася в живих. Мотострільці билися у повному розумінні до останньої людини, що викликало захоплення німецького генерала, австрійця за походженням. Цей випадок, зокрема, доводить, що бійці й командири армії Ротмістрова мали високий бойовий дух і стійкість, і розгром 5-ї гвардійської танкової армії під Прохорівкою 12 липня 1943 року був наслідком переваги німців у рівні бойової підготовки та командування.

Але й на світлому обличчі радянських солдатів і офіцерів — переможців є чорні плями, про які в Росії, напевно, не згадуватимуть у ювілейний рік. Тут і згвалтування, грабежі, вбивства мирного населення Німеччини й інших європейських країн. Тут і участь у політичних репресіях проти противників комунізму, участь у розстрілах тих-таки бійців польської Армії Крайової й навіть тих прибічників незалежності України, які не брали участі у збройній боротьбі. Окремо слід сказати про вбивства полонених. На жаль, цим грішили буквально всі учасники війни — німці, японці, італійці, французи, англійці, американці, бійці Червоної Армії та багато інших.

Але лише в Червоній Армії вбивства полонених, причому з особливою жорстокістю, здійснювалися за наказом вищого командування, щоб спровокувати відповідну реакцію у німців по відношенню до радянських полонених і раз і назавжди відохотити червоноармійців здаватися у полон німцям. І лише в Червоній Армії вбивство полонених публічно популяризувалося як справа честі, доблесті й геройства. Ось красномовний документ — донесення політвідділу 9-ї гвардійської стрілецької бригади від 6 листопада 1942 року «Про підготовку, проведення святкування 25-ї річниці Великої жовтневої соціалістичної революції та про підсумки переджовтневого соціалістичного змагання». Там, зокрема, говорилося: «Командир розвідвзводу другого батальйону гвардії лейтенант Куранов Михайло Іванович, б/п, виконуючи бойове завдання з трьома бійцями, захопивши в полон 5 гітлерівців, які чинили опір до останньої можливості, наказав розстріляти їх».

«Не можу дивитися без здригання на цих звірів, — говорить він, — це вони розтерзали моїх батьків — людей похилого віку. Поки в грудях моїх б’ється серце воїна, я нещадно знищуватиму цих тварюк. Нехай ці знищені мною 5 бандитів будуть скромним дарунком радянському народові в день 25-ї річниці Великого Жовтня».

Таким чином, командування й політоргани Червоної Армії не лише не засуджували безпричинне вбивство полонених, а й популяризували цей досвід. Що ж до соціалістичного змагання, то бійці й підрозділи бригади змагалися передусім за кількістю знищених німців, причому вбиті полонені, вочевидь, теж йшли у залік.

Ну, й, звичайно, про те, що Радянський Союз узагалі не переміг би без допомоги західних союзників, тепер у Росії, напевно, взагалі заборонять згадувати, та й про внесок Англії й США постараються говорити якомога менше. Адже Путін збирається святкувати не просто перемогу у Великій Вітчизняній війні, а перемогу Росії, прагнучи не згадувати ні про держави-союзники, ні про інші союзні республіки, і особливо про Україну.