По той бік «червоної лінії»

Ніби все було як завжди. Машина мого шефа на повній швидкості мчала в західному напрямку. Ми їхали «у справах». Та тепер у нас під колесами, з нами наввипередки, туди ж мчала країна з понад сорокамільйонним населенням, п’ятивідсотковим зростанням ВВП на рік і палким бажанням ніколи не повертатися в минуле. За тисячі кілометрів звідси, у невеликому американському місті, в той день вершилася історія: Польща разом із Чехією та Угорщиною вступали до Північно-Атлантичного союзу.

Тільки-но ми від’їхали за сто метрів від кордону, до нас підсів один із «наших».

— Боже, що ж робити? — відразу почав бідкатися він. — Тепер візи на від’їзд до Польщі вводять. За два-три місяці. Польща ж сьогодні до НАТО вступає...

Для пересічного мешканця західного регіону, в якому не в останню чергу залишки життя ще сяк-так підтримує інтенсивна прикордонна торгівля, північно-атлантичні амбіції сусідньої Польщі приносять лише додаткові клопоти.

Поляки настрій нашого попутника, вочевидь, не поділяли. На їхніх і так зазвичай безжурних обличчях того дня світився вираз якоїсь урочистої піднесеності. В унісон із цим настроєм гримів могутній голос усієї польської преси. У першому ж великому польському місті, Жешуві, мій шеф, віддаючи належне моїй політичній підкованості, презентував мені мою улюблену «Газету виборчу». «Якщо сьогодні п’ятниця, то ми в НАТО!» — цим радісним вигуком привітала мене вона з першої ж сторінки. Гортаючи газету, я натрапив на цікаву фотографію із сенсаційним підписом: «Німецький танк на варті польських кордонів» і ще раз здивувався — в якому швидкозмінному світі ми живемо. Країни, що протягом століть уособлювали конфлікт між Заходом і Сходом, за якісь десять років, що минули від закінчення холодної війни, стали добрими друзями, а від сьогодні — ще й союзниками...

Нарешті ми приїхали на місце. Увімкнули телевізор у готелі. Польське телебачення тільки й говорило, що «сьогодні Польща одержить гарантії безпеки, яких вона ще ніколи не мала за свою історію». Радісно й заздрісно мені ставало за наших західних сусідів. Вони ж на відміну від нас знають і в якому напрямку їм слід рухатися, і якою мовою в рідній країні розмовляти, і що для того, аби жити багато, треба добре працювати, а не багато красти.

Але ми маємо те, що маємо. Українські Лебідь, Рак та Щука не залишили польським журналістам нічого іншого, як ще раз констатувати, що українці, хоча й мають дуже важливе стратегічне положення, є ні рибою, ні м’ясом, і ніхто не знає, чого від них слід чекати. Натомість позиція Росії була чітка й передбачувана. Грім і блискавки з Москви, проте, жодним чином не здійняли в поляків на телебаченні грози. «Хто попереджений, той озброєний», — казали ж бо стародавні латиняни. Що стосується білоруського «бацьки» та на його екстравагантні витівки польська преса й увагу перестала звертати...

П’ятдесят років тому Черчілль зафіксував «залізну завісу», що «опустилася» на континент із Щеціна над Балтикою, до Тріеста над Адріатикою, а сьогодні шеф російських МЗС намагається від Фінської затоки до гирла Дунаю провести «червону лінію». Тепер по той її бік лежить Польща. Тут досить зручно. Сюди не сягає тінь двоголового орла і не долітає бій Спаських курантів. По інший бік простяглася злиденна Україна, з її боргами за російський газ, Кримським півостровом, прозорим східним кордоном і дуже небезпечним північним сусідом, від якого в неї, на відміну від Польщі, нема жодних гарантій.

Наступного дня ми від’їжджали з готелю. Завжди люб’язний дідок у реєстрації був тепер якийсь гоноровий і набундючений, навіть не відповів на моє привітання, що в Польщі вважається вищим гатунком хамства. «Мабуть, гад, хизується, що тепер ми йому не страшні» — подумав я. Раптом у реєстрації з’явився якийсь іноземець. Золотава шкіра й чорняве кучеряве волосся виказували в ньому мешканця Апеннінського півострова. І проти його «I do not understand» гоноровий дідок виявився безпорадним, як дитина. «Do you speak English?» — поспішив я їм на допомогу, тріумфально зиркнувши на старого: «Знай, мовляв, наших!» «Do widzenia! Good bye!» — попрощався я нарешті з обома натовцями, помігши їм залагодити їхні проблеми і, ніби не помічаючи, як спантеличено дивляться вони на мій злиденний одяг (я ж таки гідний представник своєї держави). То що, двом новоспеченим союзникам для взаєморозуміння потрібен ще й бомжеподібний українець? Гм, звучить обнадійливо.

Невдовзі ще одна несподіванка. На цей раз лише для поляків:

— Ми тепер в НАТО. То може, нас бояться? — так відреагувала лікарка-ветеринар польської торгової фірми з якою, залагодивши всі свої справи, мій шеф завів розмову, на звістку про те, що невдовзі її співвітчизники до нас зможуть потрапити, лише маючи візи.

Звідки їй було знати, що українське МЗС не боїться ні НАТО, ні самого чорта рогатого, а, видаючи візи, займається суто комерційною діяльністю. Не намагаючись пояснити лікарці цю істину, мій шеф заспокоїв її і переконав у гарячому бажанні Києва самому якнайскоріше приєднатися до Альянсу.

Питання «Як злиденній державі з наполовину розграбованим військом потрапити до наймогутнішого в світі військово-політичного союзу?» є, справді, важким. Утім, відомо, що успіх на 95 вiдсоткiв залежить від відповіді на запитання «Чому?», а не «Як?». Ну то що скажеш, Україно? Чи знаєш ти, чому?

Далі читаю в газеті: «З Росії на Україну йде холодний циклон». Іде вже триста сорок п’ятий рік.