Поки Росія спала...
Зазвичай вибори в Росії певним чином знаменують собою політичну кризу: так, повторне обрання Бориса Єльцина президентом 1996 року, очевидно, запобігло відродженню комунізму — не революційним шляхом, а за допомогою виборчих урн. Вибори до Державної думи (нижньої палати російського парламенту) зазвичай відбуваються спокійніше, а щойно завершена виборча кампанія і вибори до Думи, безперечно, супроводжувала тиша. Мертва тиша.
Справді, влада президента Володимира Путіна в Росії сьогодні настільки безмежна, що вибори до Думи залишилися б майже не поміченими, — як світом, так і Росією, — якби не осінній арешт і ув’язнення Михайла Ходорковського, олігарха від нафтової промисловості, який наважився підтримати своїми грошима дві ліберальні партії, які перебувають в опозиції до Путіна. Арешт Ходорковського не сколихнув простих росіян, які дедалі більше вважають, що в їхньому важкому житті вибори не відіграють жодної ролі. Однак його арешт похитнув довіру до Путіна у світі, а також змусив інших олігархів Росії та демократичних реформаторів всерйоз побоюватися стосовно своїх свобод.
Чим більша влада, тим небезпечнішим є зловживання нею — говорив 1771 року Едмунд Бурке. Путін має більшу владу, ніж будь-який інший демократично обраний лідер, і те, як він нею розпоряджається, викликає зараз серйозну стурбованість. Фразу лорда Ектона про те, що влада розбещує, ще не можна застосувати до нього, однак застереження Бурке вже є доречним.
Президентство, створене Борисом Єльциним для себе десять років тому, — яке зміцнилося, коли танки Єльцина розстріляли непокірний парламент 1993 року, — дає Путіну неймовірну ступінь свободи від відповідальності перед будь-ким. На відміну від президента Америки або Мексики, йому не потрібно задобрювати конгрес, який окопався за бастіонами конституційного розділення влади.
На відміну від прем’єр-міністра Великої Британії або Іспанії, його не можна усунути з посади за допомогою вотуму недовіри. На відміну від канцлера Німеччини, він не прикутий до партнера по коаліції, який може не дозволити йому зайти дуже далеко. На відміну від Берлусконі в Італії, Лула у Бразилії та Коїдзумі в Японії, йому не доводиться придушувати внутрішні чвари у своїй власній партії.
До своєї величезної влади як президента Росії Путін додає власну — потайний характер і хорошу обізнаність, ще з часів його служби у КДБ, із тонкими важелями керування російською бюрократією. Усе це не обов’язкове погано: у важкі часи, які зараз переживає Росія, потрібен уряд, здатний діяти рішуче. Але влада Путіна впритул наблизилася до межі того, що допустиме в демократичній державі.
Єльцин ніколи не запускав свої пальці в усі кутки та щілини державної машини такою мірою, як Путін. Ніщо не сховається від ока Кремля — чи то відновлення будівель у Санкт-Петербурзі або призначення дрібних чиновників у закордонному дипломатичному корпусі Росії. Коли стільки влади зосереджено в одному місці, виникає спокуса заглушити критику щодо того, як цю владу використовують.
Більшість скарг з приводу Путіна пов’язані з його прагненням заткнути рота незалежній критиці. Усмиряючи олігархів Бориса Березовського і Володимира Гусинського, — які не погодилися прийняти запропоновану ним «угоду», за якою найбагатші люди Росії збережуть за собою свої бізнес-імперії, незалежно від того, наскільки неправедними шляхами їх придбали, якщо тільки триматимуться поза політикою, — Путін справді задушив імперії ЗМІ, які обидва вони використали для пропаганди своїх переконань. У Росії, країні, де президент призначає керівників усіх державних теле- і радіоканалів, критики не так уже й багато, щоб можна було змиритися з втратою хоч би її частини.
Можливо, політика Путіна стосовно преси не є достатнім аргументом на користь того, що його не слід обирати президентом на другий термін у березні наступного року, на чергових президентських виборах. Справді, в тому, що стосується найважливіших політичних питань (на відміну від темних закутків егоїстичного інтересу), Путіна, як і раніше, можна вважати хорошим президентом.
У сфері зовнішньої політики він залучив Росію до набагато тіснішої співпраці з Заходом: щодо «війни з тероризмом» та врегулювання північнокорейського питання його політика багато в чому співзвучна політиці Америки; в інших сферах, як і раніше, триває риторика про «незалежність». Але справжні сумніви щодо того, хто є для Заходу надійним партнером, нині більшою мірою стосуються Німеччини Шредера, ніж Росії Путіна.
Що ж до внутрішньої політики, то й тут Путін головним чином зробив для економіки Росії те, що потрібно, залишивши уряд у своїх кріслах на досить тривалий термін, щоб можна було скористатися плодами стабільності. Його ідея про «диктатуру закону» задовольняє достатню кількість росіян, щоб непохитно затвердити його на чолі політичного центру.
Що викликає тривогу стосовно правління Путіна, то це його нездатність зробити управління Росією прозорим. Усе здійснюється за закритими дверима. Закони з’являються як за помахом чарівної палички. Ніхто не знає, чи віддавав президент наказ про арешт Ходорковського або хоча б чи приймав він до уваги те, як цей арешт неминуче нищівно вплине на інвестиції в Росії. Проблема тут полягає в тому, що, огортаючи темрявою прийняття політичних рішень, численні владні угруповання Росії ніколи не постають перед необхідністю відповідати за свої дії.
Наприклад, яку «угоду» уклали з ядерною промисловістю Росії, — якщо вона взагалі мала місце, — щоб виявилося можливим продовження будівництва ядерних реакторів в Ірані? Ніхто не знає. Чи змогло б військове відомство Росії так успішно гальмувати реформу, якби йому доводилося діяти відкрито? У своєму прагненні «досягти, щоб справа робилася», Путін вважає за краще мати справу прямо з потужними галузями промисловості та лобі, замість того, щоб провести закони через досить покірливу Думу.
Саме уявна неминучість переобрання Путіна на другий термін навесні наступного року виправдовує заклопотаність щодо його стилю керівництва. Путін міг би заслужити вдячність майбутніх поколінь росіян, якби холоднокровно переглянув свої владні повноваження.
Владу найкраще можна стримати за допомогою демократично обраних установ, — Думи, яка має реальну владу, і по-справжньому «зубастої» судової системи, — а не за допомогою укладення угод із зацікавленими сторонами та діячами військово-промислового комплексу. Путін має усвідомити, що вже сам обсяг його президентських повноважень викликає життєву необхідність того, щоб найтемніші кутки кремлівської політики були відкриті світлу дня.
Ніна ХРУЩОВА — старший науковий співробітник університету Нової Школи (США).
