Поки вони спали

Мало хто за межами Німеччини знайомий з карикатурним персонажем, з яким асоціюють себе самі німці. Це не агресор з військової пропаганди XX століття, не інженер-перфекціоніст з автомобільної реклами на Медісон-авеню і не зарозумілий всезнайко-педант із кінофільмів. Німець, якого багато хто сьогодні зображує, це сонний персонаж у нічній сорочці і ковпаку. Цей німець, що тримає інколи свічу в руках, наївний і сумний, він спантеличений навколишнім світом.

Це далеко не новий персонаж. У XIX столітті його називали Der deutsche Michel, тобто «німецький Міхель», і уявляли людиною з обмеженими поглядами, яка тримається осторонь великих ідей, уникає змін і бажає лише пристойного, тихого, комфортного життя.

Але сьогодні Міхель повернувся. І хто його може в цьому звинуватити? У Німеччині зараз економічний бум, майже повна зайнятість, зарплати зростають, профспілки задоволені. Фінансову кризу давно забуто, держбюджет під контролем; а з напливом мігрантів, що стався 2015 року, вдалося порівняно успішно впоратися.

Хоч би якими поганими були новини (промислові скандали, приміром, із Volkswagen, банкротство авіакомпаній, інфраструктурні проекти, що постійно відкладаються), вони мало затьмарюють загальне відчуття безпеки і благополуччя, що його мають німецькі Міхелі. Єдиною реальною загрозою, на їхній погляд, є світ за межами кордонів Німеччини.

У цьому сенсі виборча кампанія минулої осені була ідеально скроєна під німецьких Міхелів. Передвиборний слоган Християнсько-демократичного союзу канцлера Ангели Меркель — «Країна, в якій ми живемо добре і щасливо», — знаходив у них позитивний відгук, так само, як і досить провінційні і, за великим рахунком, порожні гасла конкуруючих партій. За винятком крайньо правих популістів з «Альтернативи для Німеччини» (AFD), ці партії демонстрували ритуальну коректність і сонливу згоду з консенсусом, що умиротворював електорат. Після виборів розпочалися реальні політичні інтриги, проте було докладено максимум зусиль, аби замаскувати всю цю діяльність від німецьких Міхелів. Хоча партійні функціонери були до неї вже готові, вони чекали результатів виборів, перш ніж почати викладати карти на стіл, але навіть після виборів вони робили це за зачиненими дверима. Витоки інформації про перебіг закритих перемовин щодо створення коаліції були настільки контрольованими, що створювали ілюзію, ніби Sondierungsgesprache, тобто попередні перемовини між партійними чиновниками, політично були досить безпечними.

Утім, політичний клас Німеччини, як і прості німецькі Міхелі, відмовляється визнавати реальність. Сонні федеральні вибори, потім припинення перемовин про коаліцію між ХДС, її братською партією з Баварії Християнсько-соціальний союз (ХСС), партією Зелених і Вільною демократичною партією (ВДП), а після цього сором’язливі танці між ХДС і Соціал-демократичною партією (СДПН), — усе це свідчить про серйозний дефіцит у німецькій политиці.

Правда в тому, що всілякі партійні платформи, призначені для інформування електорату і створення основи для коаліційних перемовин, демонструють шокуючий брак уяви та нових ідей. Другорядним проблемам надається значення «червоної межі», в центрі уваги виявляються здебільшого технічні питання, наприклад, возз’єднання сімей біженців, або нова схема медичного страхування, про яку ніхто навіть не просив (Burgerversicherung), або ж роль федерального уряду у фінансуванні освіти.

Враховуючи ситуацію в Європі і світі, а також ті надії, які багато хто за кордоном покладає на німецьке лідерство, всі ці питання видаються досить маргінальними. Але реальна проблема в тому, що вони відволікають увагу від більш значущих питань, пов’язаних, наприклад, з євро, обороною і безпекою, міграцією, інфраструктурою оподаткуванням.

Не маючи жодного довгострокового політичного бачення, німецька політика виродилася в тактичні ігри, що їх ведуть традиційні гравці. ХДС, яка веде «війну Червоної і Білої троянди» з ХСС, не може жити ні з Меркель, ні без неї, а СПДН втратила упевненість в собі і боїться подальшого політичного занепаду. Усе це не віщує нічого доброго для країни, де роль парламенту і так вже зменшилася після того, як за вісім років коаліційного уряду ці три партії витіснили на узбіччя опозицію, але при цьому не змогли виростити нові керівні кадри.

Угоди про коаліційний уряд в Німеччині — це завжди документи, що ретельно пропрацювали, схожі за своєю природою з контрактами. Але їм властива тенденція планувати управління країною на чотири роки вперед, при цьому керівники партій використовують парламент не для обговорення законів, а радше для реалізації заздалегідь погодженої політики.

З 2000-х років, коли канцлер Герхард Шредер домагався проведення реформи ринку праці, в Німеччині не було проведено жодної успішної великої реформи. За Меркель за десять з гаком років не проводилося жодних реформ, що спрямовані у майбутнє і відповідають за своїм калібром «Програмі 2010» Шредера.

ХДС/ХСС і СДПН нині прагнуть створити велику коаліцію, яка б утримала Німеччину приблизно на тому самому шляху, яким вона йшла останні вісім років. Угода на 28 сторінках, яка дає змогу продовжити формальні перемовини про коаліцію, є надміру детальною, технократичною, їй бракує амбіцій і політичного бачення.

Тому недивно, що багато хто, особливо в СДПН, невдоволений досягнутим результатом, а деякі закликають навіть заново провести перемовини, хоча учасники цих перемовин з боку ХДС/ХСС і СДПН оголосили підписану угоду проривом. СДПН стоїть нині перед вибором: цими вихідними (21 січня. — Ред.) на позачерговому з’їзді лідери партії мають вирішити, треба входити до нової великої урядової коаліції, яка вестиме колишню політику, чи варто перейти в опозицію, що, вочевидь, означає проведення нових виборів.

Але є ще один варіант, який багато хто ігнорує: міноритарний уряд ХДС із Меркель як канцлер. Звільнившись від задушливих коаліційних угод з незговірливою СДПН чи з холодно обачливою ВДП, Меркель змогла б призначити членів кабінету з огляду на їхню компетентність і наявність бачення, а не з партійних міркувань. Вона могла б навіть призначити міністрів з інших партій.

Але найважливіше, Меркель змогла б, нарешті, узятися за серйозні проблеми, які ігнорувалися останніми роками і яким у підписаній коаліційній угоді приділено лише кілька порожніх слів. Йдеться про співпрацю з президентом Франції Еммануелем Макроном заради подальшого розвитку європейського проекту; про модернізацію системи державного керування в Німеччині; про підготовку робочої сили до цифрової епохи; про розв’язання імміграційних проблем.

Парламент потрібен для успіху на будь-якому з цих фронтів. Провідні партії мають перейти до тієї форми відкритих і конструктивних дебатів, у яких народилася парламентська демократія в перші роки Федеративної республіки, а не продовжувати концентрувати свою увагу на політичній тактиці.

Міхель, можливо, надає перевагу поміркованим политичним інициативам і поступовості, які були властивими канцлерству Меркель. Але міноритарний уряд, вимушений створювати коаліції однодумців для розв’язання критично гострих проблем, що стоять нині перед Німеччиною та Європою, міг би звільнитися від обмеженості очікувань Міхеля та звільнити німецьку політику від партійних тактиків. Це дало б змогу провести реальні і такі необхідні реформи. Інакше кажучи, незначна політична нестабільність, що нині спостерігається в Німеччині, цілком може виявитися саме тим засобом, якого потребує країна, щоб відкрити шлях для нових ідей та голосів, шлях до більш світлого майбутнього.

Проект Синдикат для «Дня»