Понад 500 дітей в Україні отримують стипендії від американських українок

— Ще від чорнобильської аварії ми пробували допомогти Україні, але нам тоді не дозволили, — розповідає Лідія Черник, референтка суспільної опіки СУА. — Уже пізніше ми почали їздити сюди. Тут співпрацюємо із Союзом українок України, Суспільною Службою України та іншими благодійними організаціями, що шукають нам знедолених, і ми їм допомагаємо. Я займаюся дітьми дошкільного віку, сиротами та хворими. А ось Люба як референтка Стипендії СУА — учнями та студентами.

— Так, — підтверджує Люба Більовщук, — СУА має стипендійний фонд, на який збирає кошти. На сьогодні понад 500 дітей в Україні одержують від нас стипендії. Учні — $50, а студенти — $100 на рік.

— А що ще ви зробили для України?

Л. Ч. — Разом із Чорнобильським фондом ми купили для Київської лікарні швидкої допомоги апарат магнітного резонансу. Тоді наша частка становила $250 тис. До Львівської дитячої лікарні доставили шість апаратів, останнім із яких був ультразвуковий. Це коштувало майже $300 тис. Санаторію у Трускавці «Джерело» передали фіброгастроскоп. Також доставляємо запчастини для цього обладнання.

Ще допомагаємо старшим жінкам, бабусям, надсилаємо їм посилки та гроші. Торік оздоровили в Трускавці 100 дітей з Чорнобильської зони. Цього року — поки що 30.

— Як ви дістаєте кошти для такої благочинності?

Л. Ч. — Це пожертви від наших членів, також шукаємо спонсорів. Наша праця в СУА є безплатною й на добровільних засадах.

— З якими труднощами стикаєтеся, працюючи тут?

Л.Б. — Можливо, тільки те, що дуже багато запитів, а допомогти всім не можемо. Також важко доставляти стипендії.

— А як ви прийшли до СУА?

Л.Ч. — В Америку я приїхала 1949 року. Тоді майже всі мої знайомі належали до СУА, тому я теж приєдналася.

Л.Б. — Щодо мене, то, мабуть, бракувало українських жінок. Народилась я в Німеччині, а коли мені було півтора року, мої батьки переїхали до Америки. За професією я вчителька.

Л.Ч. — А мені працювати майже не довелось. Я все виховувала дітей, щодня возила їх до української школи, щоб вони не забули своєї культури.

— А чи хотілося б змінити свою долю, повернути час назад?

Л.Ч. — Усе, що тут, на Україні, є дуже рідне й близьке. Але час минув, і ми є громадянки Америки, наші діти народилися і виросли там. Тому для повернення ми вже трохи застарі.