Про анекдоти в політиці
Президент Білорусі Олександр Лукашенко образився. Україна спочатку обіцяла покликати його на ялтинський саміт щодо балтійсько-чорноморського співробітництва, а потім — не запросила. Лукашенко запевняв із телеекрана, що він до цього поставився спокійно. Проте вигляд його був аж ніяк не переконливий. Та й говорив він одночасно про те, що нікуди Україна не дінеться — буде «з ними» співробітничати. Бо спробувала із Заходом — а не вийшло. МЗС Білорусі поставився до того, що Лукашенка не запросили до лівадійського палацу, більш нервово — там заявили про недружній жест України.
Здавалося б, що тут насправді такого?
З одного боку, Лукашенко — «невиїзний» до країн Заходу. ОБСЄ, Рада Європи та інші організації й більшість європейських держав не вважають його легітимним президентом і не надто бажають із ним спілкуватися (хоча суто ділові розмови з представниками Білорусі ведуться). Тому, очевидно, українським дипломатам «порадили» утриматися від запрошення білоруського лідера та обмежитися запрошенням білорусів відвідати наукову конференцію в тій же Ялті, заплановану одночасно із самітом.
З другого боку — Білорусь нікуди не дінеться від того, щоб бути сусідкою і України, й Польщі, й Литви, й Росії — країн, що мають виходи до Балтійського та Чорного морів (а конференція була присвячена саме проблемам співробітництва цих країн).
Міністр Тарасюк так і не сказав чітко — чи взагалі надсилалося запрошення Лукашенкові. Тут, схоже, українська дипломатія проявилася у всій своїй красі з легендарним уже бажанням подобатися «і вашим, і нашим». Київ начебто каже, що в жодному разі не бажає ізоляції Білорусі — і водночас фактично підтримує цю ізоляцію. Історія з Лукашенком, сама по собі не більш значна, ніж фарс, свідчить лише про те, що українська зовнішня політика хронічно хвора на невизначеність, нечіткість і боїться захищати власну точку зору.
Історія з Лукашенком була б навіть смішною, якби Президент Кучма в Ялті не виправдовувався (мовляв, Україна — тільки за розвиток добросусідських відносин із Білоруссю). Якби кількома днями раніше Президента не «пробило» нагородити орденом Ярослава великого друга українського народу Ясіра Арафата. Якби не зрозуміло було, що соромно мати керівництво, котре здатне перетворити зовнішню політику на анекдот.