Про лицемірство Путіна

Вчора російський президент Володимир Путін дав першу прес-конференцію після  окупації Криму. Під час годинного спілкування з російськими журналістами він, по суті, прагнув виправдати окупацію Криму російськими військами під приводом захисту російського населення в автономній республіці. «День» звернувся до російського і українського експертів  з проханням прокоментувати першу публічну появу президента РФ Володимира Путіна перед ЗМІ після вторгнення російських військ до Криму.

«ПУТІН ПРОДОВЖУЄ ВВАЖАТИ, ЩО В УКРАЇНІ СТАВСЯ АНТИКОНСТИТУЦІЙНИЙ ПЕРЕВОРОТ»

Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі.

— Володимир Путін діяв у рамках звичної своєї тактики. Спочатку були випущені основні актори, які є провідниками зовнішньої політики, а також пропаганди. Вони забезпечили фронт для маневру Путіна. Причому в якомога  агресивнішому і жорсткішому форматі, щоб дати йому можливість для тактичних маневрів, для вибору мови, жестів і діапазону політики. Це стара кремлівська тактика.

Спостерігаючи за ним під час прес-конференції, я побачила, що він, поза сумнівом, перебуває  в більш нервовому стані, ніж зазвичай. Він був менш упевнений у собі. Але все ж не можна сказати, що він втратив контроль, принаймні, над собою, над тим, як він висловлює свої думки. І не можна казати про те, що він втратив упевненість у тому, що він контролює ситуацію. Про нервозність свідчить те, що він і своїм виразом обличчя, і своєю риторикою не зміг утриматися від агресивності і навіть від певної мстивої злобливості при відповіді на деякі запитання, які його реально, вочевидь, хвилюють і викликають емоційну реакцію.

Завдання, які Путін ставив у своєму виступі, такі. По-перше, він намагається обґрунтувати дії Росії в Україні і загалом повторює риторику російського представника в Раді Безпеки ООН. Він продовжує вважати, що в Україні стався антиконституційний переворот і збройне захоплення влади, а Янукович залишається легітимним президентом. Він ні на йоту не відійшов від основного аргументу Кремля за останній час.

По-друге, він спробував довести, що Росія своїми діями сприяла вирівнюванню динаміки. І тим самим він намагається довести, що Росія в Україні і в Криму не програла, а домоглася здійснення своєї мети. Мені не відомо, чи вірить він у це сам, чи лише намагається створити імітацію самовпевненості.

По-третє, поза сумнівом, важливо те, що він намагається ослабити надмірний агресивний натиск російських дій, вочевидь, реагуючи не стільки на українську внутрішню динаміку та дії влади, скільки на реакцію Заходу. Він спробував зняти надмірну гостроту конфлікту своєю заявою про те, що російські війська не збираються входити в Україну. Але одночасно він обмовився, залишаючи за Росією право вирішувати, чи буде російське втручання на українській території, зокрема на південному сході, чи ні.

Оскільки він віддав указівку на завершення маневрів поблизу українських кордонів — це теж аргумент, спрямований у бік Заходу: заспокойтеся, ми домоглися того, чого хочемо, ми більше загострювати не будемо. І нарешті, ще один аргумент: Росія не претендує на Крим. Але тут якраз виявляється лицемірство його риторики та кремлівських дій. Оскільки тут залишається майже 20 тисяч російських військовослужбовців і територія Криму контролюється так званою владою автономної республіки. Усе свідчить про те, що Путін для Криму на даний момент вибрав роль українського Придністров’я чи Абхазії.

Путін продовжує визначати правила гри в Україні. Визнаючи, що нинішня влада нелегітимна, він, по суті, висуває Україні ті умови, за яких він готовий визнати українську владу легітимною. А це не просто вибори, а прийняття нової конституції під час референдуму, каже Путін. Це гарантія людям на південному сході виражати себе. Але Путін може по-різному розуміти це право. Таким чином, не можна казати, що Путін зазнав поразки в Україні, йде з України, він просто дає зрозуміти, що одна фаза в його діях з надання Україні динаміки, закінчується і починається інша фаза. І у цій іншій фазі у нього є аргументи, про які він каже: Україна нам винна за газ, якщо не заплатите, то в лютому Україна буде винна майже 2 млрд доларів.

Він також каже про те, що Росія, висуваючи певні вимоги, вже має своє розуміння, як має поводитися Україна, він готовий працювати з іншими українськими урядами після травня. Більш того, він заявляє про те, що ми можемо працювати із західними партнерами в рамках МВФ та іншими з надання допомоги Україні. Він не лише претендує на право говорити українцям, які мають бути правила гри і як вони повинні поводитися, будувати державу, яка має бути конституція, але він робить Росію фактично актором-модератором, який надаватиме Україні допомогу.

А щодо легітимації російських дій, він робить абсолютно карколомний внесок у міжнародну активність і правила міжнародної поведінки. Відповідаючи на запитання про Будапештський меморандум, він сказав: ...що в Україні сталася революція, а після революції вона нова держава, а з цією державою ми не підписували угоду. Якщо так, то він руйнує всі норми дипломатичної поведінки і систему міжнародно-правових угод. Навіть створює прецедент, який руйнує міжнародні відносини.

«ПУТІН ЦІЛКОВИТО ЛИЦЕМІРИТЬ, КОЛИ КАЖЕ, ЩО ЦЕ НЕ НАША СПРАВА, СПОЧАТКУ ДАВШИ ПОРАДИ УКРАЇНЦЯМ, ЩО РОБИТИ»

— Відома журналістка-публіцист Енн Еплбаум на своїй сторінці у Twitter написала: «Прес-конференція Путіна засвідчує, що ми, можливо, досягли дивного моменту, коли диктатор вірить власній пропаганді». Що ви скажете про таку оцінку?

— Напевно, Еплбаум ідеалістично оцінює Путіна. Цілком імовірно, що він вірить у те, що в Україні бал правлять «націоналюги», як він каже, що там відбувся антиконституційний переворот. Але навряд чи він вірить у те, що більшість українських військовослужбовців добровільно перейшли під диктат кримської влади, яку посадили за допомогою російських автоматів. Він людина прагматична і не втратив остаточного зв’язку з реальністю, у чому його підозрює Ангела Меркель. Вочевидь, у ньому борються дві мозкові півкулі, викликаючи такий когнітивний дисонанс. З одного боку, він вірить у частину аргументів, а з другого — має знати те, що він робив разом зі своїми підлеглими на українській території.

Я гадаю, що Путін цілковито лицемірить, коли каже, що це не наша справа, спочатку давши поради українцям, що робити. Тоді навіщо радите, навіщо наполягаєте, навіщо вимагаєте? Тут Путін цілком адекватний, розуміє, що робить. 

— Якщо Путін не визнає Будапештського меморандуму, то що, в України немає жодної легальної можливості повернути Крим під свій контроль?

— У своєму виступі Путін фактично підготував аргументи для того, щоб на майбутніх засіданнях Ради Безпеки та інших засіданнях, зустрічаючись із західними представниками, він відстоюватиме погляд, що в Україні сталася революція. Це нова держава, від якої відокремилися невдоволені громадяни Криму і обрали власну владу, і ми не маємо жодної можливості впливати на незалежну владу автономного Криму.  Це лицемірство триватиме нескінченно, поки не втомляться ті, хто з ним розмовляє.

— Що можна сказати про роль міжнародних організацій у розв’язанні цього конфлікту?

— Сам факт обговорення українського питання у РБ ООН — це зволікання, тому що цей орган за ветуючої ролі Росії не міг ухвалити жодних конструктивних рішень.

ОБСЄ зі своїми місіями — це добре. Мають бути зарубіжні об’єктивно налаштовані спостерігачі на території Криму. Можливо, інформативно вони представлятимуть важливий канал, але зараз сама місія ОБСЄ  ситуації в Криму не змінить.

«ЛИШЕ ПІД ВПЛИВОМ ВАШИНГТОНА ПОЧАЛИ ВОРУШИТИСЯ В БРЮССЕЛІ ТА ІНШИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТОЛИЦЯХ...»

— А ЄС і НАТО хіба не зможуть вплинути на Росію? Адже в Брюсселі постійно збираються міністри закордонних справ ЄС, у штаб-квартирі — сьогодні триває   засідання Північноатлантичної Ради.

— Якщо виходити з картини західного впливу до цього моменту, то за всієї байдужості всіх західних столиць певну активність виявив Вашингтон. Це за цілковитої байдужості Обами до питань зовнішньої політики і подій у нашому регіоні. Очевидно, лише під впливом Вашингтона почали ворушитися в Брюсселі та інших європейських столицях.

Якщо судити за риторикою міністра Штайнмаєра, ми бачимо відверте прагнення Німеччини використовувати будь-який натяк з російського боку, щоб зробити вигляд, що ситуація нормалізується. Не дивно, що саме Берлін зробив низку кроків, які мають українців змусити задуматися. Штайнмаєр був одним із тих, хто наполягав, щоб українська опозиція підписала угоду 21 лютого, яка подовжувала термін царювання Януковича до кінця 2014 року. Штайнмаєр з іншими колегами з Берліна постійно наполягає на тому, щоб українці прийняли ідею федералізації. А це ідея Медведчука, і її активно підтримує Кремль. Нарешті, Берлін весь час наполягає на ідеї трикутника: ЄС-Україна-Росія,  щоб вирішувати долю України. Цікаво, та держава, яка є агресором, вирішуватиме українські питання.

І в контексті Німеччини українці мають пригадати про роль Ангели Меркель 2008 року і про те, хто саме заблокував надання ПДЧ — можливості стати в дуже віддаленій перспективі кандидатом у члени НАТО Україні та Грузії. І що після цього сталося в Грузії та Україні?

Все ж таки, я не настільки песимістична щодо найближчого майбутнього України, тому українська громадськість усвідомила, що її доля в її руках. І особливо покладатися нема на кого.  Я гадаю, що колишній міністр оборони Євген Марчук має рацію, коли каже, що формат комісії «Україна-НАТО» дає легальні підстави для членів Альянсу взяти під контроль стратегічні об’єкти, хоча б АЕС, щоб уникнути будь-яких провокацій, які зараз можливі. Формат Будапештського меморандуму і КУН дають підстави для такої опосередкованої участі. 

«ПУТІН ПОЧАВ ДИПЛОМАТИЧНУ ФАЗУ ВІЙНИ»

Альона ГЕТЬМАНЧУК, директор Інституту світової політики, Київ:

— Прес-конференція була спрямована для російського і російськомовного населення пострадянського простору. Оскільки для людей, які отримують інформацію з інших джерел, почали виникати питання, наскільки доцільною була ця компанія (вторгнення російських військ до України. — Ред.). Нещодавно було опитування ВЦИОМ (Всероссийского центра исследования общественного мнения), яке показало, що 73% росіян вважають, що Росія не повинна втручатися в конфлікт між владою і опозицією в Україні. Путіну було необхідно показати російськомовному населенню, що він мав достатньо аргументів, щоб застосувати військову інтервенцію.

У мене склалося враження, що Путін виступав не як президент Російської Федерації, а як піарник і речник Віктора Януковича. Єдиний сенс для цієї конференції полягав у тому, щоб донести месиджі, які вже озвучувалися представниками РФ, особисто. Очевидно, Путін зрозумів, що його красномовність переконує більше, ніж його «золоте мовчання». Сподіваюсь, що він також зрозумів, що військовий шлях не досяг бажаного ефекту й необхідно повертатись у рамки дипломатичної та інформаційної війни.

Я вважаю, що інформаційну війну Путін виграв лише в Росії, серед власного населення. Але на Заході він її абсолютно програв. Як і війну дипломатичну. Хоча ми розуміємо, що це — тактичний програш, і нова виснажлива війна нас чекає попереду. Але це не обов’язково буде за допомогою танків. Цією конференцією Путін почав нову дипломатичну (чи, точніше, піарівську) фазу війни.

Моє відчуття, що у Росії ще немає чіткого бачення, як діяти в українському питанні. І в цьому немає нічого дивного: ще кілька тижнів тому там спокійно готувались до президентських виборів 2015 року. Швидше за все, наразі відбувається своєрідне тестування. Поки що воно виявилось неуспішним, оскільки Україна, незважаючи на завищений емоційний фон, продемонструвала завидну витривалість, не піддалась на жодну провокацію, а місцеве населення не зустрічало російські збройні сили із хлібом і сіллю, як визволителів і великих миротворців. Якщо їх і зустрічали, то це були, в основному, їхні ж громадяни, пере направлені з російської території для збурення мас (у Харкові. — Ред.).

Складається враження, що Путін і його оточення недостатньо точно відчувають ситуацію в Україні і досить однобічно поінформовані. На мій погляд, після невдалої спроби військової агресії вони почнуть діяти іншими методами на впровадження ідеї федералізації України. Це робиться для того, щоб деякі регіони були своєрідним «якорем» для інтеграції України в ЄС і, можливо, в НАТО.

Взагалі, Путін давно заслуговує на титул Містер «Подвійний стандарт». Якщо ж серйозно, то, думаю, Помаранчева революція дечому все ж навчила Путіна. А саме — що не можна зациклюватись лише на одному політику. Тим більше, що Янукович у сприйнятті Росії сьогодні — це політичний труп (Путін фактично сам це підтвердив на прес-конференції), а не політичний важковаговик, як у 2004-му.

Думаю, Путін бажає залишити, якщо не вікно, то хоча б кватирку для комунікації з новою владою України, аби, по-перше, не мати зіпсованого телефону у вигляді Заходу, а, по-друге, мати можливість для проведення двосторонніх торгів без третього зайвого. Адже уявлення російської еліти про світ не змінилося. Воно базується на формулі: «гроші вирішують все». Якщо не вирішують гроші, то вирішують «дуже великі гроші».

Думаю, що військова агресія була спрямована не тільки і, можливо, не стільки на нове керівництво України, як і на керівництво ЄС. Таким чином росіяни намагались довести ЄС, що підписання Угоди про асоціацію може дестабілізувати весь регіон і тому наразі варто від нього відмовитись.

У 2008 році, коли Німеччина відмовила Україні у підписанні ПДЧ з Україною, одним з основних аргументів була саме дестабілізація регіону. Росіяни грають на те, щоб Німеччина і Франція використали цей аргумент і зараз. Заявили, що немає сенсу поспішати з підписанням Угоди, оскільки існує серйозний ризик для дестабілізації цілого регіону і європейській безпеці загалом.

Ігор САМОКИШ «День»