Протекторат над Палестиною?

Дві конфліктуючі необхідності турбують нині Близький Схід. Палестинці повинні відновити політичні структури, майже цілком зруйновані нещодавніми вторгненнями Ізраїлю на Західний берег. Проте ясно також, що палестинці не здатні створити державний устрій, незаплямований тероризмом і вільний від ідеології, що заперечує право Ізраїлю на існування та припускає використання насильства.

Після того як десять років тому було досягнуто угоду в Осло, прихильники мирного процесу в Ізраїлі та за його межами сподівалися, що Організація визволення Палестини (ОВП) — збройний національний визвольний рух, яка сильно загрузла у тероризмі, — перетворить себе на гідну довіри і життєздатну політичну структуру. Тільки тоді суверенна Палестинська держава могла б жити у мирі поруч з Ізраїлем. Якщо АНК (Африканський Національний Конгрес) зміг здійснити такий перехід у Південній Африці, чому палестинці не зможуть? Надія, що Ясір Арафат міг би стати палестинським Нельсоном Манделою, надихала навіть ізраїльтян, скептично налаштованих відносно процесу в Осло.

Цьому не судилося трапитися. 2000 року Арафат втратив історичну можливість домогтися створення Палестинської держави, коли відхилив пропозиції президента Клінтона, а потім ізраїльського прем’єр-міністра Барака у Кемп- Девіді та пізніше в Єгипті. Натомість він розпочав збройну інтифаду, в якій палестинські ополчення-суперники розв’язали тероризм і самогубні атаки проти цивільного населення Ізраїлю — не тільки на окупованих територіях, але також в Єрусалимі, Тель-Авіві, Хайфі, Хадері, Афулі та Нетанії. Палестинські території занурилися у хаос беззаконня, що нагадує Ліван 1970 — 1980 років.

Ізраїль не дозволить відновити терористичні структури у себе під боком: цього жодна країна не дозволила б. Але й уряду Аріеля Шарона не можна дозволити використати повний провал палестинців у розбудові мирної держави як виправдання для продовження окупації. Що в такому випадку робити?

Президент Буш підтримував реформування палестинської влади з найкращих міркувань. Але уявити собі демократичну та чесну палестинську владу — коли ані в Сирії, ані в Єгипті, ані в Саудівській Аравії (або в будь-якій іншій арабській країні) не видно жодних ознак демократизації, — можна тільки у нездійсненних мріях.

Так само сповнені добрих намірів ідеї ООН та Європейського Союзу про введення міжнародних сил для розділення Ізраїлю та палестинців виникають у перетасовуючих папери дипломатів, чий попередній досвід щодо підтримки миру (скажімо, у Сребрениці або Руанді), однак, не викликає довіри.

Палестинські інститути мають бути відновлені, але у середовищі арабських законів. Як і у випадку Косова та Боснії, палестинські території мають перебувати під міжнародним протекторатом, але тільки не під керівництвом ООН або Євросоюзу. Це має бути арабський протекторат, найкраще — очолюваний Саудівською Аравією.

Саудівський протекторат над палестинцями матиме арабську законність; він також матиме знання та методи забезпечення безпеки, вживані в арабському світі. Такий протекторат, можливо, не зможе розвинути демократичну та чесну палестинську структуру. Але нам поки що потрібно про це забути в будь-якому разі.

Що він може зробити, то це створити структуру, незаплямовану тероризмом, підривниками-самовбивцями та ополченнями-суперниками. Він може також захистити палестинців від Ізраїлю, гарантуючи ізраїльтянам, що політичне утворення, яке виникло поруч з ними, не буде ще однією невдалою квазі-державою, керованою військовими диктаторами і терористами.

Звучить дивно? Можливо, але досі всі звичайні рішення виявлялися безсилими і навіть згубними. Через кілька років після такого Саудівського протекторату над палестинцями, можна було б поновити серйозні переговори — базуючись більшою або меншою мірою на пропозиціях наслідного принца Абдулли щодо досягнення загальної угоди.

Тим часом, найбільш пріоритетним зараз є процес деескалації, стабілізації та політичної консолідації у рамках палестинського суспільства. Саудівський протекторат міг би відіграти ключову роль у досягненні цього. З урахуванням того, що всі інші спроби вже провалилися, це, можливо, єдиний вибір, що залишився, як для Ізраїлю, так і для палестинців.

Шломо АВІНЕРІ, в минулому генеральний директор Міністерства закордонних справ Ізраїлю, нині професор політології в Єврейському університеті в Єрусалимі.