Приймаючи виклик ісламістів

Згідно з традиційним уявленням про мусульманські суспільства, з’явившись на певній території, іслам поширюється та укорінюється серед місцевого населення та в його культурі, утворюючи значні місцеві варіації. Це означає, що мусульманське суспільство Об’єднаних Арабських Еміратів істотно відрізняється від мусульманського суспільства Нігерії, в той час як обидва вони відрізняються від ісламського суспільства Індонезії. Нещодавні події у Росії, однак, є серйозним викликом цьому традиційному уявленню, що й пояснює сміливе рішення президента Володимира Путіна підтримати війну проти тероризму, розпочату Сполученими Штатами після терористичних актів 11 вересня.

Сценарій розвитку подій однаковий у всіх мусульманських общинах на території Росії. Молоді активісти (зазвичай із арабських країн) приїжджають у певний район. Вони знають, як працювати з місцевими правоохоронними органами, і спочатку їхні дії обмежуються збиранням інформації з метою дискредитації місцевих релігійних лідерів, середній вік яких перевищує 70 років, а також умілою роботою з місцевими засобами масової інформації для того, щоб матеріал, що містить ці ганебні відомості, був опублікований. У таких випадках релігійна община збирається, усуває своїх старих лідерів, тоді як влада потрапляє в руки молодих претендентів.

Нові лідери починають діяти, виходячи з принципу, що їм немає жодної необхідності, більш того, що їм вкрай небажано пристосовуватися до національних або культурних особливостей, існуючих серед мусульман, оскільки їхньою метою є ісламське об’єднання, а не встановлення відмінностей. Вони посилають найбільш багатообіцяючих зі своїх місцевих прихильників за кордон (необов’язково до арабських країн, але також до Франції, Англії та Сполучених Штатів) для того, щоб ті також могли пройти підготовку для проведення такої роботи чи то у Приволзькому федеральному окрузі (де проживає понад 40% російських мусульман), чи то десь в іншому місці. Участь у таких заходах переконує новобранців, що вони є частиною єдиної всесвітньої організації.

Функціонування таких груп та організацій потребує грошей. Фактично, незважаючи на загальноприйняту думку про те, що після закінчення «холодної війни» основним протистоянням у світі є протистояння бідного Півдня багатій Півночі, бурхливий розвиток ісламських країн припускає боротьбу одних багатих з іншими. Еліта можновладців у Саудівській Аравії та інших країнах Перської Затоки володіє фінансовим впливом, порівнянним із впливом найбільш розвинених країн, в той час як жодна арабська країна не має місця у Раді Безпеки ООН і не є членом Великої Сімки. Наскільки такі могутні міжнародні утворення не бажають допускати до своїх рядів представників ісламського світу, настільки деякі представники потенційної мусульманської контреліти шукатимуть можливість кинути виклик системі, не відчуваючи при цьому щонайменшої нестачі в ідеологічно відданих їм людях.

Таким чином, спроби ісламського об’єднання тільки непрямо є (якщо взагалі є) результатом відносної економічної відсталості. Швидше, велика свобода пересування, ринки, що розширяються, та поліпшений доступ до інформації приводять до дедалі більшої прозорості традиційних кордонів, в той час як більш глобалізований світ обумовлює появу політичних фігур, що намагаються отримати більший вплив у міжнародних організаціях. Стабільне зростання мережі громад та суспільств, пов’язаних один з одним загальним віросповіданням, що стоїть вище за будь-яку ієрархічну організацію держави або нації, відображає нову реальність, що нині виникає.

Теологічний та політичний підтексти і потенційні наслідки цієї загальної тенденції в ісламі разюче відрізняються від пов’язаних з появою протестантства у християнстві. Однак існує й кілька схожих рис. Так, наприклад, і ті, й інші ставлять собі за релігійну мету допомогти кожній окремій людині мати безпосередній контакт із Богом, і ті, й інші кидають радикальний виклик іноземному домінуванню у нерелігійних сферах життя.

Однак у той час, як Протестантська Реформація послужила основою для різких змін в етиці, що привели до розвитку капіталізму та ліберальної демократії, основною метою ісламських «об’єднувачів» є створення єдиної спільноти, поява великої ісламської сили. У той час, як Реформація користувалася підтримкою національних елітних кіл, що намагалися скасувати римську гегемонію, прихильники ісламського інтегралізму намагаються об’єднати спільноту віруючих шляхом звільнення їх від західної моделі окремих мусульманських національних держав.

Як і у випадку з протестантством, нові напрями в ісламі не можна просто заборонити. На щастя, звернення до репресій поки ще можна уникнути. Досі мусульмани в Росії не брали активної участі у політичному житті країни за кількома яскравими винятками, як наприклад, Чечня. Вони поки що головним чином стурбовані проблемами зміни релігійної влади у своїх общинах.

Цей процес має на увазі неминучість політичної мобілізації, чому ще більше сприяє роз’єднаність російського суспільства та ослаблення відчуття належності до Російської держави. Тому нашим завданням є не тільки укріпити авторитет та владу федерального законодавства на всій території Росії — головна мета із самого початку діяльності адміністрації президента Путіна, — але й знайти, і зробити загальновідомими можливості, які дозволять мусульманам зберегти свою індивідуальність, не вдаючись до зброї. І тут потрібна міжнародна співпраця, оскільки досягнути цього в одній окремо взятій країні неможливо. Для цього необхідно вивчити політичну культуру й поведінку мусульман в Європі, Китаї, Індії, Сполучених Штатах та інших країнах.

Ця проблема складається із двох компонентів. З одного боку, ми маємо справу з елементом радикального тероризму, вести з яким конструктивний діалог просто неможливо. З другого боку, в ідеологічній боротьбі з ісламським об’єднанням перемогу можна отримати тільки демонстрацією сили та згуртованості держави, частиною якої є та або інша община. Організатори терористичних актів 11 вересня абсолютно явно передбачували каральні дії, очевидно сподіваючись на те, що необдумана, люта реакція у відповідь тільки посилить тенденції до об’єднання мусульман у всьому світі. Риторична обмовка президента Буша про «хрестовий похід» проти тероризму була одним із проявів цієї реакції. Велика кількість загиблих серед цивільного населення в Афганістані або Чечні є ще більшою небезпекою.

Це підводить нас до питання про загальні цінності. Рішення президента Путіна підтримати намір збройних сил США використати бази у Центральній Азії було ризикованим кроком з погляду стабільності ситуації всередині країни. Російські політики переконували його «торгуватися», стверджуючи, що президент Буш дасть йому що завгодно: гроші, прощення боргів, техніку... Однак президент Путін відмовився на тій підставі, що така співпраця відповідає інтересам Росії та є правильною з погляду моралі.

Нині ми повинні просунути цю співпрацю на крок уперед. Якщо ми хочемо завоювати серця та уми мусульман і покласти край загрозі ісламського об’єднання, ми повинні визнати, що національна безпека не може досягатися за рахунок ігнорування прав і свобод людини.

Сергій КИРІЄНКО — колишній прем’єр-міністр Росії, нинішній представник президента Путіна у Приволзькому федеральному окрузі.