Росія та новий демократичний реалізм

Ні від Барака Обами, ні від Джона МакКейна в нинішніх президентських перегонах ми, напевно, не почуємо, що головним зовнішньополітичним завданням наступного уряду США повинна стати відповідь на питання, як Америці без утрат вписатися в новий світ, баланс сил в якому змінюється несприятливо для неї, а її вплив істотно знижується. Тим часом це питання носить аж ніяк не гіпотетичний характер; проблема, про яку йдеться, вже сьогодні дивиться нам прямо в обличчя.

І ніде небажання або нездатність визнати це не виявилися так яскраво, як у ході подій, що призвели зрештою до вторгнення Росії в Грузію. Після єльцинських років у США з Росією з’явилася ціла низка політичних розбіжностей — і розширення НАТО, і ситуація на Балканах, і протиракетна оборона, і відносини з Іраном, і права людини всередині Росії. І вся наша дипломатія в цих питаннях полягала, як правило, в тому, що росіянам пропонувалося погоджуватися з усім, на чому наполягали ми, а ми, у свою чергу, відмітали всі їхні побоювання та занепокоєння як безпідставні. США ніколи не розглядали відносини з Росією як торг, в якому, щоб отримати від росіян те, що хотілося американцям, американці повинні були давати росіянам те, що хочуть вони. Манера англійців говорити з іноземцями недаремно увійшла в приказку; так і ми — думали, що нас обов’язково зрозуміють, варто нам слово в слово повторити те, що ми щойно сказали, лише голосніше.

Подібний підхід уряду Буша відображав баланс сил, що існував у 90-ті роки минулого століття, коли Росія була слабка, і сильних карт у неї на руках було мало. Але часи змінилися, і вторгнення Москви в Грузію 2008 року являє собою разючий контраст із Чечнею 1994-го: Сполученим Штатам і тоді не подобалося, якими методами Росія давить чеченський сепаратизм, але та військова операція проводилася Росією так невміло, що про небезпечний прецедент навряд чи могло йтися. А сьогодні всі тільки й гадають, кому наступному призначено випробувати на собі потужність Росії.

Якщо подумки перевести години назад, хоча б до лютого цього року, коли при підтримці США про свою незалежність заявив край Косово, то ми виразно побачимо немало можливостей для торгу. Від таких речей, як система ПРО і підтримка незалежності Косово, можна було відмовитися найлегше: і некорисна ПРО є не більш ніж подразник для росіян, які ні на йоту не вірять розповідям про те, що вона ніби будується як відповідь на іранську загрозу, і незалежність Косово в плані безпеки нічого не дає косоварам, при цьому створюючи сумний прецедент легітимації сепаратизму — до речі, саме тому, наприклад, Іспанія, хоч і член НАТО, її не визнала.

Відмовитися від вступу Грузії та України в НАТО було б важче, бо ці демократичні країни заслуговують всілякої підтримки з боку США. Однак канцлер Німеччини Ангела Меркель абсолютно вірно вказує, що головне в НАТО — це П’ята стаття, згідно з якою, напад на одного з членів Альянсу трактується як напад на всіх і кожного. Для США це означає, що вони повинні бути готові тримати свої війська в постійній готовності для захисту будь-якого члена Альянсу, що зазнає загрози нападу, як на кордоні Західної та Східної Німеччини у часи холодної війни. Членство в НАТО — це не чарівний талісман і не захисне заклинання; для того, щоб воно працювало, необхідне чітке планування та військові зобов’язання, які вельми дорого обходяться.

Уряд Буша не ставив — та й не міг ставити — питання членства в НАТО для Грузії та України серйозно — в тій мірі, в якій «серйозно» могло означати не просто поставки зброї і послуги радників, а реальні гарантії безпеки із залученням військ США. Якщо розглядати «серйозні наміри» саме так, то ми здійснили велику помилку, якщо примусили грузин повірити в те, що швидко введемо їх у натовський клуб.

І тепер уже зрозуміло, що навіть рік тому це не було б можливо. Щодо незалежності Косово та розміщення системи ПРО в Польщі уряд Буша поставив усіх перед фактом, що відбувся, після чого використати їх для подальшого торгу вже не представлялося можливим. Сьогодні поквапно задобрювати Москву, поки російські війська ще окуповують територію Грузії за межами анклавів, — також немислимо.

Відразу хочу наголосити: не треба вважати, що я раптом став апологетом поведінки Москви. Те, що Росія утримує в своїх руках грузинську територію й намагається скинути демократично обраний режим, не може мати виправдань. Слова Путіна про «геноцид» і змову, в якій ніби брали участь США, тим тривожніше чути, чим більше вони нагадують про радянський принцип «чим більша брехня...» І якщо Росія на когось ображена — це зрозуміло, але це не означає, що з морального погляду вона має рацію.

Як вірно зазначив на сторінках цієї газети 21 серпня Кишоре Махбубані з Сінгапурського національного університету, однією з основних сфер, в яких США втратили авторитет за останнє десятиліття, став моральний авторитет. Коли після російського вторгнення з американських офіційних кабінетів почали лунати слова про те, що «держави XXI століття не порушують суверенітет інших країн і не скидають їхні режими», загальне хіхікання понижчало лише на півтону після того, як до цієї фрази було додано «в Європі». Поширення демократії — прекрасна річ, але вона вже дуже замазана, бо з нею пов’язують й іракську війну, і затвердження оборонних інтересів Америки.

Нинішній і минулий уряди у своїй політиці могли виходити з того, що Америка встановила гегемонію — як військову, так і економічну. У наступного уряду це вже не вийде, і найважливішим його завданням буде знаходження балансу між тим, чого ми хочемо, і тим, чого ми реально зможемо досягнути.

Це не означає, що ми повинні відмовитися від такої своєї ідеалістичної мети, як поширення демократії. Однак наступному президенту потрібно, передусім, за висловом Тома Карозерса з Фонду Карнегі, провести «детоксикацію» самої цієї концепції. Нам доведеться відмовитися від видачі Грузії та Україні нових альянсових зобов’язань і вигадати інші способи їхньої підтримки. І доведеться скласти нові, максимально конкретні, плани захисту тих, хто вже ввійшов у НАТО — зокрема, Польщі та країн Балтії — від озлобленої Росії, що набирає силу.

Френсіс ФУКУЯМА — професор міжнародної політекономії Школи фундаментальних міжнародних досліджень при Університеті імені Джонса Хопкінса. Його остання книга — «Після неоконів» — видавництво Profile, 2006 рік.