Росія відкриває «консерви»
Російсько-німецько-французький саміт у французькому місті Девілі може виявитися визначальним у вирішенні конфлікту довкола Придністров’я. Вже давно в Москві близькі до центрів ухвалення рішень політики та політологи зазначали, що лівому берегу Дністра час домовитися з правим і знайти якийсь modus vivendi в рамках єдиної молдовської держави. Перший неприємний сигнал для тираспольської влади прозвучав після конфлікту з Грузією і з визнанням Росією Південної Осетії та Абхазії. Уже тоді було твердо заявлено, що Придністров’ю на аналогічний статус не варто розраховувати. Його випадок зовсім інший. При цьому виразного пояснення, в чому в Першопрестольній вбачають цю відмінність, незважаючи на всі спроби, придністровська влада не отримала. Власне, сам факт неоднакового ставлення в російській столиці до бунтівних грузинських автономій і придністровських сепаратистів виявився набагато раніше так званого примусу Тбілісі до миру.
Почалося все зі спроб Москви знайти ту чорну діру, через яку витікали гроші, що безповоротно виділялися на підтримку Придністров’я. У Тирасполі не на жарт образилися. Вони ж бастіон захисту російських інтересів у стратегічно важливому регіоні, які можуть тут бути грошові розрахунки? Проте в російській столиці вирішили, що тютюнець усе-таки нарізно. Ще два роки тому голова комітету Державної думи у справах країн СНД і зв’язків зі співвітчизниками Олексій Островський закликав владу Придністров’я полишити спроби домогтися міжнародного визнання. Процес охолодження до Тирасполя з боку Москви дещо загальмувався загальним погіршенням відносин після приходу до влади в Кишиневі нинішньої прозахідної коаліції. В очах все більшої кількості російських політиків Придністров’я стало валізою без ручки. І цей факт, судячи з усього, придністровське керівництво не врахувало або просто проігнорувало. Марно вони виявили таку благодушність.
Настав момент, коли незручна ноша почала настільки обтяжувати Білокам’яну, що вирішено було позбутися неї. Причин кілька. По-перше, чинник географічний. Відсутність спільного кордону робить досить складною безпосередню підтримку тираспольських сепаратистів навіть при доброзичливій, якщо вона така насправді, позиції Києва. По-друге, наявність невизнаної квазідержави підсилює прорумунські сили в Молдові, й фактично Росія, затягуючи вирішення конфлікту, грає їм на руку. Інтеграцію Кишинева й Бухареста Москва підтримувати не може за визначенням. Не хочуть цього і в Києві з урахуванням наших непростих відносин із сусідом у нижній течії Дунаю. По-третє, все, що можна було вичавити з придністровського сепаратизму, Москва вже отримала і подальша його підтримка втратила будь-який сенс, не кажучи вже про те, що все це досить дорого коштує. Південна Осетія потребує стільки грошей, що на інших, у тому числі й на Придністров’я, їх просто не залишається. Внутрішня ситуація в Росії зовсім не сприяє продовженню їхнього розкидання задля досить ілюзорних політичних дивідендів. Звичайно, жертвувати Придністров’ям у Москві збираються не лише за красиві очі німецької подруги і французького друга, а за щось істотніше.
Як заявив в інтерв’ю румунському інформаційному агентству NewsIn Посол Російської Федерації в Європейському Союзі Володимир Чижов, вирішення молдавсько-придністровського конфлікту може розглядатися як «пілотний проект» зі встановлення нових, кращих відносин між Росією та Європейським Союзом. На думку дипломата, ідеальним варіантом вирішення проблеми Придністров’я стало б прийняття Дмитром Медведєвим, Ніколя Саркозі та Ангелою Меркель «єдиного рішення щодо ключових питань. Хотілося б, аби Росія та ЄС змогли ухвалити рішення разом». При цьому він зауважив, що військової загрози тисяча російських солдатів, розквартированих у Придністров’ї, не несе, а перебувають вони там із міркувань безпеки. Зі свого боку, постійний представник ЄС у Молдові Кальман Міжей заявив на засіданні Постійної ради ОБСЄ про те, що Росії необхідно згорнути свою миротворчу операцію в Придністров’ї. А в існуючий переговорний формат з урегулювання придністровського конфлікту «5+2» внести зміни: Євросоюзу та США, які є спостерігачами, слід підвищити статус — до посередників. Із 1992 року такими є Росія, Україна й ОБСЄ. На тому, аби ЄС та США змінили свій статус на переговорах, наполягає Кишинів, а Брюссель і Вашингтон не заперечують і готові до цього. Директор Центру імені Бертольда Бейца при Німецькій раді із зовнішньої політики Олександр Рар підтвердив, що «в Євросоюзі триває обговорення того, як вирішувати заморожені конфлікти в Європі. Німеччина стала членом Ради Безпеки ООН і займатиметься там вирішенням територіальних конфліктів. У рамках цієї ініціативи і зроблена Меркель пропозиція Медведєву — спільними зусиллями вирішувати придністровське питання».
Проблема Придністров’я стала розмінною картою російської внутрішньої та зовнішньої політики. В першу чергу вона важлива для президента Медведєва. Внутрішня частина пов’язана з його іміджем модернізатора не лише у створенні наукоградів типу Сколково, а й з необхідністю демонстрації російському народу динамічної зовнішньої політики, в першу чергу в європейському напрямі. І показати urbi et orbi бажання і можливість гасіння застарілих конфліктів на континенті. По-друге, і це на нашу думку головна причина, врегулювання придністровської проблеми — це внесок Кремля у створення хай поки що неформальної осі Берлін — Париж — Москва.
Другий і досить значний чинник. Москві давно час почати віддавати борги за грузинський конфлікт і безцеремонне визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії. Тоді Європа зайняла примирливу позицію, але нічого не забула. Грузію вдалося відстояти, але обіцянки, дані тоді Саркозі, залишилися невиконаними, у тому числі й через жорстку позицію Володимира Путіна. Приносячи на вівтар Придністров’я, Медведєв розраховує погасити старий борг і провести свого роду обмін: Тирасполь за Сухумі й Цхінвалі. Судячи з усього, змова відбулася, залишилося надати їй привабливої форми. Напевно, невдоволеним залишиться Вашингтон, але йому доведеться задовольнитися іранським розміном. Така багатоходівка має до того ж допомогти Медведєву вийти з тіні Путіна на міжнародній арені й виявити себе самостійним політичним гравцем.
Те, що на наших кордонах може бути врегульований досить вибухонебезпечний конфлікт, можна лише вітати. Виникає при цьому запитання: як будуть враховані інтереси України й тисяч українських громадян, які проживають на лівому березі Дністра? І яка роль у цьому врегулюванні відведена українській дипломатії. Усе-таки, Україна — посередник чи вже спостерігач? Поки що нічого певного сказати не можна. Москва домовиться з європейськими партнерами і свої інтереси, як вона їх розуміє на сьогодні, відстоїть. Київ же ризикує опинитися при цьому при своїх — пікових. З такою дипломатією іншого чекати не доводиться.
