Росії — не до України. А Україні?
Ще рік тому, навіть на початку нинішнього року, багато говорилося про те, що стабілізація українсько- російських відносин життєво необхідна для стабільності в Європі взагалі. Після подій навколо Косово, а потім і після подій у самій Росії про це, здається, просто забули, тема стала нібито неактуальною. Між тим, якщо тверезо поглянути на ситуацію, виявиться, що відносини, яких фактично немає, стабільними бути не можуть. Бо хоч би там скільки говорилося гучних слів про нерушимість дружби, вічні родинні зв'язки, невмируще стратегічне партнерство, все реально зводиться до того, що Україна має газові борги, а Росія — свою базу на українській території, яку вона вважає своєю назавжди. До того ж Росія завжди буде сильнішою, а Україна — вічно підлеглою. До того ж обом сторонам вигідно, коли Росія диктує свої умови Україні, яка з кожним роком втрачає великий сегмент російського ринку.
Мій добрий знайомий, російський політолог, якого часто цитують західні мас-медіа, переконаний, що корінь проблеми — не лише в тому, що Москві зараз не до України, а й у тому, що жодна політична сила в Росії так і не змирилася з тим, що Україна є незалежною від Москви, притому назавжди. І що Росія, на відміну від України, не має навіть бажання розробляти якусь справжню стратегію якихось міждержавних відносин.
Щось у цьому, очевидно, таки є.
Втім, є й інше. Абсолютно очевидно, що дуже скоро, з президентськими виборами в Україні та парламентськими в Росії, ситуація в обох країнах буде радикально змінюватися, хочуть цього в Москві та в Києві, чи ні. Очевидно, що в Москві, хто б не заволодів більшістю в Думі, — чи Лужков, чи комуністи, чи інші — вже дуже мало що визначатиметься тими теплими взаєминами, що склалися між Кучмою та його найближчим оточенням та Єльциним, Черномирдіним, Березовським. Очевидно, що Україна вже мусить бути готовою до того, що російську політику незабаром цілком можуть визначати ті, для кого резолюції ООН просто не писані — і щодо Севастополя, і щодо багато чого іншого. Цілком може бути, що інші дедалі більше й більше тиснутимуть на Київ, резонно нагадуючи, що борги потрібно платити. В усякому разі, нова політика Москви щодо України рано чи пізно з'явиться, і вона вже не буде тією порівняно м'якою та майже родинною, якою вона була досі. Україна ж поки-що так і не продемонструвала, що має, принаймні, бажання захистити якісь власні позиції. І відтак навряд чи я почуватиму себе спокійно, стабільно та безпечно, коли в мене під боком стоятиме флот, націлений на невідомого мені противника, коли моя країна робитиме все, щоб мій стратегічний партнер і далі дивився на мене спогорда, коли керівництво моєї країни весь час коливатиметься між тим, щоб звинуватити Росію в усіх своїх бідах та тим, щоб зайвий раз з'їздити до Москви вклонитися, особливо перед виборами.
Очевидна невизначеність і в самій Росії, якій ще доведеться дуже болісно пережити постєльцинський період, і в українсько- російських відносинах навряд чи пробудить симпатію світу до обох країн. Утім їхнім нібито елітам нині, здається, дійсно не до того.
