Шукання Iрану

Головна вада сьогоднішнього світу — це постійне відчуття нульової суми в геополітиці. Світ чекав чогось іншого в еру після холодної війни, щоб сприяти побудові світу й стабільності. Замість цього після терористичних нападів 11 вересня 2001 року імпульс перемістився в бік «глобальної війни з терором», який практично став логічним обгрунтуванням для збереження менталітету холодної війни й підтримки стратегій попереджуючої війни й зміни режиму, які посилюють почуття небезпеки, що насувається, нестабільність і міжнародний тероризм.

Розгляньте мою країну Іран, яка не вторгалася ні в одну країну протягом останніх 250 років. Після десятилiть боротьби з диктатурою та іноземним пануванням ми забезпечили нашу свободу й незалежність у 1979 році, встановивши політичну систему за нашим власним вибором. Але замість того, щоб встановити дружні відносини з Іраном, заснованими на цій новій дійсності, Сполучені Штати послідовно прагнули відновити своє панування, навіть шляхом надання величезної дипломатичної, фінансової та військової підтримки Саддаму Хуссейну під час його війни з моєю країною протягом 80 х рр.

Поточна суперечка про мирну й законну ядерну програму Ірану є частиною цієї моделі, переповненою необгрунтованими обвинуваченнями, подвійними стандартами й моральною та правовою непослідовністю — все це ховається за припустимою загрозою нарощування озброєння. Але мирна ядерна програма Ірану бере свій початок наприкінці 60 х років.Енергетичні потреби Ірану перевищать його поставки, можливо, скоротивши або навіть усунувши його нафтові експортні можливості в найближчому майбутньому. Таким чином, Ірану терміново треба виробляти 20 тис. мегават ядерної енергії до 2020 року.

Вже в 1973 році уряд Сполучених Штатів розумів, що Ірану буде потрібна ядерна енергія. Дійсно, США чекали, що Іран зможе виробляти 20 тис. мегават до 1994 року. Незважаючи на підтримку цивільної ядерної програми Ірану Сполученими Штатами, Великою Британією, Німеччиною і Францією, всі вони зрештою не виконали своїх договірних зобов’язань після нашої революції в 1979 році. Нині деякі з цих урядів навіть ставлять під сумнів потребу Ірану в ядерній енергії — питання, яке було для них зрозуміле 30 років тому.

Іран не потребує ядерної зброї для захисту своїх регіональних інтересів, і такій зброї немає місця в стратегії безпеки Ірану. Він прагне досягнути довіреності своїх сусідів і залишається в рамках Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (NPT). Остання доповідь Міжнародного агентства з атомної енергії підтвердила, що не було ніяких відхилень від цивільної ядерної програми Ірану в бік створення зброї. Іран навіть запропонував регіональну й багатонаціональну участь у своїх установках зі збагачення урану — що зустрілося звучною тишею з боку західних держав.

Тим часом, американська політика щодо нерозповсюдження ядерної зброї й режиму NPT є показовим прикладом подвійних стандартів і відсутності чутливості до питань безпеки інших країн. У той час як США прагнуть використати односторонній і незаконний тиск для припинення законного права Ірану на мирну ядерну енергію, вони сприяють розвитку ядерних можливостей Ізраїлю. Дійсно, США діють як буфер, щоб відгородити Ізраїль — чий прем’єр-міністр хвалиться своєю ядерною зброєю — від будь-якого міжнародного спостереження, одночасно з цим ігноруючи заклики Ірану та інших країн про створення близькосхідної без’ядерної зони.

Щодо міжнародного тероризму, Іран, будучи жертвою тероризму, засуджує його у всіх його формах. Але тут очевидні ті ж самі подвійні стандарти. США використали і все ще використовують екстремістські організації для просування своїх цілей у зовнішній політиці.

Це можна сказати про поведінку Сполучених Штатів щодо попередників «Аль-Каїди» в Афганістані в 80 хроках й їхніх поточних взаємовідносин із такими терористичними групами, як Народна організація моджахедів (MKO), курдські PEJAK (Партія вільного життя) і PKK (Курдська робоча партія). MKO, яка колись рахувалася у відомості Саддама Хуссейна й була відповідальною за багато невинних життів в Ірані та Іраку, тепер перебуває під захистом американського уряду в Іраку і відкрито функціонує безпосередньо в США.

Іран завжди вважав, що регіональна стабільність у життєвих інтересах його власної безпеки й розвитку. Наші спроби укріпити регіональну безпеку й домовленість про співробітництво в Персидській затоці почалися в 1986 році в розпал війни з Іраком. Ми продовжували переслідувати ці ініціативи в еру після Саддама, беручи участь у заходах, направлених на встановлення довіри з нашими безпосередніми сусідами, щоб компенсувати екстра-регіональне хвилювання.

Іран нині застосовує ту ж саму політичну стратегію щодо Іраку та Афганістану, незважаючи на його протистояння вторгненню в ці країни під керівництвом США. Іран встановив прекрасні відносини з Афганістаном після Талібану та Іраком після Саддама, і самі високопоставлені посадові особи обох країн послідовно відкидають заяви США про причетність Ірану. Ці обвинувачення задумані для того, щоб представити Іран як загрозу регіональній стабільності й залякуванням примусити інші країни створювати антиіранські коаліції з метою відвернути увагу від наслідків невдалої політики США не тільки в Іраку, але і в Лівані й щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту.

Світ заслуговує кращого. Справедливий глобальний порядок повинен бути встановлений щодо миру й безпеки, боротьби з бідністю, справедливішого розподілу багатства, кращого захисту навколишнього середовища й поваги до місцевих культурних особливостей. Ми можемо побудувати глобальний порядок на основі такої справедливості, яка відкидає поточний уніполярний порядок, розвиваючи терпимість до різноманітності замість того, щоб намагатися нав’язати та уподібнити. Такий порядок буде всебічним у культурному сенсі й менш пануючим, охоплюючи держави, недержавних діячів і соціальні групи, щоб звести до мінімуму насильство й збільшити до межі економічний добробут.

Еріх Фромм, покійний німецький психолог і філософ, колись сказав, що «історія — це кладовище культур, які прийшли до свого катастрофічного кінця через свою нездатність до планової та раціональної добровільної реакції на проблеми». Ми не можемо передбачити нашу долю, але ми можемо бути впевнені в тому, що ми досягнемо безпеки тільки через справжню солідарність і глобальне партнерство.

Х. Е. Манучехр МОТТАКІ — міністр закордонних справ Ісламської Республіки Іран.