СКАНДАЛ-NEWS
Шоу як інструмент тоталітаризму
Ще влітку 2016 року прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков заявив, що президентом РФ може стати жінка. Тоді до його заяви поставились формально, але тепер, після того як Ксенія Собчак проявила свої політичні амбіції, слова Пєскова зазвучали під іншим кутом. До речі, ще влітку Собчак змагатись за президентство не планувала, а ось тепер, наче по наказу, вирішила. Принаймні так вона заявила в своєму інтерв’ю журналу Glamur. Інші представники на російському ринку опозиції до такого рішення Ксенії поставились ревно. Навальний навіть заявив, що шоу-зірка і журналістка просто вирішила внести розкол в ряди опозиціонерів на руку Кремлю. В сегменті ж соціальних мереж користувачі кепкують, заявляючи, що можливість обрати президентом в Росії жінку дійсно існує, але у випадку, якщо Путін вирішить змінити стать.
Насправді все набагато серйозніше. Закручені гайки всередині країни, агресія назовні, окупація територій сусідніх держав, військова присутність в інших куточках світу — все це ознака імперського тоталітаризму, який при цьому створює зовнішню ширму карнавалу і розваг. За принципом російського телебачення, де з одного боку в голову пересічного росіянина вливається масована пропаганда з атаками цинічної брехні, а з іншого подається обгортка шоу та гумористичних передач.
Ксенія тепер дійсно має можливість набирати політичні дивіденди та конвертувати їх в свої привілеї. Витончено «замочити» кого треба або пустити потрібні імпульси до сегменту, який не сприймає політики Путіна — все це вона зможе зробити яскраво і цікаво. Тим більше в свій час вона разом із іншими медійними персонами непогано потренувалась грати в опозицію на Дмитрі Мєдвєдєві, коли той був «призначений» президентом РФ. Тоді це було і безпечно, і вигідно. Українцям в свою чергу можна поставити опозиційній Ксенії Собчак єдине питання: чий Крим? Але не будемо забувати, що «правильні» російські опозиціонери, які втираються в довіру українцям і не сходять з українських ТБ, як експерти, давно навчились правильно відповідати навіть на такі питання.
«Спалились» на паливі
11 жовтня детективи НАБУ і САП затримали заступника міністра оборони генерал-лейтенанта Ігоря Павловського і директора Департаменту держзакупівель і постачання матеріальних ресурсів Міноборони Володимира Гулевича. НАБУ підозрює їх у створенні корупційної схеми з розтрати державних коштів на суму понад 149 мільйонів гривень при закупівлі палива для МО. Враховуючи те, що згадані особи самі явились за викликом до правоохоронців, запобіжний захід для них може бути лояльним.
Наступного дня НАБУ повідомило про підозру ще двом чиновникам Міноборони за той саме «гріх». Підозрювані: начальник відділу організації поставок паливно-мастильних матеріалів управління поставок матеріальних ресурсів Департаменту держзакупівель Борис Малиш і старший інспектор відділу аудиту у сфері державних закупівель і моніторингу цін Департаменту внутрішнього аудиту та фінконтролю Міноборони Володимир Шемовнєв.
В Україні факт хабарництва або грабіжництва давно не викликає здивування, а арешти чиновників часто виглядають як спосіб міжвидових розборок або імітації роботи правоохоронців. Та грабіж у середовищі Міноборони під час війни виглядає особливо ганебно. В суспільстві з’явилось питання: якщо факт злочину був, то чи не було це системною та розгалуженою схемою до якої залучені не лише окремі згадані особи? Який взагалі масштаб привласнення коштів в цій структурі та чи не треба судити за це злочинців по принципам воєнного часу?
Забули 1956-й?
Угорщина розгорнула цілу кампанію проти України за прийнятий Верховною Радою закон про освіту. На думку угорського уряду цей закон притискає права національної меншини угорців на Закарпатті в отриманні освіти рідною мовою. Насправді, Україна хронічно м’яко ставилась до мовного питання і навіть у згаданому законі прописала виважений алгоритм за яким представники національних меншин не позбавляються можливості вивчення своєї мови, а ставляться в умови обов’язкового вивчення державної. При цьому до певного класу діти мають можливість отримувати знання на своїй мові. Це створює умови і для збереження власної національної ідентичності кожного народу, і в той же час дає їм можливість органічно інтегруватись в українське суспільство в загалом.
Судячи з того, що палкі прихильники демаршу Угорщини в основному виявляються не менш палкими прибічниками політики Кремля щодо створення всіляких автономій на теренах України, можна сказати, що у наших сусідів інколи проявляється хвороба історичної амнезії. Наприклад, президент Чехії, який запропонував Україні обміняти Крим на гроші, мабуть забув рік 1968-й, коли радянські танки йшли по Празі і по «Правді, яка не газета», як писав Євген Євтушенко. А уряд Угорщини очевидно забув рік 1956-й, коли ті ж самі радянські танки так само вчинили трагедію в Будапешті. Після всіх цих подій згадані країни на довго і міцно опинились під впливом Кремля. Чи усвідомлюють вони тепер, що дестабілізуючи Україну, яка самотужки протистоїть російській армаді і яку варто було б навпаки всіляко підтримати, вони зрештою ризикують повторити криваві сторінки історії, які для них самих з часом можуть вилитись в катастрофу?
