Слабкість Заходу

За останні чотири роки, особливо в правління нового, радикально налаштованого президента Махмуда Ахмадінежада, Іран робить усе, щоб відповідати словам президента Буша, який зарахував його в 2002 році до «осі зла, що озброюється для того, щоб загрожувати світові».

І водночас, поки лідери Ірану роблять заяви підбурливого характеру та погрожують розгорнути повноцінну ядерну програму, Сполучені Штати і Європа докладають дуже мало зусиль для ефективного протистояння.

Трансатлантичний діалог на цю тему має приблизно такий вигляд. Прибічники агресії проти режиму Ірану в зв’язку з його ядерними амбіціями вказують на придушення громадянського суспільства Ахмадінежадом, проведену ним чистку серед помірних дипломатів у посольствах Ірану в різних країнах світу та його нещодавню заяву, що Ізраїль треба стерти з карти світу. Вони також із занепокоєнням зазначають, що Іран майже 20 років приховував свою ядерну програму і не був чесний, виконуючи зобов’язання заморозити діяльність у рамках цієї програми, після того як вона сплила в 2003 році.

Противники різких дій мають в арсеналі не менш довгий перелік аргументів. Бомбардування ядерних об’єктів чи накладення санкцій, говорять вони, лише згуртує населення Ірану навколо релігійних лідерів, що ще більше загальмує демократичну реформу або революцію. Виявлення ядерних об’єктів ускладнене в зв’язку з засекреченістю їхнього розташування і розсіяним характером розміщення.

Окрім того, духовний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї тримає Ахмадінежада на короткому повідку щодо ядерної програми й однозначно заявляє, що Іран не нападатиме на Ізраїль.

Ці дебати призвели до стратегічної слабкості Заходу. Щоб вирішити проблему Ірану, Сполучені Штати використовують дивну тактику: прохолодна підтримка переговорних зусиль Європи, яка межує iз завуальованими погрозами воєнних дій, розширені санкції й дипломатичне мовчання.

Європа також під час переговорів демонструє нестачу хватки й енергійності. Міністри закордонних справ країн Європи радують звучністю риторики, проте тим справа й кінчається. Сполучені Штати і Європа, і це найголовніше, не зуміли перетягнути на свій бік Росію та Китай, які мають право вето в Раді Безпеки ООН і можуть перешкодити в прийнятті будь-якого багатостороннього рішення.

Тегеран майстерно грає на протиріччях у підходах США і Європи, форсуючи окремі елементи своєї ядерної програми, шукаючи стратегічних союзників, яких можна спокусити значними нафтовими та газовими запасами, і ще більше придушуючи демократію всередині країни.

Незважаючи на запевнення Ірану про виключно мирний характер ядерної програми, лідери країни зацікавлені лише в тих результатах програми, які дозволяють їм самим збагачувати уран — небезпечна перспектива, враховуючи їхню історію обману й радикальних урядів. Свідченням істинних намірів Тегерану стала прохолодна реакція Ірану на нещодавню пропозицію Росії, підтриману США і Європою, проводити збагачення урану для іранського палива виключно на території Росії.

Переговори між Іраном і Євросоюзом припинено, а передача іранського досьє в РБ ООН у будь-якому випадку неминуча, навіть якщо вони відновляться. Замість того, щоб думати про режим Ірану — його на даному етапі, схоже, нічим не зупиниш — Захід повинен вистроювати свою стратегічну відповідь у наступних напрямках.

У дипломатії основним пріоритетом США і Європи має бути отримання твердих зобов’язань про підтримку Пекіна та Москви, у випадку якщо ядерні тенденції в Ірані будуть войовничішими. Росія ще грає в небезпечні ігри з Тегераном (нещодавно сторони уклали угоду про поставку озброєнь на 1 млрд. доларів), а Китай більше стурбований своєю залежністю від нафти та газу, аніж іранською ядерною програмою, але жодна з цих країн не хоче, щоб у руках Ірану виявилася бомба. Більше того в Росії та Китаю є особливі можливості впливати на Іран. Санкції з боку цих країн могли б слугувати дієвим засобом залякування. Наприклад, президент Росії Володимир Путін міг би примусити Тегеран серйозно задуматися, якби натякнув, що майбутнє російсько-іранської військової співпраці залежить від того, чи погодиться Іран на пропозицію Москви про збагачення урану на території Росії.

Сполучені Штати повинні приділяти більше уваги взаємовідносинам із Іраном. Хоч Ахмадінежад — у вищій мірі фанатик, в Ірану та США є спільні важливі інтереси, які вони можуть обговорювати, навіть якщо напруженість повністю не буде знято. Значущим першим кроком у цьому напрямку можна вважати рішення адміністрації Буша доручити послу США в Іраку Залмаю Халілзаду розпочати переговори з високопоставленими представниками Ірану з питань, пов’язаних з Іраком. Іран публічно відкинув цю пропозицію. Інші пропозиції з боку США, навіть якщо вони будуть так само жорстко знехтувані, покажуть громадянам Ірану, що це їхні лідери, а не США, сприяють ізоляції та посилюють економічні труднощі іранців. Окрім того, настав відповідний момент ослабити візовий режим, із тим щоб більше іранських студентів могли вчитися в США. Занурення в американську культуру — кращий спосіб знищити зловісний міф «Великого Сатани», що пропагується Тегераном.

Європа, зі свого боку, повинна виявляти нетерпимість до всіх можливих витівок Ірану, якщо переговори відновляться. Якщо Іран знову відійде від переговорів чи розпочне роботи зі збагачення урану, справа повинна бути негайно направлена в РБ ООН, незважаючи на всі іранські погрози. При цьому Європа має бути в змозі продемонструвати Ірану, що вона може переконати Сполучені Штати запропонувати в обмін на поступки Ірану різні компенсації, наприклад зняття санкцій.

Іран сьогодні є проблемою, в якої немає простого рішення. Однак за допомогою ефективної політики становище може бути істотно поліпшено.