Стартовий постріл

До президентських виборів у Росії ще майже півтора року, але їхнє дихання стає дедалі відчутнішим. У оточенні Путіна та Медведєва спостерігається зростаюча нервозність. Є дві причини. По-перше, часу залишається не так уже й багато для того, щоб нарешті зрозуміти, чиї вітрила наповнюються вітром, а хто так і залишиться самотньо біліти в блакитному тумані моря. Це дуже складна проблема, оскільки зрозуміти всі хитросплетіння кремлівського розподілу сил практично неможливо. А вгадати треба, інакше потім кісток не збереш. По-друге, навесні наступного року мають відбутися парламентські вибори. Хоча Державна дума мало що вирішує, проте це буде оглядом і демонстрацією можливостей команд. У першу чергу — в формуванні списків, а отже, й складу майбутньої нижньої палати. І тут також треба вгадати, до якої частини списку партії «Єдина Росія» потрапити. А це не менш складна головоломка. Особливо зважаючи на розгортання боротьби за вакансію заступника голови Державної думи.

Як відомо, до свого призначення на посаду керівника апарату уряду й віце-прем’єра В’ячеслав Володін перебував також на двох посадах: секретаря президії генеральної ради партії «Єдина Росія» й віце-спікера. З партією проблем не виникло. Швидше за все, Володіна змінить його перший заступник Сергій Невєров. А хто замінить його — поки що невідомо. Розгорнулася неабияка боротьба між так званими володінцями та гризловцями. Кандидатом останніх є керівник Центрального виконавського комітету партії «Єдина Росія» Андрій Воробйов. Конкуренцію йому складає голова комітету із законодавства Павло Крашенінніков. Про його близькість до президента добре відомо.

Звісно, рішення про віце-спікера прийматиме не керівництво партії, а зовсім інші люди в інших кабінетах. І в цьому вся інтрига. Боротьба за загалом малозначущу посаду набула такого значення, тому що її результат певною мірою свідчитиме про адміністративне значення Кремля й Білого дому. Утім, на даному етапі як свідоцтво певної рівності сил, можливо, буде прийняте найпростіше, на перший погляд, рішення: посада шостого заступника голови Державної думи буде просто ліквідована.

Такий результат украй невигідний Медведєву. Лужкова з Москви вдалося прибрати, але, як казав Юлій Цезар, tanto detrimento illa victoria — ця перемога обійшлася надто дорого. Президентові довелося поступитися двома важливими призначеннями Путіну («День», 26 жовтня 2010, № 194). Тому за всіма правилами апаратних ігор тепер Медведєву вкрай важливо виправити крен, що з’явився. І цей бій місцевого значення він обов’язково мусить виграти.

До недавнього часу піарівські акції прем’єра й президента повторювали одна одну навіть до певної непристойності. Якщо один катається на автомобілі широкими російськими просторами, то й другий красується на транспортних засобах. Достатньо згадати нещодавню зустріч глав України та Росії й сидіння в раритетному «Запорожці» з обіцянкою в майбутньому покататися потягом з Москви до Києва. Проте останнім часом вибрали інший інформаційний галс. Активна зовнішня політика — це те, чим зайнявся президент. І тут йому не треба боятися конкуренції прем’єра, оскільки, згідно з конституцією, це прерогатива глави держави.

Путінський антизахідний крен змінився проєвропейським. Створення неформальної осі Москва — Берлін — Париж, раптове виконання обіцянок, даних президентові Франції Саркозі після грузинсько-російського збройного конфлікту, відхід російських прикордонників зі спірних сіл на кордоні Південної Осетії й Грузії — все це передувало Зустрічі трьох у французькому Довілі. Але це була лише увертюра. Далі були аванси щодо вирішення придністровського конфлікту. Медведєв явно одягає тогу миротворця для демонстрації уміння врегулювати давні конфлікти на теренах СНД. У цьому ж ряду стоїть і зустріч трьох президентів — Вірменії, Азербайджану та Росії — в Астрахані щодо питань конфлікту довкола Нагірного Карабаху. На ній нічого істотного досягти не вдалося, й це було зрозуміло спочатку, проте сам факт таких переговорів російська дипломатія записала собі в актив. А нею керує саме Медведєв.

Така дипломатична активність покликана забезпечити зовнішню підтримку висуненню саме кандидатури нинішнього президента. Адже до думки із західного боку вельми чутливі ті люди, від яких дуже багато залежить на майбутніх виборах. Президент є модернізатором не лише всередині країни в проектах на кшталт Сколково, а й у широкій палітрі важливих міжнародних питань. На Заході мають зрозуміти, що саме з ним їм краще й простіше мати справу. Про це вголос у російській столиці не говорять, але в даному випадку важливі не слова, а дії. Якщо після виборів у Молдові в листопаді дійсно зрушить з місця придністровське врегулювання, то партнери в Берліні й Парижі, без сумніву, оцінять це.

Але дипломатія — доля обраних. Набагато важливіше розпочати виразне пояснення особливо обережним і нетямущим, під чиї прапори їм ставати. Саме цій меті слугували два інтерв’ю, що наробили багато галасу. У газеті «Коммерсант» голова правління Інституту сучасного розвитку Ігор Юргенс прямо заявив: «Путін стабілізував країну після чеченської війни й усіх тих нісенітниць, що були властиві пізньому Єльцину. Честь і шана. Але якщо стабілізацію продовжувати вічно, вона веде до застою. Потрібен модернізаційний ривок. А він асоціюється з Медведєвим як на Заході, так і всередині країни. Відмова Володимира Путіна, безперечно, буде жертвою з його боку. На вівтар вітчизни дійсно будуть покладені той рейтинг та народна любов, які Путін завоював за час стабілізації. Але справа модернізації — це справа Медведєва».

У своєму інтерв’ю німецькій діловій газеті Handelsblatt генеральний директор компанії «Роснано» Анатолій Чубайс висловився стриманіше, але досить зрозуміло. «Те, що прем’єр Путін і президент Медведєв по-різному розставляють пріоритети, — це питання поколінь. Люди у віці Путіна вважають, що модернізація можлива лише в дуже обмежених масштабах. У той же час, він стабілізував країну. Медведєв — людина молода, й модернізація — це його тема». За ці висловлювання на Чубайса обрушився шквал критики. Він був змушений дати власну роздруківку оригіналу інтерв’ю. Проте підтримка Медведєва очевидна. Зокрема, щодо потреби політичної модернізації країни.

Юргенс — людина вільна, на державній службі не працює й прикритий тим, що до його інституту має відношення президент. Тому його політичні пристрасті зрозумілі. Він і раніше відкрито казав, що Росії потрібен Медведєв. Чубайс — справа абсолютно інша. Статус інший і вплив у ділових колах значний. І те, що він, хоча й у вельми обережних виразах, усе-таки висловився на підтримку Медведєва й чітко показав своє негативне ставлення до справи Ходорковського, свідчить про дуже багато речей. За ним може піти багато людей.

До речі, в, здавалося б, дрібних питаннях Медведєв уже кілька разів уколов Путіна. Востаннє це сталося в середині жовтня, на зустрічі з рок-музикантами в московському кафе, одним із засновників якого є лідер гурту «Машина времени» Андрій Макаревич. Відповідаючи на запитання відомого музиканта та поета Бориса Гребенщикова, чому серед запрошених не було Юрія Шевчука, Медведєв, зокрема, сказав: «На відміну від моїх колег, я знаю, хто він такий, я знаю, як він виглядає». Президент мав на увазі знаменитий діалог Володимира Путіна з Шевчуком у Санкт-Петербурзі: «А як вас звати, даруйте?» — «Юра Шевчук, музикант». І це ще одне свідчення того, що сторони виходять на стежку війни.

Звісно, ще не все вирішено. У Путіна в рукаві досить багато козирів, і його вплив не варто недооцінювати. Але, все-таки, при грамотному підході у Медведєва з’являється більше шансів.