Свято зі сльозами на очах

У Мінську в обстановці глибокої секретності провели його інавгурацію. Її  готували таємно, про дату заздалегідь не повідомляли. Однак у середу зранку центр Мінська було перекрито, в місті помітили військову техніку і війська. У Палаці незалежності Лукашенко виголосив клятву білоруською мовою і отримав посвідчення президента від голови Центрвиборчкому Лідії Єрмошиної. На церемонії, за офіційними повідомленнями, були присутні кількасот осіб. Зокрема - високопосадові чиновники, депутати, керівники білоруських ЗМІ, діячі науки, культури і спорту. Однак немає жодних даних про присутність на церемонії представників дипломатичного корпусу. О 10 ранку 23 вересня акредитовані в Мінську посли, включно з представником Росії, не мали жодної інформації про час початку церемонії заступання Лукашенка на посаду президента. Раніше його прессекретарка обіцяла оголосити дату інавгурації перед самою церемонією, але своєї обіцянки не дотримала.

Текст присяги, яку виголосив Лукашенко, щодо до того, що відбувається нині у країні, звучить просто знущально: «Заступаючи на посаду Президента Республіки Білорусь, урочисто присягаюся вірно служити народові Республіки Білорусь, поважати й охороняти права і свободи людини і громадянина, дотримуватися і захищати Конституцію Республіки Білорусь, свято й сумлінно виконувати покладені на мене високі обов’язки». Повага «прав і свобод людини і громадянина» виражається в масових побиттях і арештах протестувальників силами ОМОНу і КДБ.

На церемонії таємної інавгурації Лукашенко виголосив промову, в якій говорив про себе у третій особі, подібно до Сталіна, хіба що був цього разу у штатському, а не в своєму фантастичному мундирі, схожому на мундир генералісимуса: «Цього урочистого дня Президент присягає на вірність Батьківщині і народові з особливим почуттям. У ньому дуже багато гордості за білорусів, які з честю пройшли випробування на міцність, передусім своїх переконань. День заступання на посаду Президента, день інавгурації - це день нашої з вами перемоги, переконливої ??та доленосної. Ми не просто обирали президента країни - ми захищали наші цінності, наше мирне життя, наш суверенітет і нашу незалежність. І в цьому плані ми маємо ще чимало зробити». Поза сумнівом, Олександр Григорович дуже хотів би подати власну інавгурацію як свято перемоги над протестом. Та тільки справжні переможці не святкують перемогу таємно, ховаючись від власного народу. Навіть іноземних дипломатів на інавгурацію запросити побоялися, оскільки були всі підстави вважати, що більшість із них цей захід проігнорує. Проте неодмінно з посольств відбулося б витікання інформації й інавгурація супроводжувалася б новими акціями протесту, які все одно відбулися того вечора і які жорстоко розганяла міліція. З огляду на все, Лукашенко анітрохи не почувається переможцем, і вся боротьба ще попереду.

Самозваний білоруський президент також заявив, що «цей рік увійде в історію Білорусі як вкрай емоційний період. Нашій державності кинуто безпрецедентний виклик - виклик неодноразово відпрацьованих безвідмовних технологій знищення незалежних держав. Але ми виявилися з-поміж дуже небагатьох, навіть, можливо, єдині, де кольорова революція не відбулася. І це вибір білорусів, які в жодному разі не хочуть втратити країну». Але називати період масових протестів, коли на вулиці білоруських міст виходять сотні тисяч людей, всього лише «емоційним періодом» - це знущання над здоровим глуздом. Справа не в емоціях, а в несприйнятті режиму Лукашенка більшістю білорусів, зокрема всією активною частиною білоруського суспільства. Та й щодо «не відбулася кольорова революція» «батька» швидше видає бажане за дійсне. На думку Лукашенка, білоруси, «попри диявольськи витончені підштовхування ззовні, зберегли повагу одне до одного».

Знову протести він намагається подати як результат підступів зовнішніх сил. Однак потім у промові Олександра Григоровича йде справжній панегірик білоруській незалежності: «Колись Божим промислом народ Білорусі легко і, скажемо відверто, несподівано здобув свою незалежність. І ми довго сприймали її як належне. Часом не цінували. Сьогодні ж, вистраждавши цю перемогу, ми піднялися на новий щабель самосвідомості. Охолонувши від лихоманки електоральних баталій, побачили, як дорослішає вся наша нація. І нехай Білорусь за світовими мірками зовсім молода незалежна держава, але білоруси як нація вже не діти, ми - народ «. Але ж цю похвалу цілком можна сприйняти і щодо учасників протестів. Схоже, «батька» зовсім зарапортовався, намагаючись окреслити перед Путіним своє прагнення відстояти незалежність Білорусі.

Лукашенко стверджував, що «державні службовці й люди у погонах виявили стійкість, мужність і монолітність. Це не стільки службовий обов’язок, а і їхній свідомий вибір. Відверто кажучи, я побачив людей у ??справі, зрозумів, що не тільки мене, а й наш народ оточують патріоти». Гадаю, більшість білорусів зовсім іншої думки щодо цих «патріотів» - омонівців та інших силовиків, які безжально били навіть жінок і школярів і вбили вже щонайменше 4 протестувальників.

«Батька» вкотре наголосив, що нікуди йти наміру не має: «Я не можу, не маю права покинути білорусів, які пов’язали з державним курсом не тільки політичні вподобання, а й свою долю, майбутнє своїх дітей, усіх, хто в такий складний для Білорусі період залишився вірним країні й народові». Ну, а деякі пасажі інавгураційної промови просто просяться в розділ сатири й гумору: «За умов поствиборної обстановки колективи підприємств показали всю свою мудрість, обравши цех, а не площу»; «Державна політика в галузі науки, творчості та спорту неминуче породить нових героїв. Хотілося б таких, які адекватно оцінять внесок у них держави і будуть цій державі завжди вдячні»; «У наших дітей перед очима гідний приклад раціональної мудрості. Ми показали, що створення нового можливе тільки на базі досягнутого».

Створюється враження, що Олександр Григорович втратив будь-яке адекватне уявлення про навколишній світ. По суті, з інавгураційної промовою виступав політичний труп. Безпосереднім же наслідком інавгурації Лукашенка стало те, що про невизнання його президентом Білорусії вже встигли заявити США, Німеччина, Велика Британія, країни Балтії, Словаччина, Україна, Данія, Чехія. Вочевидь, решта членів ЄС і, ширше, всі західні країни також оголосять про невизнання «батьки» президентом найближчим часом. А поки що глава дипломатії Євросоюзу Жозеп Боррель, за його словами, намагається вести перемовини з білоруського питання з Росією, щоб російська сторона змогла «переконати білоруську владу розпочати діалог із продемократичними групами». Але, як видається, надії на це примарні, оскільки Путіну такий діалог не потрібен, а потрібне придушення протесту, проте без зайвого кровопролиття. Євросоюзові було б зараз набагато правильніше зосередитися на допомозі учасникам протестів і запобіганні російській військовій інтервенції в Білорусі.